У доісламській перській традиції, як і в європейській християнській культурі, число тринадцять вважалося небезпечним. Ідучи за дванадцяткою — числом космічної гармонії — воно відкривало ворота для руйнування. Це переконання ґрунтувалося на фундаментальному уявленні, що світ влаштований як арена динамічної боротьби порядку з хаосом. Перси вважали, що ризик, який несе це число, особливо зростав у перехідні моменти. Тому тринадцятий день нового року, коли закінчується власне святковий цикл Наврузу, в іранців досі заведено проводити на природі, щоб нейтралізувати потенційну шкоду цього дня й не навести лихо на дім.
Минула п’ятниця випала на 13-те число за західним календарем, і напередодні ніщо ще не передвіщало, що ранок у Тегерані не буде добрим, а для багатьох і взагалі не настане. Цей день став найжахливішим для жителів Ірану щонайменше з часів закінчення війни з Іраком, а розпочата війна може мати непередбачувані наслідки.
Мабуть, немає сенсу підсумовувати військові зведення. Переліченням об’єктів, які зазнали ударів, наповнені всі новинні стрічки. Продуктивнішою здається спроба окреслити стратегічні контури конфлікту — як вони вимальовуються на сьогодні. Про можливі наслідки війни, звісно, говорити ще зарано. Бойові дії найближчими днями не закінчаться, й гадати, до чого вони призведуть, немає сенсу. Прогноз у поточній ситуації — річ більш ніж невдячна. Ситуацію може вивести на наступний рівень ескалації буквально один ракетний пуск — якщо він призведе до масової загибелі цивільних осіб в Ізраїлі чи до руйнування символічно значущого об’єкта, наприклад, у Старому місті Єрусалима, або якщо його мішенню стане корабель американських ВМС.
Почнімо з констатації очевидного: ізраїльський удар виявився не лише несподіваним, а й набагато більш нищівним, ніж могли собі уявити не тільки сторонні спостерігачі, а й керівники Ісламської республіки. Попри довгі роки підготовки до прямого зіткнення із заклятим сіоністським ворогом, режим аятол виявився геть нездатним захистити себе й свої стратегічні об’єкти. Придушивши сили ППО противника першого ж дня, ізраїльська авіація нині почувається в іранському небі цілком вільно й може і використовувати важкі бомби для знищення підземних об’єктів, і здійснювати безперервне спостереження з оперативним реагуванням на потенційні загрози. Попередження про «нищівну відповідь», яке постійно звучало раніше, теж виявилося нехай і не геть пустопорожньою балаканиною, але дуже перебільшеним. Звісно, іранські ракети сіють смерть і руйнування в житлових кварталах єврейської держави, однак явно не в змозі суттєво вплинути навіть на ступінь інтенсивності ізраїльських атак.
Іще однією поганою новиною для аятол є відсутність особливого ентузіазму в його союзників із «осі опору», як гордо вони самі звикли називати коаліцію проксі-сил «шиїтського півмісяця», що простирається від Ємену до Лівану. Хезболла не оговталася після торішнього розгрому, нова влада в Сирії лише радітиме поразці Ірану, влада Іраку та лідер місцевих шиїтів Муктада ас-Садр настійно закликають залежні від Тегерана угруповання утриматися від втручання в конфлікт (хоча в п’ятницю з іракської території в напрямку Ізраїлю було запущено кілька безпілотників). Ймовірно, тільки єменські хусити можуть підтримати Ісламську Республіку, але їхні штаби теж зазнають зараз бомбардувань.
Про те, наскільки ізраїльська операція досягла заявленої мети — знищення іранської ядерної інфраструктури, — судити ще зарано. Йдеться не про разову акцію, а про тривалу кампанію. Оцінка її тривалості у два тижні, яку нібито озвучило анонімне джерело в ізраїльському армійському керівництві, виглядає нині не надто реалістичною. Можливо, в ідеальному для Тель-Авіва варіанті, якби Тегеран похитнувся й відповів суто символічною атакою, схожою на торішні, двома-трьома тижнями бомбардувань справа б і обмежилась. Але режим аятол після жаху й приниження п’ятничного ранку просто не міг собі дозволити «виявити стриманість». Згідно з витоками в пресі незрозумілого ступеня достовірності, запланований ракетний залп міг включати до тисячі пусків, але внаслідок превентивних дій ізраїльтян відповіді в бажаному масштабі в іранців не вийшло. Тепер перший раунд обміну ударами триватиме стільки, наскільки Ісламській Республіці стане ракет і далекобійних дронів.
