Чи корупція головна проблема в Україні?

Боротьба старих корупційних органів з новими теж корупційними – нагадує приказку як жаба грала гадюку.

Очевидно, тут не без спроби вертикалізувати силовий апарат примусу. Загнати в одне стійло тих, хто ще не зрозумів, «хто в домі папа». Але разом з тим, ми наочно спостерігаємо як постколоніальний репресивний апарат бореться з неоколоніальним.

Довгий час так звана нова антикорупційна вертикаль (САП-НАБУ-ВАКС) розглядалися як спосіб стороннього контролю і впливу нових метрополій на аборигенів в колонії. Особливою результативністю, окрім гучного піару слайдів і презентацій – ці органи не відрізнялися.

Єдине, що відчували себе більш незалежними від влади всередині країни, опираючись на парасольку закордонних покровителів. А це звичайний неоколоніалізм. Якби його не називали і якими мотивами не пояснювали.

Той який принесли після Революції Гідності контрреволюціонери-негідники. Попутники, які примазалися до Майдану з єдиною метою «очолити і завести нам манівці «двіжуху», яку не можна було зупинити.

Мовляв, люди, що робили революцію не здатні робити реформи і керувати… і нам спрямовували реформаторів ззовні. Нині мало хто памʼятає їхні прізвища, а ще менше результати роботи, – але очевидним є те, що чужинці при владі це чіткий маркер колоніальної форми правління.

А я точно не виходив на Революцію Гідності, щоб стати аборигеном в колонії «на нашій не своїй землі». Зрештою, не корупція є головною проблемою в Україні. Вона лиш наслідок того, що нами й далі намагаються правити «чужі люде». Яким Україна завжди лиш обʼєкт визиску, без жодних сентиментів до нашої історії, нації, матері-землі.

А головною бідою є бездержавність (фактичний неоколоніальний статус) української нації, тотально несправедливий перерозподіл влади, власності і ментальних цінностей на користь пост і неоколоніального правлячого класу. Що варті слова про цінності нових антикорупціонерів, свідчить хоча б той красномовний факт, як спецназ НАБУ у перші дні втік з Києва і так і не спромігся за понад три роки доєднатися до Священної війни української нації.

Чи як відомі само названі антикорупціонери (наймані працівники іноземних центрів впливу – що видавали з себе моральних мірил) вивезли свої родити за кордон (чоловіків теж), нечестиво оформили броню, а ті хто заради піару зголосилися до війська, – до фронту так ніколи і не доїхали, оформивши собі відрядження у київський котел і довідки про моральне інвалідство і чоловічу непридатність.

І у жодного колеги не виникло й долі сумніву, що це не правильно, огидно, ганебно. Як виявилося і серед найправильніших прокураторів спрацював принцип рука руку миє.
Тепер старі колонізатори користаються моментом втрати моральної цноти нових колонізаторів, взялися заганяти їх в стійло. А суспільству для приманки показали, що у нових не менше російських агентів, аніж у старих.

І боротьба з корупцією, яка руками нових була перетворена у класичну війну компроматів, прилетіла бумерангом. Тепер ми довго будемо дискутувати між собою що краще: децентралізована конкурентна боротьба з явними ознаками політично мотивованих рішень чи порядок у вигляді тотального контролю з боку чергових тимчасових халіфів на годину з Банкової.

Вибачте, що пишу складно. Але втомило споглядати цю понад тридцятилітню боротьбу нанайських хлопчиків: корупціонерів хранителів старих порядків проти корупціонерів-реформаторів в чисельнику і затятих українофобів у знаменнику.

А тим часом обдурена, обкрадена і збаламучена українська нація знову перед вибором кому б з чужинців віддатися, повірити, за кого рвати на собі та на ближніх своє волосся.
Бути з Хижаками чи з Чужими. Я ж переконаний, що поки не реалізуємо формули в «своїй хаті своя й правда і сила, і воля» порядку не буде… Буде ярлик і аманат. А далі ще й право першої ночі… і традиційно циклічне «награбоване граб»…