Влетів у колону окупантів на літаку, що палав: історія легендарного пілота Люташина

Востаннє подружжя бачилось ще перед початком повномасштабного вторгнення, але в той момент ніхто й не міг уявити, що вони вже не зустрінуться ніколи та не обіймуть одне одного. Тетяна Люташина сумує, що мрії її чоловіка про спокійну старість та споглядання за тим, як ростуть онуки, уже не стануть реальними. Проте вона вважає, що навіть на пенсії він не зміг би залишитись осторонь та однозначно став би на захист цілісності власної країни.

Майор 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил України Андрій Люташин загинув під час оборони Києва 8 березня 2022 року. Він був одним із "привидів Києва" та віддав життя, розбивши своїм літаком, що вже палав, колону окупантів, які прямували штурмувати столицю. Він став Героєм України, але, на жаль, посмертно.

У межах проєкту "Життя після втрати" Тетяна розповіла 24 Каналу, яким був її чоловік та як вона справляється із втратою. Жінка поділилась своїми спогадами, болем та мудрістю – це все вона несе разом із собою, намагаючись жити далі.

"Якщо доля, то будемо разом"

Вона не очікувала, що випадкове знайомство покладе початок їхній майбутній сім'ї. Подруга Тетяни запросила її на вихідні в Умань. Там служив її хлопець, який, як за всіма романтичними сюжетами, прийшов зустрічати дівчат з дороги не сам, а з другом. Тим другом був Андрій.

Тетяна пригадує, що він одразу підійшов до неї та взяв із рук пакети з речами. Найперше вона звернула увагу та подумала: "Він дуже високого зросту, а я маленька". Дорогою майбутня пара вже познайомилась.

У спілкуванні з ним мені було дуже легко. Я думала, що це людина, яку я знаю 100 років,
– сказала Тетяна.

В Умані вона пробула 4 дні, а коли їхала, то запропонувала: якщо Андрій буде проїздом в Києві, щоб приїжджав у гості. Уже через 5 днів він зателефонував до Тетяни, сказав, що їде до батьків у відпустку, але хотів би зустрітися перед тим із нею. Так і сталося.

"Ми поїхали у ботанічний сад, тоді якраз цвів бузок. Ми там гуляли, спілкувалися, а ввечері я провела його на поїзд. За місяць він повернувся на мій день народження, зробивши такий сюрприз", – розповіла Тетяна.

Після цього Андрій приїжджав до Тетяни майже кожних вихідних, і вже через 3 місяці зробив їй пропозицію.

"Я знітилася, адже ми так мало знали одне одного, тому не сказала йому ні "так", ні "ні". Він почув: "Якщо доля, то будемо разом". Через рік ми зрозуміли, що не можемо один без одного, тому одружилися 19 серпня 2000 року", – поділилася Тетяна.

Одруження Андрія та Тетяни / Фото із сімейного архіву

Для сім'ї Люташиних, напевно, найщасливішим і найочікуванішим було народження дітей. Андрій їх дуже любив.

Коли він дізнався, що першим у них народиться хлопчик, то привіз дружині дуже милий подарунок. Приїхав із великим мішком. Тетяна подумала, що це картопля. Андрій розкрив мішок, а там – незвичайна іграшка.

"Він казав, що ходив по магазинах і вибирав, аби й мені було, і дитині. Зайчики та ведмежата – банально. Він привіз іграшку у формі пенька. Це був ніби пуф, але там і лежати можна. Ця іграшка і досі в нас як сімейна реліквія, як перший пам'ятний подарунок. Її дуже любили наші діти", – посміхнулася Тетяна.

Ніколи не знала про вильоти чоловіка

Жінка вже від початку стосунків знала, що справою свого життя Андрій обрав авіацію. Він захоплювався небом та польотами.

Андрій виріс у родині, де батько був військовим льотчиком. З дитинства часто бував у тата на роботі, на аеродромі. Навіть літав на навчально-тренувальних літаках.

Мабуть, він ще з дитинства вирішив, що буде льотчиком. Наш старший син, коли вступав, то теж обрав професію військового. Я хвилювалась, але чоловік сказав, що кожен обирає свій шлях сам,
– розповіла Тетяна.

Андрій зі старшим та молодшим синами / Фото із сімейного архіву

Попри тісний зв'язок із дружиною, Андрій намагався тримати її якомога далі від деталей служби. Вона зауважила, що ніколи не знала, коли в чоловіка мають бути вильоти. Коли він завершував завдання, то лиш тоді говорив, що підіймався в небо. Андрій так намагався оберігати дружину від переживань.

