Колумбійці на «нулі». Велике інтерв’ю з командиром Другого інтернаціонального легіону

Половина підлеглих називає його «команданте». Майор Олександр Якимович, хоч і має акуратну бороду, не схожий на романтизованого команданте Че Гевару – він командує Другим інтернаціональним легіоном оборони України,  батальйоном. У ньому воюють іноземці, з-поміж яких зараз левова частка – громадяни країн Латинської Америки, переважно колумбійці. Загалом у батальйоні служать чи служили представники понад 30 країн, але серед них жодного добровольця з Росії.

Інтернаціональний легіон є, послуговуючись військовою термінологією, приданим підрозділом до тієї чи іншої бойової бригади, він завжди на самому передньому краї.

Умови служби та побуту для іноземців такі самі, що й для українців, за винятком одного, проте вельми вагомого «але»: легіонери підписують трирічний контракт і через пів року мають право його розірвати та повернутися додому.

Сьогодні Сили оборони відчувають значний кадровий голод, державна мобілізаційна політика не відпрацьована так, щоб залучити більше українських чоловіків до війська, тож іноземців почали розглядати як додаткову можливість поповнення особового складу. У цьому питанні держава не встигає за мейнстрімом: «офіційних» батальйонів для іноземців у ЗСУ наразі лише чотири (один є навчальним центром для легіонерів), а бойові бригади з власної ініціативи і власним коштом рекрутують собі бійців по світу.

Про особливості роботи з іноземцями, мовний бар’єр, бойову звитягу та перспективи ширшого рекрутингу добровольців з-за кордону говоримо і дискутуємо з командиром Другого інтернаціонального легіону Олександром Якимовичем.

«На командних посадах – тільки громадяни України»

Де іноземні добровольці проходять базову військову підготовку: в навчальних центрах разом з українськими новобранцями чи існує спеціальний центр, де їх навчають? Чим відрізняються умови служби легіонера та громадянина України?

У Сухопутних військах є чотири інтернаціональні батальйони. Один з них, Четвертий, – це навчальний центр, де іноземці проходять базову загальновійськову підготовку, яка триває, як і для українців, 45 діб. Стандартні правила, стандартні вимоги – як і для кожного військовослужбовця Збройних сил. Після базової загальновійськової підготовки ми ще продовжуємо навчання у себе в батальйоні.

Коли іноземець підписує контракт із ЗСУ (контракт розраховано на три роки), він має ті самі умови, що й українці, єдина різниця – іноземець має право через пів року розірвати контракт.

Легіон – суто бойовий підрозділ, піхота, яка воює на передньому краї. Розкажіть, де воював і воює ваш батальйон і як проявляють себе іноземці в бою?

У червні 2023 року ми зайшли у Серебрянський ліс. Це було одне з перших бойових завдань нашого батальйону, який очолював тоді полковник Руслан Мірошниченко. Під його командуванням був розбудований батальйонний район оборони – майже півтора кілометра; це 14 позицій у Серебрянському лісі, мережа траншей, укріплення. І цей укріпрайон тримався 14 місяців. Через рік на цій ділянці почалися дуже активні бойові дії, і ми ще два місяці тримали цей свій відрізок фронту, що дало можливість нашим суміжникам і 63-й бригаді, до якої ми тоді були приєднані, збудувати другу лінію оборони.

Дуже добре себе показали всі іноземці: і облаштовували позиції, і відбивали штурми, і контрштурмові дії проводили… Раніше думали, що колумбійці не хочуть копати, але в Серебрянському лісі вони це робили аж гай шумів.

Треба нагадати, що тоді була «інакша війна»: основним засобом ураження були артилерія і міномети. Мавіків було мало, для спостереження використовували один… Зараз дронів незрівнянно більше. Якраз наприкінці нашого перебування у Серебрянському лісі ворог почав використовувати FPV-дрони. Специфіка була дещо інша; порівнювати з тим, що зараз, важко.

Потім батальйон працював у Часовому Яру. Зокрема, у нас була дуже важка задача – штурм будівель у лісі, і задача ця ускладнювалася дуже складною логістикою: на шляху до того лісу була одна посадка, повністю замінована. Ми пішли за іншим планом: хлопці перебігали через поле, і це була несподіванка для противника. Отже, ми таки затягнулися в зону виконання, провели успішний штурм. На жаль, не змогли довго утримувати ті позиції, бо противник мав дуже істотну перевагу в особовому складі, засобах ураження.