Оскільки попри ефективність ПРО іранські атаки призвели до значної кількості жертв в Ізраїлі, останній може розширити масштаб дій авіації. Не можна виключати, що черга дійде й до енергетичних об’єктів, зокрема нафтогазових, портів, а можливо, й інфраструктури водопостачання. Прагнучи повністю дезорганізувати Ісламську Республіку й позбавити її можливості атакувати у відповідь, Ізраїль навряд чи скрупульозно дотримуватиметься норм міжнародного гуманітарного права. З урахуванням і без того жалюгідного стану критичної інфраструктури наслідки для іранського населення можуть бути катастрофічними.
Дехто сподівається, що колапс управління та гуманітарна криза можуть призвести до соціального вибуху. Біньямін Нетаньягу у своєму п’ятничному зверненні до іранців стверджував навіть, що операцією проти «режиму вбивць, які їх пригнічують», розчищає шлях до їхньої мети — свободи. Прем’єр-міністр Ізраїлю закликав іранський народ повстати проти гнобителів, що нині є слабкими як ніколи.
Ідея про те, що в народу може скластися переконання, ніби основною причиною їхніх негараздів є самогубний фанатизм релігійно-мілітаристського «режиму», теоретично здається логічною. Та наразі обурення агресією підступних сіоністів радше працює на розкручування екзальтованого патріотизму. Руйнування житлових будинків у Тегерані авіаційними ракетами мало сприяє готовності населення зрозуміти мотиви ворога, навіть якщо очевидно, що ціллю були вищі офіцери Корпусу вартових ісламської революції. Налякати іранський народ жертвами теж непросто. Культ праведних мучеників є однією з підвалин шиїтського світогляду, а всеохопну політичну та релігійну ненависть до сіоністів пропаганда виховує в населення вже майже пів століття. Жоден із тих, хто вважається значущою постаттю для «ліберального» помірно-опозиційного табору, не виступив із закликами до протестів проти керівництва, принаймні всередині країни. Тож сподівання на можливу катастрофу системи ізсередини здаються безпідставними.
Інша річ, якщо іранське керівництво саме задасть таку амплітуду протистояння, що іншого виходу, крім як повалити режим, у його противників просто не залишиться. Одним із варіантів ескалації може стати атака на американські об’єкти, до яких «дотягнутися» простіше, ніж до далекого Ізраїлю. Іншим — перекриття Ормузької протоки, якою проходить третина світового морського трафіку нафти. Це призведе до дефіциту на ринку й значного стрибка цін. Теоретично можлива навіть атака на нафтогазову галузь арабських монархій Перської затоки, але ця опція здається поки що вкрай малоймовірною.
Схоже, що наразі Тегеран стримує від таких кроків неминучість приєднання в цьому разі американських збройних сил до ізраїльської операції. Тель-Авів і так запрошує Вашингтон до участі, принаймні в знищенні підземної інфраструктури ядерного об’єкта у Фордо. Якщо Дональд Трамп дасть себе вмовити або хоча б погодиться надати ізраїльтянам технічну підтримку, це розв’яже іранцям руки. Щоправда, наразі американський президент і далі запрошує до переговорів, хоч якими безглуздими вони здаються у ситуації, що склалася.
Попри певну нотку емоційного задоволення в коментарях деяких вітчизняних оглядачів, очевидно, що, з раціонального погляду, нова війна на Близькому Сході не в наших інтересах. Ціни на нафту зросли на 5–6% за перший день бойових дій. Гадаю, не потрібно зайвий раз нагадувати, наскільки від світових коливань цін на енергоносії залежить здатність кремлівського режиму фінансувати свою агресію. Також очевидними є несприятливі зміни на ринку озброєнь. Як відомо, США вже перенаправляли на Близький Схід украй важливі для нас елементи систем протидії дронам, які призначались Україні.
Менш очевидні непрямі політичні наслідки ірано-ізраїльської війни для перспектив стримування російської агресії можна інтерпретувати по-різному. Цінність будь-яких угод у світі, де напередодні чергового раунду діалогу можна вбити військове керівництво суверенної держави, тяжіє до нуля. Ми, звісно, й раніше не покладали особливих надій на припинення російської агресії за допомогою дипломатії, але тепер знецінюється навіть імітація договороздатності. Неймовірною нині виглядає й перспектива обвалу цін на нафту до рівня, який унеможливить для Росії продовження війни, принаймні з колишньою інтенсивністю (що було б цілком імовірно, якби Вашингтон і Тегеран дійшли згоди, але, схоже, для іранської сторони переговори від самого початку були тільки способом тягнути час).
Здається очевидним, що не лише із загальних гуманістичних спонукань, а й із прагматичних міркувань ми зацікавлені в тому, щоб ірано-ізраїльський конфлікт завершився якомога швидше, а його розширення вдалося б уникнути.