Був період, коли Андрія, як і багатьох інших пілотів, скоротили. Аеродром в Умані, де він служив, розформували. Чоловік, порадившись із дружиною, вирішив перевестися до міста Бориспіль. Там йому довелося освоїти вертоліт.

"Після літаків літати на вертольотах для нього було незвично. Він називав їх "м'ясорубки", бо катапультуватися там не можна було. Потім Андрій знову попав під скорочення. Можна було ще кудись переводитися на військову службу, але він вирішив, що йому легше буде адаптуватись до цивільної професії. На той час йому було приблизно 30 років", – пригадала Тетяна.

Повернення в стихію

Андрій став директором на автозаправних станціях. Мав багато людей під керівництвом. Проте, за словами дружини, він не відчував себе комфортно в цій сфері. Згодом друг Андрія запропонував йому повернутися на службу, адже з'явилося місце пілота.

Тетяна згадує, що було видно: її чоловік дуже скучив за небом. Він сказав їй, що вертатиметься в армію.

"Це було його рішення, я не могла нічого сказати проти. Він дуже швидко пройшов медкомісію та перевчився на інші види літаків – "Міги". Коли Андрій приходив зі служби, то в нього був зовсім інший настрій. Було видно, що він попав у свою стихію", – розповіла дружина.

Андрій почав освоювати інші види літаків незадовго до нападу Росії у 2014 році. Спочатку він не брав безпосередню участь у боях, адже ще тривало його навчання.

Андрій у літаку / Фото 40 БрТА "Привид Києва"

Він був льотчиком-інструктором, також управляв польотами із землі, проте з часом почав здійснювати й бойові вильоти,
– зазначила Тетяна.

За її словами, побратими Андрія розказували, що під час АТО, коли в них опускалися руки, то він своїм гумором завжди підіймав їм дух, вони відчували його підтримку. Це було особливістю характеру чоловіка Тетяни.

"Став би хорошим дідусем": про мрії Андрія

Попри зайнятість, Андрій був дуже хорошим чоловіком – завжди допомагав у всьому та підтримував дружину. На свята родина постійно намагалася бути разом.

Він мріяв, що ще деякий час побуде на службі, а потім піде на пенсію, адже мав уже проблеми зі здоров'ям. Казав, що хоче будиночок біля річки, щоб бавити там онуків, коли вони з'являться, та ловити рибу.

Тетяна з чоловіком та дітьми / Фото із сімейного архіву

"Це були його останні мрії. Він дуже любив дітей. Шкода, що не дочекався внуків, адже був би хорошим дідусем", – сказала Тетяна зі сльозами на очах.

Попри все, вона вважає, що якби Андрій все ж пішов на пенсію і розпочалася війна, то він не сидів би просто так, а зібрав би рюкзак і одразу ж у перший день поїхав би, аби виконувати свою роботу. Його характер не дозволив би вчинити інакше.

Втікали від щоденних обстрілів: про початок війни

За 2 дні до повномасштабного вторгнення Андрій поїхав у Мелітополь на аеродром, але щойно почалася велика війна – повернувся. Та з дружиною побачитись йому так і не вдалося. До Тетяни першим зранку зателефонував старший син.

Я спросоння не зрозуміла, що трапилось. Він не одразу сказав, що розпочалась війна. Попросив не йти на роботу, а зібрати необхідні речі, документи та йти у метро ховатись. Через кілька хвилин подзвонив чоловік і сказав те саме. Були сильні хвилювання, я не розуміла, що робити,
– розповіла жінка.

У той день до Тетяни також зателефонував друг сім'ї та порадив виїхати з Києва, адже росіяни мали на меті взяти столицю. Поки ще була така можливість, вона з молодшим сином та батьками поїхали за місто на дачу. Проте в той період якраз там і було дуже небезпечно, адже окупанти намагались заходити в села на Київщині.

Два дні там було якось спокійно, але потім почалось… Як за розкладом, росіяни кожного ранку о 4:00 зі сторони Білорусі летіли на вертольотах, був страшний гул. Постійно обстрілювали наше село. Ми ховалися у погребі з сусідами. Так пробули там 11 днів,
– сказала жінка.

Тетяна згадує, що їм із сином пощастило виїхати на захід України, проте батьки залишилися на дачі, з ними одразу зник зв'язок. Жінка дуже хвилювалась за свої рідних, адже і син, і чоловік були вже на обороні Києва. Її жахали ще й роздуми, чому з Андрієм зник зв'язок.

"Я розривалась на три частини тоді, але за кордон не виїжджала, бо розуміла: треба бути тут, адже тут і батьки, і старший син, і чоловік", – розповіла Тетяна.

