/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F432%2F05d4787a63fdcad975246f851042e432.jpg)
Якими насправді є США та чому там двічі обрали Трампа. Уривок із "Голосів BLM" Оксани Брюховецької
- 1960-ті: історія мого дитинства та боротьби за свободу
- Як відбувалися зміни і моя справа сьогодні
- Після виборів і Black Lives Matter
- Наші діти й наша історія
У другій половині липня у львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" виходить друком важлива книжка української дослідниці Оксани Брюховецької "Голоси BLM" – історія сьогодення Сполучених Штатів Америки, якої ми не знаємо.
"Голоси" – це результат чисельних інтерв'ю і кількарічної роботи над текстами, розпочатої 2020-го в США у розпал пандемії і протестів Black Lives Matter. Вони поширилися того ж року всіма Сполученими Штатами після того, як білий офіцер поліції зумисно вбив чорного чоловіка на ім’я Джордж Флойд, і які підтримали в багатьох країнах світу.
Герої книжки, розповідаючи власні історії, розгортають перед нами складну історію сьогодення Сполучених Штатів: перед читачем постає Америка, якої ми не знаємо, але якою вона є насправді.
"Голоси" також про те, хто і чому двічі обрав президентом Сполучених Штатів Дональда Трампа, одного з найсуперечливіших політиків сучасності.
LIGA.net публікує історію активістки, громадської діячки Джо Енн Бленд. Дитиною вона була учасницею Руху за громадянські права 1960-х та маршів під проводом Мартіна Лютера Кінґа в Сельмі, Алабама. Джо Енн стала наймолодшою серед дітей, ув’язнених за протести.
1960-ті: історія мого дитинства та боротьби за свободу
Я народилася і виросла в Сельмі, Алабама. Це Південь, і Сельма розташована якраз посередині штату Алабама. На той час це був один із особливо расистських штатів в Америці, сеґреґація була нормою.
Люди, які мали такий вигляд, як я, не могли робити багато чого з того, що було дозволено білим людям. Пам’ятаю, що не можна було піти до ресторану, не можна було міряти одяг у крамницях. Але я не розуміла, чому мені цього не можна. Думала, що це тому, що білі люди не хочуть, щоб ми це робили. І я не знала, що насправді в інших містах у той час такі самі люди, як я, мали право це робити.
Моя мама померла в залі білої лікарні, коли мені було три роки. Моя бабуся приїхала з Детройта, щоб поховати свою єдину дочку, і залишилася допомагати нам, дітям, і моєму батькові. У батька нас залишилось, окрім мене, ще троє. До цього бабуся жила в Детройті, і ми називали його "Північ". І на Півночі вона мала свободу, якої ми не мали на Півдні. Вона могла робити багато речей, які нам були заборонені. Тож вона почала розказувати жінкам у нашій спільноті про ці свободи. Бабуся не могла збагнути, чому на Півдні досі нічого не змінилося відтоді, як вона поїхала звідти 35 років тому.
Її представили жінці на ім’я Амелія Бойнтон. Міс Бойнтон і її чоловік Семюель були людьми, які давно усвідомили, що якби ми, чорні люди, могли голосувати, то змогли би змінити деякі з тих законів, які були несправедливими до нас. Ще від початку 1930-х вони працювали в організації з назвою "Ліга виборців округу Даллас" і на цій території здійснювали спроби реєструвати афроамериканців для участі в голосуванні. Бабуся стала відвідувати зустрічі активістів і брала нас із собою. Це було нудно, але треба було туди ходити. Ми, діти, змушені були сидіти в ногах у цих творців історії, доки ті розробляли стратегії боротьби за річ, яка називалася "свободою".
Я думала, що свобода в Америці вже була раніше дана всім людям, бо вже знала, що Авраам Лінкольн звільнив усіх рабів. Можливо, дорослі не знають про це, думала я, бо вони продовжували говорити про здобуття свободи. І щоразу, коли я питала про це, ніхто з них конкретно не міг мені пояснити так, щоб я зрозуміла.
