За крок до Дніпропетровщини: як змінилася лінія фронту та які нові загрози у травні 2025

Повномасштабна війна триває, а російський наступ не спиняється.

Він перекроїв карту Донбасу, принісши нові втрати та руйнування.

Станом на травень 2025-го ворог вже тисне на Покровськ і напряму загрожує Дніпропетровщині, перебуваючи менше ніж за три кілометри від адмінкордонів.

Одночасно тривають нещадні міські бої, що стирають з лиця землі Вовчанськ, Торецьк, Часів Яр.

Ворог зайшов на Сумщину та продовжує повільне просування.

Як змінювалася лінія фронту за останні півтора року «кривавої» війни, які населені пункти опинилися під окупацією та які стратегічні плани на майбутнє «виношує» ворог — далі в матеріалі TSN.

Донецька область.

Основним напрямком активних бойових дій залишається схід України, зокрема Донецька область.

Однією з найважливіших подій на початку 2024 року стало захоплення російськими військами міста Авдіївка у лютому після тривалих і кровопролитних боїв.

Українські сили героїчно обороняли місто в умовах постійних обстрілів та авіаційних ударів.

Незважаючи на запеклий опір, під тиском переважальних сил противника та проблем з постачанням, особливо після тривалої затримки західної допомоги, українське командування ухвалило рішення про виведення військ з цього міста.

Це стало найзначнішою територіальною зміною на фронті на початку року та тактичним успіхом для Росії, хоча й досягнутим ціною надзвичайно високих втрат.

Після «падіння» Авдіївки окупаційні війська спробували розвинути свій «успіх», посиливши наступальні дії на захід та південь від міста.

Бої тут були вкрай інтенсивними, і російська армія, незважаючи на значні втрати, поступово просувалася вперед, захоплюючи населені пункти один за одним.

«Падіння» Вугледара.

У жовтні 2024 року, після місяців безперервного тиску та жорстоких боїв, російським військам вдалося окупувати Вугледар.

Битва за місто тривала від осені 2022 року.

Протягом 2023 року, і особливо взимку та навесні, це невелике місто стало справжньою «танковою кладовищем» для російської армії, яка кидала в бій значну кількість бронетехніки, зазнаючи водночас катастрофічних втрат.

Зокрема, значних втрат зазнали елітні підрозділи російської морської піхоти, включаючи 155-ту бригаду.

Ці втрати були настільки значними, що деякі джерела називали битву за Вугледар «найбільшою танковою битвою війни» на той момент.

Падіння цього важливого оборонного пункту стало знаковою подією, яка змінила конфігурацію фронту на південному заході Донецької області та відкрила для російської армії нові оперативні можливості.

Втрата Курахового.

Після Вугледара, а також встановлення контролю над Селидовим приблизно в той же період, наступним пріоритетом для російських військ стало місто Курахове.

Цей населений пункт став однією з ключових точок на лінії фронту в Україні, за яку точилися запеклі бої протягом другої половини 2024 та на початку 2025 року.

Російські війська розпочали інтенсивні штурми, намагаючись прорвати українську оборону на підступах до міста.

Бої точилися за прилеглі населені пункти та позиції на схід від Курахового, зокрема за Максимільянівку, Георгіївку та Гостре.

На цих напрямках фіксувалися спроби російських військ просунутися вперед, іноді ціною значних втрат, особливо бронетехніки.

Окупаційні сили поступово просувалися до міста, і вже наприкінці листопада 2024 року з’явилися повідомлення про входження російських військ на територію Курахового.

Окрім самого міста, російські сили також захопили прилеглі населені пункти, такі як Гірник та Курахівка, а також взяли під контроль Курахівську теплову електростанцію на початку січня 2025 року.

Після захоплення Курахового російські війська зосередилися на закріпленні на зайнятих позиціях та «вирівнюванні лінії фронту» на захід від міста.

За повідомленнями Інституту вивчення війни на початку 2025 року, російське командування, ймовірно, розпочало передислокацію частини сил з Курахівського напрямку на інші ділянки фронту, зокрема до Торецька та Покровська, вважаючи завдання із захоплення Курахового виконаним.

Просування окупаційної армії до Покровська стало наступним кроком російської наступальної кампанії на сході України, спрямованої на встановлення повного контролю над Донецькою областю.

Російська армія просувалася з двох основних напрямків:.

Зі сходу та південного сходу: це продовження наступу з районів на захід від Авдіївки та від захопленого Курахового.

Російські війська намагалися просуватися через поля та невеликі населені пункти, долаючи українську оборону.