Тетяна та Андрій / Фото із сімейного архіву

"Скоро все закінчиться": остання розмова з чоловіком

Востаннє Тетяна бачила Андрія ще перед початком війни, адже він їхав у відрядження. Після того вони тільки говорили телефоном. Остання розмова відбулась, коли Тетяну з сином вивозили із дачі на Київщині. Вона тоді вже була на вокзалі у Львові.

Від початку вторгнення, коли Андрій до мене телефонував, то я завжди намагалась не показувати, що мені страшно чи я засмучена. Завжди казала, що у нас все добре, адже розуміла: він за нас всіх хвилюється,
– поділилася Тетяна.

До Львова жінка приїхала 7 березня 2022 року. Через сильне хвилювання за рідних її голос уже не був таким позитивним, як раніше. Андрій це зрозумів та почав її заспокоювати, обіцяючи, що все буде добре. Сказав: "Ти в мене сильна, скоро все закінчиться".

Андрій із побратимами / Фото 40 БрТА "Привид Києва"

Одразу після розмови з дружиною Андрій подзвонив до друга. Попросив, аби він простежив, щоб його рідні безпечно виїхали зі Львова, а наостанок додав: "Придивись за моїми".

"Він, напевно, щось відчув, бо із сином хотів побачитись у той день. І в мене тоді наче якийсь камінь на душі був", – сказала Тетяна.

У той день, 7 березня, Андрій все ж побачився із сином. Він приїхав до нього, вони проговорили 2 години. Тетяна вважає, що чоловік тоді намагався морально підготувати сина до будь-якого розвитку подій.

Андрій із синами / Фото із сімейного архіву

"Наступного дня, 8 березня, ми з дитиною о четвертій ранку приїхали в Мукачево до батьків Андрія, були дуже виснажені через важку дорогу та постійні хвилювання. Ми лягли спати. Андрій зранку зателефонував до своєї мами, вона йому сказала, що ми вже в безпеці. Я спокійна, що він хоча б знав, що з нами все добре", – розповіла вона.

На жаль, Тетяні в той день не вдалося поспілкуватись із чоловіком, адже після розмови з мамою він вирішив не будити дружину. А потім полетів виконувати бойові завдання.

Віддав життя, щоб інші жили

Прокинувшись уже на порівняно безпечному Заході України, жінка вийшла із сином подихати свіжим повітрям, адже ніде не могла знайти собі місця.

У мене було якесь таке відчуття незрозуміле, наче всередині все зацементовано. Я запам'ятала, що це була десь 16:00. Потім, коли мені вже розповідали хлопці, якраз приблизно в такий час з Андрієм перервався зв'язок,
– розповіла зі сльозами на очах Тетяна.

Це сталося 8 березня 2022 року. У той день він загинув. Проте Тетяна майже місяць не знала, що насправді сталося.

Андрій на службі / Фото 40 БрТА "Привид Києва"

"Я навіть телефонувала на гарячу лінію, проте боялася про його зникнення багато говорити, адже село було окуповане і був шанс, що він міг катапультуватися і десь переховуватись. Була надія на це", – сказала жінка.

Першою до Тетяни зателефонувала мати Андрія: вона сказала, що знайшли тіло її чоловіка. Жінка пам'ятає, що тоді одразу побігла додому, адже була на дитячому майданчику із сином. Там вже стояла швидка допомога.

Андрій загинув на Київщині, пожертвувавши своїм життям. Тетяна розповіла, що її чоловік повертався із виконання бойового завдання, коли його підбила ворожа ракета. Засобів ураження у нього вже не залишилось, а через те, що летів низько над землею, шансів катапультуватися майже не було.

Побратими чоловіка згадували, що він цього і не зробив би, адже перед тим сказав їм, що не здасться окупантам у полон. Тому Андрій вирішив розвернути літак, що вже палав, у бік російської колони, яка рухалася на Київ. Останнє, що вони почули перед тим, як із ним назавжди перервався зв'язок, було: "Будемо жити…"

Андрій із побратимом, який також загинув на війні / Фото 40 БрТА "Привид Києва"

"Тіло Андрія місяць лежало на місці аварії, де впав літак. У лісі на Київщині стояло багато БТРів. Андрій направив літак на цю колону. Там померло багато окупантів", – сказала Тетяна.

Саме через окупацію села тривалий час не було доступу до місця загибелі. Місцевий, який бачив момент аварії, розповідав, що від вибуху утворився великий чорний гриб і було чути, як ще хвилин 10 автоматною чергою росіяни обстрілювали уламки літака, щоб добити пілота, якщо він ще був живий.

На місці загибелі Андрію встановили пам'ятник.