Якось одного дня ми були на вулиці Брод, це головна вулиця в Сельмі. Там була крамниця Carter, вона і сьогодні там є. У 1960-х, коли я росла, Carter мала велику обідню стійку, і мені дуже хотілося за неї сісти, але бабуся казала, що мені не можна. Вона казала, що кольорові діти – так нас тоді називали – не можуть сидіти за цією стійкою. Що такий був закон. Але це не зупиняло мене від бажання сісти там щоразу, коли ми проходили повз, і я бачила, як за нею сидять білі діти, облизують ріжки з морозивом, крутяться на високих стільцях. Мені так хотілося, щоб це я була на їх місці. (...) І від того дня я стала боротися за свободу, бо мені дуже хотілося сісти за ту стійку. (...)
Ми, діти, ходили до будівлі суду й піднімалися на другий поверх, де працювала реєстраційна комісія для участі в голосуванні. Іноді вони бачили, що ми йдемо, і зачиняли перед нами двері. Не дозволяли заходити всередину. Тоді ми ставали на коліна на сходах будівлі суду, і хтось читав молитву до Творця з проханням розтопити серця цих злих людей, щоб нашим батькам дозволили голосувати, доки ми не виростемо, щоб голосувати самим.
Вони швидко оскаженіли і стали підганяти жовті шкільні автобуси до будівлі суду, пакувати нас туди і відвозити в тюрму. Нас запроторювали в камери, призначені для однієї-двох осіб. Я ніколи раніше не була в камері, де 20 чи 40 людей стиснуті в такому обмеженому просторі. Якщо вам щастило, чи, навпаки, не щастило опинитися біля ліжка, то ви б не змогли на ньому довго сидіти. Матраца не було, лише металева основа. І це зовсім не було зручно для спини. Туалет був просто поряд, під ногами. Ніякої приватності, прямо тут під ногами, у присутності цієї великої кількості людей, що щільно тулилися поруч. (...)
Це все робили для того, щоб зламати наш дух. Але, зрештою, вони відпускали нас. Ми поверталися додому, приймали ванну, їли смачну їжу, і я розуміла, що все ще не можу сісти за стійку в Carter. І я знову з’являлася перед будівлею суду і часто знову потрапляла до тюрми того самого дня.
У грудні 1964 року було надіслано листа чоловікові на ім’я доктор Мартін Лютер Кінґ із запрошенням 1 січня виступити на нашій програмі. Доктор Кінґ прийняв запрошення, бо вже знав про роботу із впровадження реєстрації для голосування, яку виконувала Ліга виборців округу Даллас протягом 37 років. Також він знав про роботу щодо виборчої реєстрації, яку від 1963 року тут проводив Студентський ненасильницький координаційний комітет.
Якщо ви вивчатимете рух Мартіна Лютера Кінґа, то дізнаєтесь, що він ніколи не вирушав туди, де рух ще не був організованим. Існували активістські групи, які на той час уже досягли певних зрушень. І Сельма не була в цьому винятком. Ліга виборців округу Даллас була створена за 30 років до його появи тут, тож підґрунтя вже було закладено. Так само, як інші місця, він обрав Сельму, бо вона вже була організована.
Доктор Кінґ обрав Сельму головним штабом боротьби за виборче право для чорних людей у Сполучених Штатах. І відтоді тут усе закипіло. Доктор Кінґ (...) направив преподобного Джеймса Оранжа в округ Перрі. Там преподобний Оранж зміг організувати студентів. Було легко організувати студентів, оскільки їхні батьки працювали на тих самих людей, які намагалися не допустити нас до здобуття права брати участь у голосуванні. Вони ходили маршем до будівлі суду й були арештовані, усі, з преподобним Оранжем. (...)
7 березня ми зібралися на майданчику біля житлового комплексу Джорджа Вашинґтона Карвера і під проводом Джона Луїса і Хосії Вільямса пішли вулицею Брод. На мосту Едмунда Петтуса ми наштовхнулися на стіну поліції. Перша лінія маршу зупинилася, і Джон Луїс попросив дозволу пройти. Поліціянт відповів: не буде ніякого маршу між Сельмою і Монтґомері, маєте дві хвилини, щоб розійтися і повернутися до вашої церкви. І менш ніж за хвилину вони нас атакували.
Я ніколи не переживала фізичного насильства. Мені подобалися марші, це було весело – відчувати дух руху, співати, розмовляти, бути з моїми друзями, не йти до школи, я любила все це. Коли я піднялася на найвищу точку моста, то перебувала посередині потоку приблизно з шести сотень людей, що йшли по двоє. (...) Вони наступали з двох боків – спереду і ззаду, просто били людей. Усіх підряд – молодих, старих, чорних, білих, чоловіків, жінок. Це не мало значення. Люди лежали довкола і стікали кров’ю, не рухаючись, і неможливо було зупинитися, щоб їм допомогти, бо тебе б також побили.