З півдня та південного заходу: просування здійснювалося від раніше окупованих територій, зокрема з району Вугледара.

Метою було обійти Покровськ з півдня та створити загрозу оточення або напівоточення міста.

Російське командування надавало високий пріоритет захопленню Покровська, розглядаючи це як ключову ціль для подальшого розвитку наступу на Донбасі та створення умов для просування до адміністративних кордонів Донецької області та виходу до адмінкордонів Дніпропетровщини.

Покровськ є містом, що має значне стратегічне значення для обох сторін конфлікту.

Він є великим логістичним вузлом, через який проходять важливі шляхи постачання для українських сил на Донбасі.

Захоплення Покровська дозволило б російським військам суттєво ускладнити забезпечення українських угруповань, відкрило б нові шляхи для подальшого просування на захід та північний захід, а також мало б важливе символічне та політичне значення.

Для України утримання Покровська є критично важливим для стабілізації лінії фронту на цьому напрямку та збереження контролю над західною частиною Донецької області.

Наразі також тривають бої в районах населених пунктів Удачне, Успенівка, Котлине, Новоолександрівки, Котлярівки, які вкрай близько до Дніпропетровської області.

Ситуація на цій ділянці фронту залишається однією з найскладніших та найбільш динамічних по всій лінії фронту.

Голова фонду «Повернись Живим» Тарас Чмут в інтерв’ю ТСН поділився своїм баченням поточної динаміки, зазначивши, що, на його думку, російська армія ближча до стану, коли може «посипатися» та програти, тоді як Україна демонструє готовність продовжувати боротьбу.

Оцінюючи дії противника за минулий календарний рік, Чмут підкреслив, що росіянам фактично не вдалося досягти жодної зі своїх стратегічних цілей, які вони ставили перед собою.

Однак, за його словами, ворог надолужує втрачене зараз, протягом цієї зими та весни.

Наразі, як вважає очільник фонду, російським військам вдалося досягти, «грубо кажучи, півтори» стратегічні цілі з тих, що вони намагалися реалізувати в цей період:.

Витіснення українських військ з Курської області.

Цього, за оцінкою Чмута, окупантам вдалося досягти, зокрема, завдяки залученню військ Північної Кореї.

Вихід на межу Дніпропетровської області: Ворог зумів наблизитися до адмінкордонів області, хоча і без взяття міста Покровськ.

Водночас Тарас Чмут зауважує, що обсяг цього просування поки що є мінімальним, але сам факт досягнення цієї межі, так чи інакше, відбувся.

Аналізуючи ситуацію навколо Покровська, де російським військам, попри їхні намагання, не вдалося захопити місто, Тарас Чмут пояснює це ефективними діями української армії.

За його словами, українське командування змогло стабілізувати ситуацію на цій критично важливій ділянці фронту шляхом оперативного перекидання резервів — як живої сили, так і необхідних засобів.

Висока ефективність українських підрозділів, які вже перебували на цьому напрямку, дозволила завдати російським силам таких значних втрат, що, за висловом Чмута, «вони закінчилися», унеможлививши подальше просування ворога та взяття міста.

Тарас Чмут також зазначив, що ворожа армія адаптує напрямки своїх ударів, реагуючи на тактичні успіхи на певних ділянках фронту.

За його словами, хоча російське командування може визначати головний стратегічний напрямок наступу, воно готове оперативно перекидати сили та резерви на інші відтинки, якщо бачать там можливість для просування.

Тобто, якщо основний напрямок штурму «не йде», але «йде», наприклад, атака на правому фланзі, противник здатний швидко переорієнтувати значні ресурси для розвитку успіху саме там.

Чмут підкреслив, що росіяни вміють вести маневрену війну, ефективно перерозподіляючи наявні ресурси.

Вони постійно «промацують» українську оборону в пошуках слабких місць і намагаються розвивати головний удар там, де їм вдається досягти хоча б локального успіху.

За його спостереженнями, такі прориви часто відбуваються на так званих «стиках» — ділянках зіткнення між різними українськими підрозділами, або ж у місцях дислокації «приданих підрозділів» — нещодавно прибулих чи перекинутих сил, які ще не встигли повністю інтегруватися або обладнати стійку оборону.

Саме там противник намагається зосередити зусилля для розвитку основного удару.

Битва за Часів Яр.

Від весни 2024 року битва за Часів Яр стала одним із головних пріоритетів для російських військ.

Розташоване на панівній височині, це місто має критичне значення як потужний укріплений район, що контролює важливі шляхи постачання для українських сил на Донбасі та є потенційним плацдармом для подальшого наступу на Краматорськ і Слов’янськ.

