Щоб повернути мільйони українців з-за кордону, попросити їх недостатньо

- Сергію, а можна з вами сфотографуватися?

У Гельсінкі, коли йдеш вулицею, зазвичай не чекаєш таких запитів. Тим паче — від юнака, який після фото раптом питає:

- А що ви тут робите?

- А ви? — відповідаю майже автоматично.

- Вчуся, мама працює… — відповідає і, ніби цього недостатньо, швидко додає:

- А тато воює!

Це "а тато воює" — ніби виправдання. Звучить гордо, але з ноткою сорому, з потребою пояснити, що він тут з мамою не просто так. Що вони — не втекли, а намагаються вижити. І, можливо, навіть бути корисними.

І тут мене раптом пробиває не на співчуття, а на обурення. Не до хлопця — до системи. Його відчуття провини — це симптом. А діагноз звучить так: повна відсутність державної політики щодо мільйонів українців, які зараз за межами країни.

Тільки у Фінляндії 60-70 тисяч наших. У Данії — десятки тисяч. У Британії — понад 300 тисяч. Але чи бачить держава цих людей як свою спільноту? Чи працює з ними? Чи пов’язує їхню долю з майбутнім України?

Ми були у цих трьох країнах з адвокаційними візитами та у справах фонду. Зустрічі з політиками, активістами, журналістами, бізнесом. Але зараз не про це. Було багато зустрічей з нашими. Громади в Лондоні, Копенгагені, Гельсінкі. Студенти. ГО.

І скрізь одне й те саме питання: "А що нам робити?"

Так, є низові ініціативи, які обʼєднують наших закордоном. Є хори, українські класи, волонтерські структури. Є ентузіазм.

Але немає системи. Є Міністерство, але немає політики.

У Британії жодної повноцінної української школи, яку би лобіювала держава. Натомість — стаття у The Telegraph: британські школи спонукають українських дітей складати іспити з російської мови – "бо вона схожа".

Хто має це змінити? Громадський активіст, який приїхав на три дні і самотужки проводить зустрічі в діаспорах? Чи держава? Яка скорочує консульські послуги для чоловіків за кордоном. Наче хоче покарати, а не повернути.

Але ці люди — не баласт. Це ж наші люди! Якщо ми втратимо їх — нам доведеться шукати мільйони інших. І хтозна, хто саме захоче зайняти їхнє місце.

Я часто питаю у молодих українців, які виїхали туди на навчання:

- Де ви потрібні після закінчення університету більше: тут, де ви один чи одна з багатьох, чи вдома, де кожного з вас чекатимуть для відбудови?

Але щоб вони повернулись, ми маємо не тільки просити , але й будувати зв’язок. Культурний, економічний, державний. Маємо бути тією країною, в яку хочеться повернутись.

Йду вулицею Гельсінкі. Попереду троє дівчат. І раптом — співають гімн України. Сам і не вигадаєш такого. Підходжу, підхоплюю. Доспівуємо разом.

Тепер вже вдома в Києві думаю про те, що дуже хочу, щоб держава зробила все, аби ці троє дівчат повернулися додому і співали гімн тут. Як і мільйони інших українців.

Джерело: пост Притулки у Facebook.