Зараз де воюєте?

Харківський напрямок.

Віднедавна у легіоні створена рота БпЛА. В її складі лише іноземці чи є й українці?

У нашому безпілотному підрозділі є й українці, й іноземці. Іноземців менше.

Чому?

Тому що іноземці, які приходять до нас, налаштовані активно працювати саме як піхотинці. І ми зорієнтовані на набір у батальйон саме піхотинців. Звісно, оператор БпЛА повинен мати певні технічні навички. Але є ще один специфічний нюанс – оператори БпЛА мають вести активні комунікації, часто з суміжниками, і цьому стає на заваді мовний бар’єр.

Бачте, наша специфіка така: управління відбувається трьома мовами – українською, англійською, іспанською. Коли ти управляєш боєм, на позиціях три мови, і це дуже складно. Проте в нас відпрацьована ця система. А ось щодо БпЛА, то тут рівень комунікації ширший, адже взаємодія виходить на рівень бригади, з якою працює наш батальйон. Але ці проблеми вирішуватимемо, маємо штат перекладачів.

У будь-якому разі, ми прийняли рішення набирати більше іноземців у підрозділ БпЛА.

На командних посадах у вашому батальйоні громадяни України? До якого рівня? Скажімо, командири рот – українці?

Так, від командирів рот і вище – це все військові-громадяни України, а командири відділень і взводів – іноземці.

«Маємо досвід, коли на позиції одночасно перебували колумбійці, бразилець, француз і українець»

Мабуть, дуже складно керувати таким організмом, де «вавилонське стовпотворіння» мов…  Командири рот знають іноземну мову, чи за яким принципом їх добирають на посади?

Командири і заступники командирів рот або англомовні, або використовують перекладачів, але в будь-якому випадку вони мають досвід спілкування з іноземцями.

А чи можна спростити комунікаційні труднощі, навчивши іноземців найпростішим командам, найнеобхіднішим словам? Це ж не про Великий тлумачний словник на десятки тисяч слів – це про методичку на якихось 100 слів.

У нас на командному пункті працюють перекладачі і передають команди на позиції англійською чи іспанською. Потреба в перекладачах є. Досить важко знайти іспаномовну людину й мобілізувати її. Якщо серед читачів «Главкома» є хлопці й дівчата, які знають англійську чи іспанську й хочуть служити в нас, то ласкаво просимо.

Звісно, ми вчимо основних команд і комунікації. Є система ключових слів, які позначають противника, його дії тощо.

Скільки у вас перекладачів?

На даний момент шестеро. Це, звичайно, мало. Дуже велике навантаження на перекладача. Уявіть: відбувається бій, людина отримує команду і має її ретранслювати на позиції чітко, швидко, без змін сенсу і змісту.

І на це витрачається додатковий час, нехай секунди, але все-таки…

У нас цей процес давно налагоджений, тому часу витрачається не так багато. Наші перекладачі навчилися і працюють швидко. Водночас дуже важливо, щоб командир на позиціях правильно зрозумів команду і зумів керувати особовим складом. Від тімлідера залежить дуже багато. Його треба виділити з загального гурту, підготувати, навчити, скомунікувати через перекладача з командиром роти. Якщо все це вибудувати, то виконання бойових завдань буде успішним. Насправді тільки здається, що переклад – це довго і складно: якщо система відпрацьована, то все відбувається швидко.

А якісь методички, так би мовити, «захалявні книжечки», використовуєте? Набір зі 100-200 слів, які треба іноземцю завчити.

Є офіційні довідники,  затверджені Міністерством оборони, англійською та іспанською мовами. Але щодо конкретно книжечки з найпоширенішими словами, то ні, немає. У нас є стандартний перелік слів, які треба завчити, щоб розуміти команди українських офіцерів, і командири рот самі з цим працюють на своєму рівні.

