Трамп проти себе: хто переможе — «домінатор» чи «геній оборудок»?

«Домінатор». Мабуть, це слово найкраще передає сутність «ядра» психотипу Дональда Трампа. Протягом активної фази свого життя — від амбітного забудовника до президента США — він намагається бути не просто першим серед рівних, а надпотужним лідером, слово якого було б незаперечною істиною і для пересічних громадян США, і для лідерів інших держав. Минуло лише кілька місяців після інавгурації, а в суспільній уяві «татусь Дональд» уже відсунув на задній план, здавалося б, невмирущий образ «дядечка Сема».

Останні тижні були вкрай політично успішними для Трампа-«домінатора»: удари американських ВПС по ключових об’єктах іранської ядерної програми; зірковий для американського лідера саміт НАТО, де країни Альянсу погодилися на його вимогу збільшити оборонні видатки на 5%; ухвалення Конгресом точнісінько до Дня незалежності США контроверсійного «великого і чудового» законопроєкту, до якого увійшли практично всі трампівські внутрішньополітичні пріоритети; сприятливе рішення Верховного суду, оголошення про можливе перемир’я у секторі Гази й нарешті висунення президента США на здобуття Нобелівської премії миру прем’єр-міністром Ізраїлю.

Чи не єдиним елементом, якого наразі бракує на чемпіонському поясі Трампа, є досягнення «тривалого миру» в Україні, бодай припинення вогню. Як визнає він сам, ця проблема виявилася надскладною, особливо на тлі передвиборчих обіцянок закінчити війну «за 24 години».

План урегулювання від Трампа, основні елементи якого озвучили члени його зовнішньополітичної команди, не був сприйнятий українським керівництвом, яке, втім, погодилося на запропоноване президентом США 30-денне припинення вогню. Основний спротив чинив Кремль, який, на думку господаря Білого дому, мав би бути задоволений можливістю реалізувати дипломатичним шляхом більшість пунктів свого «плану» щодо України (прямо чи опосередковано озвучених самим президентом і його найближчим оточенням) — від територіального поділу нашої держави до її нечленства в НАТО — та заманливою перспективою покращення двосторонніх відносин.

Цього російському правителю виявилося замало: спираючись на свою військову перевагу, помітне посилення спроможностей російської військової економіки та непохитну підтримку Китаю, він наполягає, зокрема й під час розмов із президентом США, на усуненні «першопричин конфлікту», тобто перетворенні України щонайменше на  васальну до Кремля державу. Навіть так звані мирні перемовини в Стамбулі, початок яких особисто підтримав Трамп, відбуваються за російським сценарієм, а американських представників навіть не допустили до зали засідань. Триває російський наступ на фронті, безпрецедентної інтенсивності набули ракетно-бомбові удари агресора по цивільному населенню, які призводять до численних втрат серед мирних українців.

Отже, перед Трампом гостро постала дилема. З одного боку, на користь домовленості з Путіним діють чинники, які я зазначав у попередній статті: повага до російського диктатора, близькість їхніх поглядів щодо правил, на яких має базуватися світова політика; бажання переформатувати двосторонні відносини для реалізації примарних сподівань використати Росію в процесі зміни цих правил «під Трампа», відтягнути Росію від Китаю та втілити економічні суперпроєкти, в яких, за певною інформацією, дуже зацікавлений Дональд-молодший. У цьому ж контексті слід сприймати фактичний відхід чинної адміністрації від принципу стратегічного партнерства з Україною й намагання припинити війну за будь-яких умов, включно з порушенням наших національних інтересів. Війна трактується як суто європейська справа.

Водночас відверто зухвала, на межі погано прихованої зневаги, поведінка Путіна реально дратує Трампа, оскільки суперечить його планам залишити війну в Україні «позаду», зосередившись на важливіших для нього питаннях внутрішньої та зовнішньої політики, а також загрожує серйозними репутаційними втратами, спростовуючи міф про «Трампа всемогутнього». Причому, на моє переконання, останній чинник має не менше значення, ніж перший. Протверезінню Трампа мали б також сприяти слова міністра закордонних справ Китаю Вана Ї про те, що його країна не може допустити поразки Росії у війні з Україною.

