Природоохоронні території в Україні — чому їх так мало та що заважає їх створювати під час війни

Попри війну, 86% українців все ж таки визнають цінність збереження природи. Так, за результатами дослідження, проведеного ГО «Екодія» в 19 громадах по всій країні, 42% респондентів повністю підтримують створення природоохоронних територій, а ще 44% радше підтримують, аніж ні. Це насправді дуже сильний сигнал: попри війну, страхи та брак інформації, більшість людей бачить у збереженні природи сенс і цінність.

Утім, ця підтримка виявилася дещо декларативною: 88% опитаних зізналися, що не розуміють, навіщо потрібні заповідники й національні парки, а понад 77% ніколи не брали участі в обговоренні цієї теми. Тобто позитивне ставлення до охорони природи ще не означає реальної готовності підтримувати створення нових об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) — національної мережі природоохоронних територій, де обмежується найшкідливіша для природи діяльність: рубки лісу, розорювання степів, осушення боліт, забудова тощо. Тож виникає парадокс: українці загалом «за» охорону природи, але водночас не мають достатніх знань, аби усвідомлено підтримати створення нових об’єктів природно-заповідного фонду. І цей розрив став однією з причин того, що в нашій країні дуже повільно створюються заповідні території.

Що гальмує створення заповідних територій ?

Стратегічна ціль України, закріплена в Законі «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики на період до 2030 року», — довести частку природних територій під фактичною охороною до 15% від площі країни до 2030 року. Це близько 9 млн гектарів. Але зараз під охороною перебуває менш як 7% площі країни. Приріст за останні п’ять років — у середньому лише 0,06% на рік. За таких темпів, аби досягти мети, знадобиться понад століття. Чому ми так відстаємо та що гальмує створення нових заповідних об’єктів?

Насправді причин багато. Це й нестача в міністерстві та обласних адміністраціях кваліфікованих фахівців, які займаються підготовкою необхідних для заповідання цінних територій документів. І хронічне недофінансування заповідних установ (таких як національні парки та заповідники) з боку держави. І прогалини в законодавстві — є можливість скасувати статус заповідної території, навіть якщо вона не втратила цінності. Цією можливістю періодично користуються нечесні забудовники або лісівники.

Ще однією з причин таких повільних темпів є складна процедура погодження нових природоохоронних територій із громадами. Внаслідок децентралізації саме громади стали власниками більшості земель, які раніше належали державі й на яких досі збереглася природа. І часто керівники громад або не відповідають на запити науковців та активістів, або відмовляють у створенні заповідних територій через те, що громада може втратити прибутки. Місцеві мешканці також побоюються втратити доступ до земель після їх заповідання чи обмежень у використанні. Здебільшого така реакція зумовлена страхами, що базуються не на фактах, а на домислах і міфах.

Міфи та реальність

Міф 1. Для створення заповідних об’єктів забирають землю у власників. Так, 40% опитаних бояться, що створення обʼєктів ПЗФ призведе до вилучення земель. Але в більшості випадків землю не вилучають у нинішніх власників, а просто встановлюють необхідні для збереження природи обмеження: наприклад, не можна вирубувати ліс, розорювати степ чи забудовувати берег. Це, навпаки, гарантія, що територія залишиться доступною для всіх і збереже свою цінність.

Міф 2. Створення природоохоронних територій не на часі під час війни. Так вважає значна частина респондентів. Але саме війна спричинила безпрецедентне знищення природи: мільйони гектарів заміновані, ліси горять, луки розорюються для компенсації втрат замінованих земель, водойми забруднюються через обстріли. Якщо не закріпити охоронного статусу за вцілілими екосистемами зараз, ми втратимо їх назавжди.

Міф 3. Громади втратять робочі місця через те, що частина їхніх територій отримає статус території природно-заповідного фонду. Насправді ж ідеться про трансформацію економіки: обмеживши пов’язану з експлуатацією природи господарську діяльність, заповідні території можуть створити робочі місця у сфері туризму, науки, охорони природи, розвитку екологічної освіти. А також покращити якість життя в громадах — завдяки чистому повітрю, воді та збереженим ресурсам.

Що ми можемо з цим робити?

Наше дослідження показало, що 88% мешканців нічого не знають про створення об’єктів ПЗФ і те, як це вплине на їхнє життя, тому що їм ніхто цього не пояснює — ні місцева влада, ні науковці чи активісти. Мешканці громад не мають залишатися наодинці з плітками й домислами.

Потрібна системна просвітницька робота з боку держави, громадських організацій, науковців — вони мають на реальних прикладах пояснювати, які переваги отримають громади завдяки створенню охоронних територій. Важливо показувати позитивні кейси — успішні громади, які вже виграли від створення заповідних територій, наприклад, національних парків. Також потрібен прямий діалог і партнерство з громадами щодо ухвалення рішень про створення об’єктів ПЗФ.

Тобто створення природоохоронних територій неможливе без якісної та системної комунікації на місцевому рівні. Потрібно не лише спростити процедуру погодження, а й зробити громади партнерами цього процесу. Не боятися пояснювати їм його особливості. Не відкладати на «після перемоги», а починати вже зараз — поки ще є що охороняти.