Я чула постріли, але того дня на мосту не стріляли кулями, наскільки я знаю. Вони випустили в натовп дві каністри газу. Газ випалював нам очі, заходив у легені, неможливо було дихати, нічого не було видно, ширилася паніка. Ти весь час натикаєшся на тих самих людей, від яких утікаєш. Здавалося, що це тривало вічність. І якщо можна було тікати від тих, хто були на ногах, то від тих, хто були на конях, годі було втекти. Бідолашні коні були переляканими, вони ставали на диби і брикались. Топтали людей, ламали їм кістки. Останнє, що я пам’ятаю на тому мосту того дня, – жінку і коня, що наскочив на неї. Я не знала, що сталося, чи чоловік на коні штовхнув її, і вона впала, чи кінь біг прямо на неї, не знаю. Знаю тільки, що коли сиджу тут, на цьому мосту 56 років по тому, то і досі чую звук удару її голови об бруківку. (...)
21 березня ми знову вирушили від каплиці. Пройшли тим самим мостом, і цього разу ті самі поліціянти мали нас захищати впродовж усього шляху від Сельми до Монтґомері. П’ять днів зайняло дійти пішки до столиці. П’ять днів. Між Сельмою і Монтґомері немає мотелів, їх і сьогодні там нема. Все необхідне в цьому поході ми мусили брати із собою.
6 серпня того самого 1965 року Закон про виборче право був підписаний. І він усунув перешкоди, що заважали нам, чорним людям, голосувати і через які ми весь час перебували під загрозою нападів.
Як відбувалися зміни і моя справа сьогодні
Тепер я можу міряти одяг у крамницях. Я можу їсти в ресторанах. Але зміни відбувалися повільно. До тієї крамниці Carter зі стійкою одні хлопці прийшли інтегруватися. Їх не хотіли обслуговувати, вони покликали шефа. Сталася сутичка, у якій хлопці, очевидно, провалили принцип ненасильства. Власник закрив крамницю, а коли відкрив знову, то стійки там уже не було. (...)
Отже, зміни відбувалися повільно, особливо тут, на Півдні. Це не було так, що одного ранку ми прокинулися і отримали все, усі права, які надала нам конституція. За кожне право, яке ми маємо, точилася битва, відбувалася боротьба.
Інтеграцію шкіл почали з четвертого класу. І я пам’ятаю одну чорну сім’ю, яка першою пішла в білу школу. Наступного року пішли ми. Я пішла у восьмий клас інтегруватися в білу школу. (...) Це було просто нестерпно і, думаю, це спричинило трансформацію в мені, наклало відбиток на те, ким я є сьогодні. (...)
Дев’ять років я працювала в армії. Коли вперше повернулася з армії додому, то вирішила знову залишитися на Півдні. (...)
Я знайшла роботу в лідерській організації для молоді, у проєкті "Лідерство ХХІ століття". Ми працювали з проблемами в спільноті. Молоді люди виходили на вулиці. Я розповідала їм свої історії про те, як ми боролися в 1960-х, як ми впоралися з цим. (...)
Тиждень по тому я заснувала компанію "Мандрівка для душі", тепер я подорожую Сполученими Штатами. Зустрічаюся з людьми звідусіль. І люди відвідують Сельму, де я проводжу тури й розказую їм нашу історію. І мені подобається це. Мені платять за виступи, тож я можу сплачувати свої рахунки, так і живу. (...)
Після виборів і Black Lives Matter
(...) Республіканці ніколи не вагалися, просуваючи свій порядок денний, ніколи. Незалежно від того, кого це травмувало, їхній порядок денний завжди був першим. Але схоже на те, що коли ми у владі, то хочемо налагодити компроміс. Що за чортівня! Ми не повинні йти на компроміси. (...)
Тож, думаю, він [Байден] має просувати свій порядок денний. І просувати вперед, бо ми втомлені. Ми пригноблені вже дуже довгий час. Пригноблення не вчора почалося. Ми не думаємо, звісно, що він чудотворець. Коли обрали Обаму, він втратив конгрес. Потім, я знаю, він втратив сенат. І він нічого не міг вдіяти, і Джо Байден був його віцепрезидентом. Він це добре знає. То чому ж він не робить? Дональд Трамп відразу підписував розпорядження, і ніхто не сказав ані слова, він був тираном, і ніхто не сказав ані слова. Тепер ти кажеш мені, що не можеш робити того самого? Настав твій час! (...)