Маємо досвід, коли на позиції одночасно перебували колумбійці, бразилець, француз і українець. Якщо боєць розуміє свою задачу на позиції, якщо його нормально підготувати, конкретно поставити задачу – то там багато говорити не треба. Треба довести максимальну інформацію: бойова задача, район виконання, хто буде в тебе зліва, хто справа, як відбуватиметься евакуація в разі поранення тощо. Ми даємо таку інформацію, показуємо на карті, кожен боєць розуміє обстановку. Така специфіка викладення завдання знайома військовим, які раніше служили в країнах НАТО; у них перед бойовим виходом були такі розгорнуті брифінги. Завдяки цьому менше страху, простіше відбувається командування і, відповідно, потребується менше слів, коли йде бій.

У нас військовий іде на позицію і знає, де вона, в якому стані, що він конкретне буде робити. Командир каже: оце твій сектор, ти маєш за ним спостерігати, у разі виявлення противника відкривати вогонь; ти тут сидітимеш сім днів, потім тебе міняють. Або, коли обстановка невідома, чітко сказати: хлопці, це позиції нові, ми не знаємо, що там відбувається, маєте бути готовими їх облаштовувати.

Ви особисто спілкуєтеся з солдатами? Як це відбувається?

Звичайно, спілкуюся. У нас так побудована система, що основне спілкування з особовим складом на побутовому рівні проводять командири рот. Але перед кожним боєм хлопці отримують задачу безпосередньо або від мене, або від мого заступника. Ми заїжджаємо до групи, яка готується, і особисто проводимо інструктаж: хто за що відповідатиме, яка мета, які часові показники, коли планується ротація тощо. Спочатку пояснює комроти, а потім я. Це дуже важливо, бо це зв’язок і довіра. Зокрема, такий контакт дуже цінують латиноамериканці, для яких команданте – ключова фігура.

Вони вас називають «команданте»?

Так. І мене, і командира роти. У перекладі ж «командир» – це і є команданте.

Якою мовою ви спілкуєтеся з підлеглими-іноземцями?

Англійською.

 «Навіть є військові за професією, які не витримують…»

Чи є якісь обмеження для тих, хто бажає служити в інтернаціональному легіоні: за фізпідготовкою, за статтю, віком?

За статтю нема. Жінки у батальйоні є, але зараз лише медики. Раніше були піхотинці, так: двоє дівчат-поліцейських з Колумбії, але вони не витримали – пішли на інші посади, інші завдання. Є й чоловіки, які не витримують. Тут питання не в ґендері, а в людині.  

За віком обмеження, як і для українців, – до 60 років.

І що, в легіоні є іноземці, скажемо так, передпенсійного віку?

Є. Досвідчені чоловіки часто можуть бути значно вправнішими та вмотивованішими, ніж молоді. Тож за бажання вони служать у піхоті й роблять це дуже добре. Особливо це стосується тих, хто має досвід інших воєн – в Афганістані, Іраку тощо.

Іноземці мають право розірвати контракт через пів року. Чи багато таких випадків?

Такі люди є. Навіть є військові за професією, які не витримують, адже такої війни, як тут, з такою інтенсивністю, з такими бойовими діями вони ніколи не бачили. Таких воєн не було у світі з часів Другої світової. Наприклад, ми були в Часовому Яру та під Покровськом, там пересування на 1 км може зайняти добу: дійти до позиції можна лише пішки – не можна під’їхати на машині, бо її знищать ворожі FPV. І ти йдеш 5 км пішки, скритно, ховаючись, несучи на собі боєкомплект, воду, їжу, зброю… Це складно, і не всі на таке здатні. Але коли правильна підготовка, коли людина знає, як діяти, куди сховатися, як пересуватися, то вона менше боїться, її дії успішніші.

Справді, є певний відсоток іноземців, які приїхали, побули тут, повоювали і сказали: ні-ні, це не моє, і через пів року повернулися додому. Раніше, ніж за пів року, контракт розірвати не можна.

Представники яких країн чи етнічних груп показують себе найкраще в бою?

Від національності це не залежить, це залежить від людини. Був випадок, коли на Покровському напрямку були дуже інтенсивні штурмові дії, і досвідчений польський легіонер взяв на себе командування: він переміщався між позиціями, всіх підтримував – і ситуацію на цій ділянці втримали того дня багато в чому завдяки йому.