Російські війська намагалися прорватися до міста з кількох напрямків, зокрема з боку Бахмута та Іванівського.

Бої були надзвичайно жорстокими, з використанням великої кількості артилерії та авіації з боку Росії.

Навесні 2024 року у Мережі було чимало відео з обстрілами міста керованими авіабомбами.

Українські сили чинили запеклий опір, утримуючи оборонні рубежі в місті та на його околицях.

Протягом весни-літа 2024 року російські війська досягли певних просувань до східних околиць міста та в прилеглих лісосмугах, але не змогли його захопити.

Станом на початок 2025 року, за даними західних джерел, російські сили контролювали значну частину східного мікрорайону «Канал» та продовжували спроби просунутися вглиб міста.

Бої тривали безпосередньо у Часовому Яру та на його найближчих околицях.

Незважаючи на значний тиск та часткові успіхи у східній частині, російським військам не вдалося повністю захопити місто, а українські сили продовжують чинити запеклий опір, утримуючи ключові оборонні позиції.

Битва за Торецьк.

Битва за Торецьк також відзначається надзвичайною інтенсивністю та жорстокістю.

Російські війська застосовують тактику «спаленої землі», піддаючи місто та його околиці масованим обстрілам з артилерії, мінометів та використовуючи КАБи, що призводить до катастрофічних руйнувань.

Однак, битва за це місто побила всі рекорди за тривалістю, перевершивши навіть Бахмут.

Вже понад 10 місяців українські захисники тримають оборону в цьому місті на Донеччині, перетворюючи його на справжній символ незламності та місце, де ворог платить високу ціну за кожен метр землі.

У репортажі військового кореспондента ТСН Андрія Цаплієнка з передової йдеться про те, що лінії фронту як такої тут просто не існує.

Це зона тотального зіткнення, де позиції українських військових можуть розташовуватись глибоко в тилу противника, і навпаки.

Війна тут набула виміру нескінченних штурмів, контратак та боїв на близьких дистанціях серед руїн.

Лише в самому місті ворог втратив понад 15 тисяч солдатів.

Тисячі тіл російських військових просто лежать серед знищених будівель.

Тарас Чмут підкреслює: там, де позиції утримують сильні бригади з досвідченими командирами, оборона тримається міцно.

Натомість, там, де перебувають, образно кажучи, «тисячі приданих батальйонів» — підрозділів, на які не звертають належної уваги та які відчувають брак ресурсів, відповідно, оборона може «посипатися».

Харківщина: наступ РФ та бої за Вовчанськ та Липці.

10 травня 2024 року російські війська відкрили новий напрямок наступу на півночі Харківської області, перетнувши кордон у прикордонних районах.

Основний удар був спрямований на прикордонне місто Вовчанськ, важливий логістичний та адміністративний центр у регіоні.

Російські війська також намагалися просунутися в напрямку населених пунктів на північ від Харкова, зокрема у бік Липців, з метою наблизитись до міста на відстань, що дозволила б ефективно застосовувати ствольну артилерію.

Тоді за два тижні російські військові пройшли на сім кілометрів углиб області, а ще за кілька тижнів перетворили Вовчанськ на руїни.

Бої були надзвичайно жорстокими з перших днів наступу.

Російські війська швидко зайняли кілька прикордонних сіл і спробували увійти до міста.

Армія РФ змогла зайняти північні райони міста, але зустрічний опір українських захисників зупинив її.

Високий рівень руйнувань та постійні обстріли призвели до масової евакуації населення з Вовчанська та прилеглих районів.

Українські сили змогли стабілізувати ситуацію та зупинити глибоке просування противника.

Бої у Вовчанську та на Липецькому напрямку перейшли у фазу виснажливих позиційних зіткнень без значних територіальних змін протягом наступних місяців.

За рік повторного наступу на Вовчанськ росіяни не змогли його захопити.

Сьогодні лінія фронту проходить по річці Вовчій, яка фактично ділить місто на північну і південну частини.

Внаслідок масованих та безперервних обстрілів з артилерії, мінометів та особливо інтенсивного застосування КАБів російськими військами, Вовчанськ зазнав катастрофічних руйнувань.

Оцінки ступеня знищення різняться, але зводяться до одного — місто фактично зруйноване.

Згадується, що 90-95% будівель пошкоджено або повністю знищено, а деякі джерела навіть стверджують, що місто як таке «практично не існує», а цілих будівель не лишилося взагалі.

Серед безлічі «гарячих точок» на карті війни Куп’янський напрямок залишається ділянкою не менш важких та виснажливих боїв, де ціна кожного метра землі надзвичайно висока.