Наші демонстрації Black Lives Matter були переважно мирні, я не пам’ятаю жодної з бійками. Тільки одного разу, коли в Монтґомері люди пішли протестувати навпроти Капітолія і написали Black Lives Matter на тротуарі, їх арештували. Але арешти, як ми знаємо, привертають увагу до проблеми. Коли вас арештовують, це показують у новинах, і люди починають про це говорити. Це те, що відбувалося з нами в 1960-х, зокрема з дітьми. Вони відправляли дітей у тюрму, і це вплинуло на моральний компас Америки. А тепер із Black Lives Matter, думаю, кожен, хто дивився, як молодий чоловік Джордж Флойд помирає, як його замордували на очах у людей, кожен це відчув. Вважаю, це змінило моральний компас людей. І саме тому ми бачили на цих протестах людей різних кольорів, а не лише чорних людей. (...)
Наші діти й наша історія
Школи у Сполучених Штатах здебільшого розділені на білі й чорні, і не тільки на Півдні, а й у всій країні. І це справді сумно, тому що саме у школах наші діти можуть знайомитись одні з одними для того, щоб розвіяти деякі безумні уявлення своїх батьків. Це буде можливо, якщо вони знатимуть одні одних ближче. Але ми їх не змішуємо. Білі діти – сюди, чорні діти – туди. Отже, все, що діти чують, це те, що говорять їм люди, які є такими самими, як вони. Вони не намагаються пізнати інших, щоб позбутися того страху, що передається білим дітям спадково, коли вони вірять у те, що кажуть їхні батьки. Тільки коли вони потрапляють до коледжу, то починають змінюватися.
Коли ви у змішаному колективі, то змушені мати справу з людьми, які виглядають не так, як ви, і одного дня ви прокидаєтесь і кажете: о, вона не настільки погана, або він не настільки поганий; те, що мені казав батько, – неправда. І тоді ви шукаєте незалежності від тих поглядів, і так настають зміни. Саме тому я думаю, що Black Lives Matter робить хорошу організаційну роботу. Тому що те, що ми називали проблемами чорних людей, це водночас проблеми людей загалом, і тому люди всіх кольорів вийшли боротися з цими проблемами. Не тільки люди, які мають такий вигляд, як я. І це те, що мені подобається в цьому русі.
Насамперед я зрозуміла за всі ці роки, що неможливо прикрасити нашу історію. І діти відчувають фальш. Ви маєте дати їм розуміння того, що це було минуле, а ми – в сьогоденні. Ви вивчаєте це для того, щоб переконатися, що таке не повториться в наш час. Я часто бачила трансформації в дитячих групах, вони можуть їхати автобусом із Каліфорнії до Алабами разом, і вони всі друзі та щасливі, незалежно від кольору шкіри. Коли починаєш їм розповідати цю історію, то бачиш, як вони розділяються на групи. Білі діти, з одного боку, відчувають, що чорні діти їх звинувачують, чорні діти, з іншого боку, дійсно звинувачують їх, закочують очі.
Але, як я вже сказала, потрібно, щоб діти зрозуміли, що такого більше ніколи не повинно статися ні з якими людьми. І якщо ви не знатимете, що таке відбувалося, то будете приречені на те, щоб дозволити цьому статися знову. Отже, якою буде ваша роль у тому, щоб запобігти цьому? І я практично щодня навчала цього перед ковідом. Тому що дітей не можна відпускати з відчуттям вини чи ненависті. Не у цьому ідея навчання історії. Якби справжня історія була написана, білі діти нікого б не ненавиділи. (...)
***
Оксана Брюховецька – дослідниця, художниця і кураторка з Києва.
Чотири роки мешкала у Сполучених Штатах. У 2020-му, коли відбувалися протести Black Lives Matter, жила в Новому Орлеані, із сім’єю долучалась до вуличних демонстрацій. Згодом подорожувала півднем Америки, зокрема Луїзіаною, Міссісіпі та Алабамою, ознайомлюючись з історією афроамериканців та їхніми визвольними рухами. Понад 20 інтерв’ю, записаних у США, стали основою дослідження, представленого в цій книжці.

