Від пекельної лісосмуги до шкільної лінійки: підсумки кінофестивалю Docudays UA
Від пекельної лісосмуги до шкільної лінійки: підсумки кінофестивалю Docudays UA

Від пекельної лісосмуги до шкільної лінійки: підсумки кінофестивалю Docudays UA

Українське кіно продемонструвало найвищий рівень за весь час існування форуму.

Основні конкурси на Docudays UA  — міжнародний Docu/Світ, національний Docu/Україна і короткометражний Docu/Коротко. Також вручаються призи правозахисного журі Rights Now!, Студентського журі та журі Спілки кінокритиків України, приз глядацьких симпатій і Премія імені Андрія Матросова – від організаторів фестивалю. Усі, хто здобули головні призи в конкурсах Docu/Світ, Docu/Україна, Docu/Коротко і Rights Now!, а також гран-прі студентського журі та Приз глядацьких симпатій,  отримують від фестивалю по 35 000 гривень.

Пʼять повнометражних стрічок Docu/Україна вже мали світові премʼєри на найбільш вагомих світових кінофорумах. Що ж до Docu/Світ, то безумовним тріумфатором тут став новий фільм лавреата «Оскара» Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» (Україна-США). Головний приз конкурсу, першість у номінації Rights Now! і Приз глядацьких симпатій — це все на додаток до закордонних нагород, найвагоміша серед яких  —  приз за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики на кінофестивалі «Санденс» (США).

Чернову, як і «20 днях у Маріуполі», знову вдалося створити вражаючий фільм у самому пеклі бою. Тут є все, що можна очікувати від фронтової документалістики: відео з натільних камер бійців, зйомка операторів фільму, верхні плани з дрона, врізки теленовин. Але результат виходить за суто хронікальні межі. Детальніше про фільм читайте за посиланням.

Прем’єра «Пісень землі, що повільно горить» (реж. Ольга Журба) відбулася на 81 Венеційському кінофестивалі. В Києві картина отримала головну нагороду в конкурсі Docu/Україна.

Від пекельної лісосмуги до шкільної лінійки: підсумки кінофестивалю Docudays UA - Фото 1

Журба охоплює сотні облич, десятки локацій, вкладаючись у більш-менш короткий часовий проміжок. Завдання непросте: привести до єдиного цілого надзвичайно різнорідний матеріал, у якому немає ані головного героя, ані об’єднавчої сюжетної лінії.

  • Читайте також: «Стрічка часу» Катерини Горностай — про уроки, рани та руїни

За точку відліку Ольга бере фронт — той самий «нуль». Позначає відстань до нього титрами: Київ, вокзал, 31 км від фронту; точка збору евакуйованих, Запоріжжя, 29 км; школа, Тернопіль, 906 км. Такий метод: показувати війну, не показуючи її. Охоплені панікою натовпи на вокзалі. Лан згорілої пшениці. Похорон захисника України в закарпатському селі. Демонтаж радянського герба зі щита Батьківщини-матері в Києві. Реабілітаційні вправи ветерана ЗСУ на протезах. Загиджене окупантами помешкання на деокупованій території. Найгірші речі режисерка теж показує непрямо — від чого вони стають ще страшнішими. Назагал, до виструнчення цієї непростої оповіді придається майстерне акцентування деталей — у чому Журба, безумовно, обдарована. Вона може вихопити з тлуму персонажів одне обличчя так, що його вже не забудеш. Вибудовувати цю оптику допомагали українські оператори, які мають виняткове відчуття кольору: Володимир Усик, В’ячеслав Цвєтков, Михайло Любарський.

Тож у Ольги вийшли не просто пісні, а ціла симфонія землі, що палає.

А спеціальна відзнака конкурсу Docu/Україна дісталася автобіографічній драмі «З любов’ю з фронту» (реж. Аліса Коваленко).

Повномасштабне вторгнення Росії застало Коваленко на Донбасі під час зйомок проєкту «Експедиція 49» про життя місцевих підлітків. Трагічні події спричинили серйозну особисту кризу режисерки. Коваленко фактично вийшла з професії, вступивши до Української добровольчої армії, воювала на Київщині і Харківщині. А втім, покликання потроху брало гору: на передовій Аліса фільмувала життя свого підрозділу, записувала відеорозмови зі своїм сином Тео, який знаходився на ту мить у Франції, писала йому листи. Поступово з цього склався фільм. Світова премʼєра «З любов'ю з фронту» (копродукція України, Польщі, Чехії) відбулася на форумі документалістики CPH:DOX (Копенгаген).

Режисерка будує оповідь із трьох сюжетних ліній. Звісно, найперше - це фронтові відео: побут в окопах, підготовка до бою, розмови з побратимами. На противагу `образам війни - сімейний архів -напіваматорські зйомки всього, що повʼязано з Тео: прогулянки, забави, балачки. І, нарешті, за кадром – голос Аліси, яка читає листи, які вона написала, по суті, дорослому Тео з розрахунком на майбутнє: про любов, дорослішання, війну, життя, смерть.

Фактично, «З любов'ю з фронту» — це інтимна хроніка, що дуже яскраво відбиває те, що може відчувати жінка й мати на війні.