Тут точиться постійне, напружене протистояння: російські війська не полишають спроб просунутися вперед.

Один із ключових елементів цієї битви — стратегічна боротьба за контроль навколо річки Оскіл.

Російські сили активно намагаються розширити свій плацдарм на західному березі річки, створюючи собі більш вигідні позиції.

Мета агресора тут чітка і прагматична: відтиснути українські підрозділи подалі від водного рубежу, зменшивши тим самим можливості СОУ для проведення контрударів та закріпившись на цій важливій природній межі для потенційних майбутніх дій.

Південний напрямок (Запорізька і Херсонська області).

Після літнього контрнаступу України 2023 року на південному напрямку фронту встановився більш позиційний характер боїв.

Українські сили зосередилися на утриманні зайнятих позицій та завдаванні ударів по логістиці та місцях скупчення противника.

Російські війська періодично здійснюють локальні атаки на різних ділянках південного фронту.

Ці дії спрямовані на «промацування» української оборони, пошук слабких місць, спроби відбити втрачені позиції або просто на утримання постійного тиску на українські підрозділи.

Ці атаки часто включають спроби механізованих штурмів із залученням бронетехніки, але, як правило, не призводять до значних територіальних змін на більшості ділянок.

Особлива активність спостерігається на Гуляйпільському та Оріхівському відтинках фронту на Запоріжжі, де російські війська продовжують свої спроби наступальних дій.

Українські захисники на цих напрямках демонструють високу стійкість, відбиваючи атаки противника та завдаючи йому втрат.

Яскравим прикладом характеру боїв на південному напрямку стала подія незадовго до великодніх свят 2025 року, коли підрозділ ГУР МО «Артан» розгромив масований штурм окупантів.

Противник виступив шістьма колонами, що свідчить про масштабність російських намірів, однак завдяки злагодженим діям та ефективній обороні українські розвідники змогли відбити цей наступ, завдавши ворогу значних втрат у техніці та живій силі.

Бої на Херсонщині.

Річка Дніпро, безумовно, залишається значним природним бар’єром, який суттєво впливає на характер бойових дій на Херсонщині та обмежує можливості для проведення широкомасштабних наступальних операцій як для українських, так і для російських військ.

Проте, попри цю природну перешкоду, на лівому березі Дніпра розгорнулися одні з найважчих боїв.

Українські сили, починаючи від осені 2023 року, намагалися утримувати невеликі плацдарми на окупованій території, створюючи постійний тиск на противника.

Найвідомішим з цих плацдармів став осередок у районі села Кринки.

Бої за цей населений пункт були надзвичайно важкими та тривалими.

За інформацією з низки західних джерел, активна фаза битви саме за Кринки завершилася близько липня 2024 року.

Українські сили були змушені відійти зі своїх позицій, оскільки село зазнало майже повного знищення, що робило утримання оборони там надзвичайно складним.

Однак, боротьба за контроль не обмежується лише берегами.

Активні бойові зіткнення постійно відбуваються, зокрема, за численні острови, розташовані у гирлі Дніпра між правим та лівим берегами.

Ці острови мають тактичне значення, дозволяючи контролювати ділянки річки та використовувати їх як позиції для спостереження чи диверсійних дій.

Наразі більшість цих островів містяться в так званій «сірій зоні» бойових дій, що означає відсутність сталого контролю однієї зі сторін та періодичні бої за встановлення контролю над ними.

Курська операція та загроза для Сумщини.

На початку 2024 року ситуація на основних напрямках фронту в Україні була складною.

Російські війська зберігали наступальну ініціативу на сході та чинили безперервний тиск на інших ділянках.

Українські сили діяли переважно в обороні, стикаючись із викликами, пов’язаними із затримками в постачанні західної військової допомоги та необхідністю поповнення власних резервів.

На цьому тлі українське військово-політичне керівництво, ймовірно, шукало шляхи для перехоплення ініціативи, зниження тиску на українські позиції та випередженню щодо вторгнення армії РФ у Сумську область.

В умовах необхідності знайти асиметричну відповідь, у серпні українські підрозділи перетнули державний кордон, увійшовши до Курської області РФ.

Ця операція стала однією з найнеочікуваніших та стратегічно значущих подій російсько-української війни, кардинально змінивши географію бойових дій та викликавши широкий резонанс на міжнародній арені.

Після успішного наступу СОУ змогли взяти під контроль близько 1100 кілометрів квадратних за дуже короткий термін, зокрема, і районний центр Суджа.

Ця операція стала першою значною наземною дією українських регулярних військ на міжнародно визнаній території Росії від моменту початку повномасштабного вторгнення.

