Оля Цибульська: Смішно, коли про мій виступ в Україні пише журналіст з кав’ярні у Варшаві
19 червня Оля Цибульська готує прем’єру – пісню «Ненормальна».
«Це не просто пісня - це визрівання. Жіноче, сміливе, чесне. І я точно знаю: вона перевершить «Цьомаю», - зізнається у розмові з нами співачка.
В інтерв’ю Коротко про Оля Цибульська розповіла, як ставиться до коментарів, в яких їй дорікають за те, що вона співає в маленьких містечках, чому називає хейт мошкою, яка докучає, але не зупиняє, чому концерти для неї – як молитва, про виховання сина Нестора, стосунки у родині, знакові для себе пісні та за що дякує собі.
Співатиму навіть у підвалі, якщо там чекають
- Олю, скільки у вас планується концертів цього року?
- Планів не будую, бо ППО не попереджає про графік обстрілів. Але вже відспівала більше 50 виступів - від військових госпіталів до фестивалів на площах. Найближче - захід України, потім центр. А хочеться на схід. Туди, де концерт - це не шоу, а ліки.
- А які найвіддаленіші куточки, де ви бували? Бо в глибинку не всі їздять.
- Містечка, куди не доїжджає зіркове его, але завжди доїжджає людяність. Дуже запамʼяталась Сумщина. Місто Ромни: клуб із облупленими стінами, але люди - як філармонія. Плакали, обіймались, співали стоячи. Це не сцена - це серце України.
- Цікаво про концерти, бо нещодавно прочитала у вас допис, де ви пишете, що ЗМІ іронізують над вашими виступами у маленьких містах, районних центрах, крінжують з розмірів будинків культури і їхнього стану. Що ви при цьому відчуваєте?
- Смішно, коли про мій виступ в Україні пише журналіст з кав’ярні у Варшаві. Мовляв, «куди вона їде?». Я їду туди, де хлопці приходять із окопу прямо на концерт. Де сцена тримається на цвяхах, але душа - на правді. Нехай крінжують. А я далі співатиму навіть у підвалі, якщо там чекають.
- А концертами можна нині заробити? Співачка М’ята нещодавно розповідала, що концерти в палацах культури - це скоріше промоконцерти, адже вони майже не приносять грошей.
- Якщо ти співачка, а не калькулятор - то ні. Клуби, звук, музиканти, пальне - усе дорожчає, тільки не квитки. Це як борщ: ти вариш з любов’ю, а вартість - як пакет «Мівіни». Заробляємо на рекламі, дуетах, онлайн-контенті. Але концерти - це як молитва. Не для грошей, а для зв’язку.
- Ви, наприклад, на роялті можете прожити?
- Це як кишенькові від Всесвіту: приємно, але не проживеш. Пісні крутять, але щоб платили, треба, щоб ще й зірки зійшлись. Тому роялті - як комплімент від баристи. Не розбагатієш, але день приємніший.
- Ви у нашій розмові казали, це був 2019-й, що чоловік займається бізнесом. Зверталися до нього, щоб він виручив, підстрахував, допоміг?
- Він не спонсорує мій бізнес. Він спонсорує мій спокій. Ми домовились давно: я сама заробляю на творчість, він - на сімʼю. Якщо і підстраховує - то не як банк, а як партнер, який бачить, коли я стою на краю і тримаюся на ентузіазмі та заспокійливих. У нашому шлюбі немає «він дав - вона витратила». Є «він повірив - вона зробила».
- Оля Цибульська так само сьогодні не має брендової сумочки чи Cartier?
- У мене нема «Шанель», зате є Нестор, який називає мене крутішою за Бейонсе. На світських заходах я іноді почуваюсь, як у музеї воскових копій: все блищить, але душу не гріє. Мій бренд - це люди. І мій голос.
В Україні море талановитих дизайнерів і красивих речей. Я ношу їх із задоволенням.
З чоловіком Сергієм та сином Нестором. Фото: instagram.com/martasyrko/
Нарешті більше не спекулюють темою «від кого ж у Цибульської син»
- Вам як публічній людині сьогодні важко? Адже у публічних людей частіше летить каміння.
