Чому ВПС Ірану не здатні протистояти сучасним викликам?

Незважаючи на зусилля Тегерана з підтримки у робочому стані кількох застарілих літаків, Військово-повітряні сили Ірану (IRIAF) залишаються неефективними у реальних бойових умовах.

Остання 12-денна війна між Ізраїлем та Іраном, а також операція США “Опівнічний молот” — повітряна кампанія проти трьох добре захищених іранських ядерних об’єктів — наочно продемонстрували серйозні недоліки іранських ВПС. Під час операції у повітряному просторі Ірану пролітало понад сотня американських літаків, але жоден іранський винищувач не наважився їх перехопити.

Основні проблеми IRIAF пов’язані не лише із застарілим парком літаків, а й з низьким рівнем бойової готовності. На озброєнні Ірану залишилися літаки часів холодної війни — американські F-14 Tomcat, F-4 Phantom, F-5 Tiger, а також радянські моделі. Вони просто не відповідають вимогам сучасної повітряної війни. Доктрина IRIAF передбачає оборонну стратегію із акцентом на заборону доступу до повітряного простору і асиметричну відплату. Однак через низьку оперативну готовність ВПС фактично не здатні здійснювати ні оборонні, ні наступальні операції.

Проблема полягає у відсутності запасних частин через міжнародні санкції, які США запровадили після ісламської революції 1979 року. Через це Іран змушений “канібалізувати” власні літаки, використовуючи частини з одних для ремонту інших. В результаті до 40-50% авіапарку просто не літає. Хоча в Ірані намагаються виробляти деякі деталі самостійно, їхня якість значно нижча за оригінали. Недостатня кількість придатних літаків позначається і на підготовці льотчиків. Вони мають до 100 льотних годин на рік — значно менше, ніж їхні колеги зі США чи Ізраїлю, які можуть тренуватися понад 250 годин. Брак техніки також ускладнює підготовку нових пілотів: більшість досвідчених льотчиків залишилися з часів ірано-іракської війни 1980-х років. Іранські літаки оснащені застарілими радарами 1970-80-х років, що обмежує можливості ведення повітряної розвідки та бойових дій за межами візуального контакту (BVR). Крім того, у ВПС Ірану немає літаків раннього попередження і контролю повітряного простору (AEW&C) та ефективних систем радіоелектронної боротьби, що робить їх уразливими перед сучасними супротивниками.

Щоб компенсувати ці слабкості, Іран все більше покладається на асиметричні засоби, такі як безпілотники і ракети. Проте в класичній повітряній війні IRIAF демонструє себе скоріше як “паперовий тигр” — виглядає грізно, але фактично має низьку боєздатність.