В свою чергу, журі Спілки кінокритиків України відзначило стрічку з конкурсу Docu/Україна  «Мілітантропос» (реж. Єлизавета Сміт, Аліна Горлова, Семен Мозговий, Україна-Австрія-Франція), раніше показаного в програмі «Двотижневик режисерів» Канського кінофестивалю.

  • Читайте також: «Мілітантропос»: метафізика війни та впертість життя

Назву фільму його автори пояснюють так: мілітантропос (лат. «milit» — воїн; грец. «antropos» — людина) — сутність, якої набуває людина, вступаючи у стан війни. Цей граничний досвід вимагає постійної індивідуальної та колективної трансформації.

Від пекельної лісосмуги до шкільної лінійки: підсумки кінофестивалю Docudays UA - Фото 2

Співрежисер(к)и зумисно притлумлюють індивідуальне авторство, не позначають себе в окремих частинах. Аліна, Єлизавета, Семен разом занурюються в краєвид війни, зосереджуючись на важливих подробицях. Сімейні фото лежать на уламках будинку, щойно розтрощеного російською ракетою. Фотокореспонденти цілим загоном оточують утомлену бабусю з «кравчучкою», аби зробити вдалий кадр. Розлючений чоловʼяга навідріз відмовляється евакуюватися з Києва до Львова — бо його дім тут, навіть якщо будинок згорів. Спаплюжена пасіка. Підвал у Ягідному з іменами загиблих під час окупації. Залізнична станція з переповненою зоною відправлення і безлюдною платформою для прибуття. Тремтячі руки солдата в бліндажі.

Нема головних героїв, але є наскрізні мотиви: вокзали й прощання, розгублені свійські тварини, діти в іграх і втечах, військові на позиціях і на дозвіллі, повня на небі, робота на землі, руїни й дим, вогонь і вода. Назагал, автори показали не антропологію (хоча, можливо, і прагнули цього), а метафізику війни. Війна як те, що перевищує раціональне розуміння, як вторгнення некерованої порожнечі. І на противагу - дух людей, що не дають цій порожнечі розростися.

Лавреат премії Андрія Матросова — короткометражка «Де мій бронік?» (реж. Дарʼя Пенькова, Україна). Молода кінематографістка Даша після дворічної перерви повертається з Німеччини додому в Дружківку на Донеччині. Випадково на вокзалі вона зустрічає свого давнього друга Андрія, який наразі служить. Даша проводить з Андрієм вихідні, знайомиться з його командиром взводу, бачить реалії та конфлікти повсякдення військових. Виходить лірична замальовка воєнних буднів, і ще – майже неартикульована любовна історія.

Від пекельної лісосмуги до шкільної лінійки: підсумки кінофестивалю Docudays UA - Фото 3

Хоча сюжет фільму «Про святе і грішне» (реж. Ґієдре Бейноруте, Литва), нагородженого спецвідзнакою конкурсу Docu/Світ, напряму не повʼязаний з Україною, новини з нашої війни складають там важливий мотив. Раз на рік, перед католицьким Великоднем, в тихому селі на північному заході Литви відбувається незвичайний ритуал. Саме там, у єдиному місці у всій країні, зберіглася традиція так званих Вартових Хреста. Молоді люди обох статей перевдягаються у подобу старовинних військових мундирів і всю ніч стережуть розп’яття в церкві від розбишак, якими є як костюмовані чорти, так і місцеві бешкетні підлітки. Творці фільму спостерігають за життям села, за підготовкою до варти, занурюючи глядача в атмосферу великодньої ночі і цієї дружної спільноти. І постійним тлом у цьому повному звичайних і святкових клопотів житті — радіоновини про Україну. Нагадування про те, що справжня нечисть у цьому світі все ще є.

«За прояв людяності, емпатії і чуйності у висвітленні боротьби за свої права та прийдешніх поколінь» студентське журі віддало першість фільму «Твоє життя без мене» (реж. Анна Рубі, Угорщина). Проблеми тут, на жаль, типові і для України. Героїнями фільму є самотні матері, що опікуються дітьми з важкими розладами. По суті, в цих жінок немає жодної підтримки від держави, і суди раз за разом стають на підтримку чиновників; до того додається і правова сваволя, характерна для Орбанівської Угорщини. Та все ж бойові матусі продовжують боротьбу.

Від пекельної лісосмуги до шкільної лінійки: підсумки кінофестивалю Docudays UA - Фото 4

Режисерка фільму в свою чергу передала грошовий приз від Docudays UA на підтримку українських сімей, чиї рідні знаходяться в полоні.

Загалом, якщо казати про тенденції, то, головний і безумовний підсумок – цьогорічний фестиваль мав чи не найсильнішу українську програму за весь час свого існування. Наша документалістика дійсно вийшла на світовий рівень. І вся вона при цьому – так чи інак про війну.

Феномен, якому краще б не бути.

LIKED THE ARTICLE?
СПОДОБАЛАСЯ СТАТТЯ?
Help us do more for you!
Допоможіть нам зробити для вас більше!
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Джерело матеріала
loader
loader