Звісно, є особливості ментальності. Наприклад, латиноамериканці більш запальні – вони не люблять сидіти на позиціях, чекати бою, їх це гнітить, а ось вискочити, провести активні дії – їм це більше імпонує.

«Запитів на службу від росіян немає»

У легіоні воюють представники понад 30 країн. Є тенденція на збільшення з країн іспаномовної Америки, так?

Зараз 50:50, тобто половина іноземців –латиноамериканці, інша половина – американці та європейці: британці, італійці, грузини, поляки, французи, німці…

Представники якої екзотичної країни у вас воюють?

Наприклад, Шрі Ланка. У нас було двоє дуже потужних кулеметників. Вони відслужили контракт і повернулися додому.

Громадяни Росії у вас не служать? Припускаю, закінчилися ідейні добровольці, яких було обмаль у перший рік великої війни, а полонені російські військові, які хочуть воювати на боці України, вочевидь, йдуть у спеціальні підрозділи на кшталт Російського добровольчого корпусу. Так?

Так. У нас немає запитів на службу від росіян. Свого часу було багато білорусів. Зараз лишилося кілька хлопців, які від самого початку з нами. Багато хто воювали і перейшли в інші підрозділи.

Або загинули?

Ні, якраз серед білорусів втрат у нашому батальйоні не було. Окрім Марії Зайцаваї. Це велика втрата. (24-річна снайперка Марія Зайцава загинула в бою під Покровськом у січні 2025 року – «Главком»). У нас є білорус, позивний Ювелір, він отримав державну нагороду «За мужність» ІІІ ступеня.

Якщо іноземці отримали поранення, вони лікуються тут, в Україні? Пакет підтримки наша держава надає?

Так. Згаданий Ювелір, який має дуже складне поранення, лікується вже півтора року в Україні за державний кошт. Держава надає пакет допомоги. І ми, батальйон, підтримуємо.

Якщо гине легіонер, де його ховають і чи бере держава Україна витрати на себе?

Ховають полеглого, де скажуть його родичі, або відповідно до заповіту, якщо він його лишив. Є хлопці, яких поховано в Україні за їхнім бажанням, і є ті, чиє тіло або прах після кремації передали родичам. У Сухопутних військах є спеціальний відділ, який цим займається. Всі виплати такі самі, як і для родин загиблих українців.

Біля Михайлівського собору в Києві або на Байковому цвинтарі відбувається урочистий ритуал прощання з кожним іноземцем, який загинув за Україну.

«Квиток в Україну легіонери купують власним коштом»

Сьогодні всі бойові частини відчувають кадровий голод. А вам вистачає людей? Які сладнощі в  рекрутингу іноземців?

Кадрів, особливо в піхоті, завжди не вистачає. Тим більше, що в нас хлопці мають право через пів року розірвати контракт, і дехто цим правом користається. Зазвичай більша половина з них через якийсь час повертається до нас, але все-таки люди нам потрібні.

Рекрутинг іноземців має відбуватися централізовано. Через Міністерство оборони

Залучити іноземця – не проблема, питання в тому, що треба вміти надалі з ним працювати. Зараз бригади можуть напряму набирати до свого штату іноземців. Наразі це питання не повністю врегульоване, тобто кожен підрозділ може організувати собі рекрутинг за кордоном, з якоїсь країни. Але це призводить до низки проблем.

Ми працюємо з іноземцями майже три роки, вибудували свої механізми роботи, знаємо менталітет людей з тих чи інших країн та груп. Тут є специфіка аж до того, що треба враховувати деталі, такі як особливості харчування. Колумбійцям, наприклад, треба більше рису. Я вже не кажу про складнощі управління. Не знаючи специфіки іноземців, складно їм забезпечити правильні умови і правильне управління, і виходить, що врешті-решт іде поганий фідбек серед тих іноземців, які потенційно могли б долучитися до українського війська.

Я вважаю, що рекрутинг іноземців має відбуватися централізовано, через Міністерство оборони.

Як відбувається рекрутинг у вашому батальйоні? Вочевидь, є ціла низка країн, де реклама такої діяльності заборонена.