- Важко не бути публічною, а залишатися людяною, коли навколо всі втомлені, злі й шукають, куди скинути біль. Колись каміння летіло в неугодних - тепер у тих, хто усміхається не в той момент.
Але я не граю в гру «вгадати, коли вам буде зручно, щоб я жила». Я живу. Доначу. Працюю. Люблю. І так, іноді їду в подорож з сином, бо я не тільки публічна - я ще й людина і мама, яка відповідає за емоційний стан сина.
А якщо хтось хоче кинути камінь - я йому його піднесу. Може, він із нього собі дім побудує.
- Минулого року після вашого допису «я поїхала з України» багато хто писав «зрада», «втекла з країни». Хоча ви з сином просто поїхали відпочити і здійснити одну зі своїх мрій – спробувати серфінг. Як вам дається боротьба з хейтом?
- Я не втекла. Я видихнула. Їхати на кілька тижнів із сином, коли в тебе всередині тільки «треба триматись» - це не зрада, а самозахист. Серфінг - не втеча, а нагадування, що я жива. А хейт - це як мошка влітку: докучає, але не зупиняє. Я не навчилась це терпіти, але вже не плутаю чужий біль із проекцією.
- Що сьогодні для вас на часі?
- Мені хочеться жити - не на виживання, а на вдих. Я не відмовляю собі в музиці, у тиші, в обіймах сина, у книжкових вечорах, масажі, прогулянках з рідними.
Щодня я намагаюся робити хоча б одну річ, яка мені подобається: заварити чай, написати пісню, подякувати собі в дзеркалі, посміятись із дурного мемчика.
Бо коли навколо стільки болю, любов до себе - це теж волонтерство. Тільки внутрішнє.
- Нестор, мабуть, читає пресу, коментарі? Як дитину вберегти від того, що пишуть, як ви йому пояснюєте?
- Ми з ним домовились: усе, що пишуть у коментарях, - це не про маму, це про їхній Wi-Fi і недообійняте дитинство. Захистити дитину від усього не можна. Але можна навчити її не вірити кожному «експерту в інтернеті». Нестор знає: справжня мама - це та, що цілує в чоло, а не та, про яку щось написали на жовтому сайті.
- Чим Нестор цікавиться?
- Сьогодні він хоче бути інженером, завтра - артистом, а післязавтра - драконом. І я дозволяю йому все це хотіти. Бо дитинство - не про «визначся», а про «спробуй».
Єдине, в чому він послідовний - це любов до книг, мемів і моєї музики. Хоча, може, просто з жалю слухає матір (сміється).
- Ви понад 20 років не показували чоловіка і майже нічого про нього не розповідали. Спільне інтерв’ю ви дали після початку повномасштабної війни, у серпні 2022 року. Чому саме в цей час вам захотілося розказати про те, що ви берегли понад 20 років?
- Бо війна зняла всі фільтри. І страхи. Раніше мені здавалося, що особисте треба ховати. А потім я зрозуміла - його не треба ховати, його треба берегти. І показувати тоді, коли ти готова не грати роль, а жити. Ми вийшли з тіні разом. Це була не стратегія, а свобода.
- Коли відкрилися, стало простіше жити? От коли не шукають по кущах?
- Ні. Просто стало чесно. До цього мені здавалося, що журналісти шукають по кущах, хто ж він такий. А тепер шукають, чому я досі з ним. Людям завжди буде цікаво.
Але мені вже не болить, коли про нас питають. І нарешті більше не спекулюють темою «від кого ж у Цибульської син»?
- Ви часто жартуєте – «заведу коханця». Чоловік розуміє, що це жарт?
- Сміється. І на всяк випадок качає прес.
Я завжди кажу: почуття гумору в сім’ї важливіше за штори й борщ. Якщо твій чоловік не сміється з твоїх жартів - може, він і не твій.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F11%2Fbf4950809402816192910f32c08565e3.jpg)
Перемога – це здатність залишитись собою, коли всі хочуть тебе змінити
- До речі, а ви так і не взяли собі пісню «Таксі»? Ви казали, що вона для вас є особливою, і Юрій Євгенович Рибчинський дозволив вам її співати.