Якщо спиратися на свіжу заяву Пентагону про поновлення постачання зі США до України «додаткової оборонної зброї», то вирішення ключового для нас питання щодо постачання американської зброї та військової техніки перебуває на стадії «матч пойнту», коли ситуація може розвиватися як у сприятливому для України, так і у протилежному напрямку. Важливими є деталі: коли саме відновлять постачання, в яких обсягах і номенклатурі, йдеться про «байденівську» зброю чи будуть якісь нові елементи?

Важливо також розібратися до кінця в ситуації із зупинкою останнього постачання зброї ледь не на кордоні з Польщею. Під час телефоннної розмови президент США буцімто запевнив президента України, що не видавав відповідного розпорядження. Власна ініціатива міністра оборони США, який анонсував скорочення військової допомоги Україні, або пентагонівського високопосадовця? Важко в це повірити з огляду на жорстку вертикальність процесу ухвалення політичних рішень за другої каденції Трампа. Хіба що Піт Гегсет і його підлеглий вирішили зіграти на випередження з огляду на відому позицію «великого боса» стосовно надмірних витрат попередника на допомогу Україні, що призвели до зменшення стратегічних запасів зброї у США.

Інше каверзне запитання: що заважало Трампу дезавуювати інформацію про скасування надсилання партїї зброї до України під час практично щоденного спілкування з пресою? Симпатія до проблемного Гегсета? Виглядає не надто переконливо, якщо врахувати, що сам факт припинення постачання був підтверджений Білим домом. Там не могли не знати, з яким задоволенням відповідне рішення США зустріли в Кремлі — воно навіть удостоїлося схвального коментаря Пєскова. Якщо подивитися на ситуацію навколо припинення постачання зброї та його відновлення загалом, складається враження, що вона є результатом волатильності та емоційних «гойдалок» Трампа. Цього разу, сподіваємося, у вигідний для України бік. Та чи надовго?

Робити довгострокові прогнози, мабуть, передчасно. Показником позитивних зрушень у питанні постачання зброї могла б стати згода адміністрації Трампа продавати її Україні на постійній основі й у необхідних обсягах із урахуванням того, що очікувати безоплатного постачання наразі нереалістично. Такий сценарій можливий, якщо наші європейські партнери акумулюють необхідні для цього кошти. Часу на реалізацію цієї опції обмаль, оскільки «запас» Байдена, вочевидь, швидко добігає кінця, а системного рішення в межах ЄС або його провідних членів наразі не видно. Принаймні конфіскація російських активів — досі «табу», а нові креативні варіанти їх використання так і залишаються на стадії обговорення.

Інший маркер — закручування санкційних гайок та боротьба з тими, хто допомагає Росії обходити заборони. На цьому фронті — без змін: погрози Трампа запровадити найсуворіші санкції дивним чином поєднуються з його переконанням (у викладі Марко Рубіо), що нові обмеження стосовно Росії можуть завадити «мирним перемовинам». Начебто є інший спосіб (окрім постачання зброї Україні) змусити Путіна до серйозної розмови. Тим, хто сподівається на зміну ситуації в разі ухвалення законопроєкту Грема—Блюменталя, варто нагадати, що запровадження санкцій, остаточне визначення їх обсягу та способу застосування належать до компетенції президента США.

За цих обставин експоненційно зростає значущість політики провідних європейських держав, які мали б радикально зменшити помітне відставання своєї рішучої риторики від конкретних дій і не розраховувати навіть на мінімальну результативність загальних розмов із Путіним.

Отже, залишаються проблеми з подальшою підтримкою нашої боротьби проти російської агресії з боку США. Шанси на їх вирішення є, але наразі вони належать до царини можливого. З огляду на міжнародні та внутрішні американські реалії перевести їх у категорію реального може виключно «татусь Трамп».

Хто ж переможе у боротьбі за «внутрішнього» Трампа на українському напрямку — «домінатор», здатний чинити максимальний тиск на Росію, чи «геній оборудок», який не усвідомлює ілюзорності будь-яких угод із Кремлем? Побачимо.