Є інформація на нашому сайті і сайті Четвертого легіону. Діємо в межах правового поля України та тих країн, звідки залучаємо людей. Коли людина залишає заявку, з нею зв’язується наша рекрутингова група, кандидат дає своє резюме, описуючи, де він служив, чи має досвід бойових дій, який його фізичний стан тощо. Спочатку співбесіда онлайн, і якщо кандидат нам підходить, переадресовуємо людину до Четвертого легіону, котрий централізовано організовує для всіх інтернаціональних легіонів прибуття кандидатів в Україну, оформлення в ТЦК, навчання.

У країнах ЄС, слід гадати, заборонена реклама такої діяльності?

Так.

Квиток держава оплачує чи іноземець сам купує за власний кошт?

Сам купує.

Це ж дорого, особливо якщо людина летить з-за океану, наприклад, з Колумбії.

Деякі бригади оплачують квитки іноземцям. Але є такий нюанс: бригада купує, скажімо, сто квитків, а приїздить і стає на службу один іноземець. Звідки гроші? Звісно, волонтерські. Якась бабуся з пенсії віддає останні 20 гривень певній бригаді, а та бригада оплачує квитки іноземцям, які передумали приїздити... Треба вибудувати систему, яка врахує цей та інші ризики.

Погодьтеся, це було б справедливо, якби чоловіки з-за кордону, які їдуть воювати і, можливо, загинути за нашу країну, не платили б за переліт. Скажімо, Колумбія – бідна країна, і щоб добратися сюди, спершу десь треба роздобути майже тисячу доларів на авіаквиток, а потім витратити свої кров’ю зароблені бойові, щоб покрити вартість квитка назад.

Коли людина, яка вже служила у нас, хоче повернутися і ми чітко в цьому впевнені, ми, батальйон, збираєм кошти йому на квиток.

Тобто з власних коштів гуртом збираєте?

Так.

Іноземці отримують такі ж кошти, як українські воїни, тобто 100 тисяч бойових за місяць перебування на нулі?…

Так, всі умови оплати, як і в українців: грошове забезпечення, додаткова винагорода на період воєнного стану. Загальний розмір щомісяця залежить від виконання бойових завдань.

Росія платить більше, принаймні обіцяє, за даними з відкритих джерел, до $3 тис. на місяць. Чи не вважаєте, що є сенс залучити більшу кількість легіонерів завдяки збільшенню зарплатні? Можливо, для іноземців замало тих бойових 100 тис. грн?

Хлопці оплатою задоволені. Я вважаю, що не варто розділяти українського й іноземного бійця.

Так, розділяти не варто. Але завжди армії зверталися до легіонерів, у всі часи, і зацікавлювали їх платнею. Наприклад, німецькі легіонери були у козацькому війську часів Богдана Хмельницького. Люди, які воюють за гроші, як би це не звучало цинічно, – норма в будь-якій війні.

Чому в Росії більше платять, але вони їдуть до нас? Хлопці, які їдуть до нас, вмотивовані захищати Україну  –  країну, яка обороняється від агресора, веде справедливу війну. Але навіть тих, хто приїхав заробити, ведуть сюди не тільки гроші, і більшість хлопців у легіоні – це люди, які мають мотивацію і цінності. Ті, хто суто за гроші, в нас довго не затримуються. У нас атмосфера така, що коли хлопці йдуть на бойове завдання, вони кажуть: «Слава Україні!». Я знаю, що це йде від душі.

Загалом місячна зарплатня, яку отримує військовослужбовець у нашому батальйоні, хлопців влаштовує. Наприклад, якщо це колумбієць, то для нього це великі гроші, 100 тис. грн. Якщо колишній американський військовий або з Французького Іноземного легіону, то для нього, так, це малі гроші. Але такі люди приїхали сюди за ідею і по адреналін; це солдати удачі. Є й військові, які пройшли багато воєн, і набувають тут нового досвіду.

Бачте, у нас воюють добровольці. За чим би вони не їхали на війну, вони їдуть добровільно, це їхній вибір. Вони кажуть: ми хочемо працювати, ми вибрали не померти, а воювати. Вони розуміють, що виконують завдання, які допоможуть стабілізувати якусь ділянку фронту. З весь цей час наш батальйон був на найгарячіших напрямках: Серебрянський ліс, Часів Яр, Курська область, Покровськ, Харківщина.

Олена Зварич, для «Главкома»