Основні напрямки просування українських сил були зосереджені поблизу міста Суджа.

На початковому етапі українським військам вдалося швидко просунутися на певну глибину, зайняти кілька населених пунктів та встановити контроль над певними територіями.

Реакція Росії була досить швидкою: було оголошено надзвичайний стан у Курській області, а російське командування почало терміново перекидати до регіону додаткові сили, включаючи «елітні» підрозділи з інших ділянок фронту в Україні.

Українські сили намагалися утримати зайняті позиції та розширити зону свого контролю, тоді як російські війська здійснювали постійні контратаки, прагнучи витіснити українські підрозділи з російської території.

Восени 2024 року з’явилися повідомлення про залучення до боїв на боці Росії військовослужбовців з КНДР, що свідчило про готовність Москви використовувати всі доступні ресурси для відбиття власної території.

Звільнення «Курщини» стало пріоритетним завданням для Кремля.

Вже до березня 2025 року повідомлялося, що російські сили переважно відновили контроль над втраченими територіями.

Проте, українські військові могли зберігати обмежену присутність або вести діяльність у прикордонних районах Курської та Бєлгородської областей, продовжуючи завдавати ударів.

Незважаючи на те, що українським силам не вдалося закріпитися на значних територіях Курської області на тривалий термін, Курська операція стала важливою подією війни.

Вона змінила динаміку конфлікту, перенісши частину бойових дій на територію Росії, та продемонструвала рішучість Києва використовувати асиметричні підходи для тиску на ворога.

За словами Чмута, зараз російські війська контролюють близько 100 квадратних кілометрів української території в Сумській області.

Ворог зайшов на нашу землю та продовжує, хоч і повільно, але просуватися, що свідчить про цей напрямок як один із стратегічних пріоритетів РФ.

Аналітики вивчення війни уточнюють, що ворог встановив контроль над такими населеними пунктами як Новеньке, Басівка, Журавка та Веселівка.

Харківщина (район Осколу та Куп’янська), за словами Чмута, також є стратегічною для росіян.

Їхня мета тут — збільшення площі захопленої території, яку вони розглядають як фактор для майбутніх переговорів.

Окрім того, Чмут зазначає, що існує загроза збільшення площі тимчасово окупованих територій саме у Дніпропетровській області, на підступах до якої зараз перебуває російська армія.

Окупаційні війська, за словами експерта, також намагаються фіналізувати контроль островами в гирлі річки Дніпро з метою посилення вогневого впливу на місто Херсон та створення передумов для потенційного проведення річкового десанту.

Це, своєю чергою, може дозволити їм захопити певний плацдарм на правому березі та скувати значні сили СОУ, які будуть змушені протидіяти цій загрозі.

Чмут зауважує, що російські військові вивчали досвід форсування річки Дніпро українськими захисниками та розглядають можливість здійснити щось подібне.

Кілометри війни: підсумки на карті змін.

За 2024 рік, що став черговим витком протистояння, карта бойових дій, на жаль, зазнала змін, які вимірюються тисячами квадратних кілометрів.

За оцінками авторитетного Американського Інституту вивчення війни (ISW), а також згідно з даними української моніторингової платформи Deep.

State, російська армія зуміла окупувати близько 3,3 тисячі квадратних кілометрів нашої території.

Пік просування припав приблизно на листопад, коли війська РФ захоплювали по 20-30 квадратних кілометра за добу.

Проте, вже 2025 року просування ворожої армії знижувалися місяць за місяцем.

За даними, що цитують оцінки як британського Міноборони, так і ISW, масштаби щомісячних територіальних здобутків у перші місяці 2025 року значно скоротилися порівняно з кінцем 2024 року.

Наприклад, за даними МО Великої Британії, у березні 2025 року російські війська окупували лише близько 143 квадратних кілометри.

Дані ISW за березень 2025-го показують близько 203 квадратних кілометрів.

Отже, ситуація на фронті залишається вкрай напруженою, з ключовими боями навколо Покровська, Часового Яру, Торецька та Вовчанська, а також загрозою для нових територій, зокрема, Дніпропетровщини та Сумщини.

Аналіз показує, що РФ продовжує адаптувати свою тактику та визначати пріоритети, прагнучи досягти своїх стратегічних цілей.

Однак, стійкість української оборони, здатність ефективно виснажувати ворога та такі визначальні фактори, як якість підрозділів та забезпечення ресурсами, залишаються ключовими елементами, що стримують повномасштабний прорив противника.

Боротьба за кожен метр української землі триває, і її результат залежить від подальшої консолідації зусиль та підтримки України.