- Я могла б. Але після Лоліти ця пісня для мене, на жаль, більше не звучить. Можна перешити сукню, але якщо вона пахне зрадою - носити не хочеться.
Юрій Рибчинський - геніальний автор, я йому безмежно вдячна. Але співати пісню, яка асоціюється з людиною, що обрала ворога під час війни, - це не мій шлях.
Я не сідаю в «таксі», яке їде в бік Москви.
- А ще ви наче записували дует з Віталієм Козловським до повномасштабної війни? Ця пісня вийде?
- Ми записали пісню до повномасштабної, і вона досі чекає свого часу. Віталік сьогодні на хвилі, і це заслужено.
Але я не випускаю пісні «по хайпу». Я випускаю, коли в серці - «треба». Може, саме зараз і дозріває той момент. Хай купається у славі. Він її заслужив, і дуже радію за нього.
- А яку зі своїх пісень ви вважаєте своєю найуспішнішою?
- «Цьомаю» - це мій безпрограшний поцілунок у лоб. 37 мільйонів людей вже його отримали.
«Просеко» - пісня, з якою хочеться жити красиво, навіть коли в країні темно.
«Цвіти» - стала саундтреком до моєї книги і до мого дорослішання.
А скоро вийде пісня «Ненормальна». Це не просто пісня - це визрівання. Жіноче, сміливе, чесне. І я точно знаю: вона перевершить «Цьомаю». Премʼєра 19 червня.
- Повертаючись до вашої перемоги у першій «Фабриці зірок» з погляду на сьогодні, що вона вам дала? Згадуючи той період, ви писали про багато труднощів, з якими стикнулися на проєкті. Але все, що з нами відбувається, дає нам і уроки.
- Виживання. Я виграла і наївно думала, що це старт. А це був бій. За місце, за голос, за себе. Мене тоді лякали мої «неформатні» погляди, моє «надто живе» тіло, мій «нефальшивий» сміх.
Але саме тоді я навчилась бути Цибульською, а не зручною копією.
Сьогодні я знаю: перемога – це не кубок. Це здатність залишитись собою, коли всі хочуть тебе змінити.
- Цього року у грудні вам 40. Я завжди прошу вибачення у дівчат, бо не знаю, чи комфортно їм, коли запитують про вік. Але я вже казала Віталіні Біблів, що це дуже красиві роки, як на мене. Ви все маєте, про що мріяли?
- Колись я мріяла про сцену, любов і популярність. Зараз - про безпеку, свободу і ранок без тривоги в Telegram.
Маю не все, але маю головне - відчуття, що я встигла багато, але ще не закінчила.
І, між нами, сорок – це не вік. Це стан: коли ти вже не виправдовуєшся, але ще не втомилася мріяти.
- Між іншим, ваша книга називається «ЦвіТИ!» Або «Як полюбити ту, що в дзеркалі». Ви повністю полюбили ту, що в дзеркалі? Хочете ще писати?
- Ще вчуся. Бо вона змінюється щодня. То тримає світ, то тримається з усіх сил. Але я вже не сварю її за зморшки чи сльози. Я дякую їй, що не здалась.
Так, хочу ще писати. Але не про те, як полюбити себе - а як не зрадити. Бо любов - це не завжди ніжність. Це ще й вірність собі.
- А за що саме сьогодні любить себе Оля Цибульська?
- За те, що не зламалась там, де було легко зламати.
За те, що не втекла, хоча мала на це всі причини.
За те, що виходжу на сцену з серцем, у якому тріщини, але не тріщить голос.
За здатність сміятись крізь сльози - не тому, що не болить, а тому що вибрала «не втонути».
За те, що навіть коли темно - я все одно тягнуся до світла.
І, здається, світло тягнеться до мене.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F11%2F06cbaab633d58f2fe804dc5e5b6f5a3e.jpg)