Встановлення пам'ятника на місці загибелі Андрія / Фото із відкритих джерел

"Місцеві боялись ходити в ту сторону, адже там окупантів було дуже багато. Коли з часом росіян вибили із села, тоді по геолокації на це місце, де впав літак, приїхали українські військові та виявили останки Андрія", – розповіла Тетяна.

Звісно, тіло було обгоріле, але його телефон, взуття та документи були поряд. По цих речах стало зрозуміло, що це Андрій.

"Проте я не вірила, що це він, але старший син перевірив SIM-карту на обгорілому телефоні, а там були фото батька", – пригадала жінка.

Тетяна із сином біля фото загиблого чоловіка / Фото із відкритих джерел

Вона також розповіла, що коли поїхала на місце загибелі чоловіка, то там повсюди була розкидана форма та взуття окупантів. Мабуть, це все лежить там і досі, адже ці речі навіть гидко брати до рук.

Яким був Андрій Люташин

Дружина Андрія наголосила, що він завжди був до всіх дуже відкритий та добрий, завжди був готовий прийти на допомогу й мав багато друзів. А попри те, що виглядав суворо, насправді був дуже чуйною та привітною людиною.

"Коли побратими приїжджають до Андрія на могилу, то розповідають, що він ніколи не давав їх образити та багато чого навчав. Хлопці кликали його Санич або Батя", – сказала жінка.

Побратим Валентин Коренчук на могилі Андрія / Фото із сімейного архіву

Важливо! Пілот Валентин Коренчук з позивним "Бджоляр", на жаль, також загинув. Спогади його дружини та побратимів можна прочитати в матеріалі 24 Каналув межах проєкту "Життя після втрати".

Цікаво, що Андрій ніколи не розповідав дружині про свій позивний, але із розмов його побратимів вона зрозуміла, що його називали "Лютік".

Це, мабуть, пішло від прізвища Люташин. Коли ми стали родиною, то друзі часто казали: "Будемо збиратися у Лютіків",
– сказала Тетяна.

Її чоловік був одним із "привидів Києва". Шкода, проте дружина так і не встигла поговорити про це із ним. А за мужність і героїзм під час оборони України Андрій здобув звання "Герой України" та орден "Золота Зірка". На жаль, оголошення цих почесних відзнак прозвучало з уточненням "посмертно".

Присвоєння Андрію звання "Герой України" посмертно / Фото надане 24 Каналу

"Здавалося, що до нас прийшов Андрій…"

Тетяна додала, що в той місяць, коли жодних звісток про Андрія не було і ніхто не знав, живий він чи ні, вона була вся на нервах. У ті дні майже не спала, адже постійно думала, що з її чоловіком.

Не знаю, чи я заснула в той момент, чи мені марилось, але здалось, коли ми з дитиною лежали на ліжку, що прийшов Андрій. Він ліг поряд і просто дивився в стелю. Трохи полежав і просто зник. Він наче прийшов, щоб попрощатись,
– розповіла жінка.

Окрім цього випадку Андрій ніколи не снився Тетяні. Вона про це говорила з військовим капеланом, і він сказав, що це добре й означає, що душа її чоловіка спокійна.

"Знаючи його характер, якщо так сталося, що він загинув, а ми залишились на землі, то він хоче, щоб ми були щасливі", – додала Тетяна.

Сім'ям, які втратили рідних на війні

Тетяна радить дружинам, які втратили коханих чоловіків, не замикатися в собі та спілкуватися. Особливо із родинами, які також проживають подібну втрату. Каже: "Ми одне одного зрозуміємо та підтримаємо, як ніхто інший".

Після втрати близької людини вона познайомилася із багатьма родинами, що також пережили цей біль через війну, яку розпочала Росія. На її думку, разом справлятися з таким горем простіше. Вони з родинами часто зідзвонюються та зустрічаються, щоб просто поговорити, коли на душі важко, або щоб провести разом приємно час.

"Я боялась, що закриюсь у собі й мені не захочеться ні з ким спілкуватись, але я, навпаки, стараюся часто згадувати про Андрія при розмовах із людьми. Мені стає легше в моменти, коли я ділюсь своїми думками та емоціями", – сказала Тетяна.

Закохана пара / Фото із сімейного архіву

Жінка розповіла, що спочатку після загибелі чоловіка їй було дуже важко вдома, адже там усе нагадувало Андрія.

"Зайду на кухню, а мені він там сидить на своєму улюбленому місці. Я старалася йти з дому, аби не бути там. Старалась виходити кудись з подружками, мене постійно кудись запрошували", – поділилася вона.

Тетяна з вдячністю відмітила, що командування Повітряних сил постійно підтримує родини загиблих, збирає на всякі заходи. Дружини там знайомляться між собою, спілкуються. Для неї це дуже важливо.

"Для чогось ми ще потрібні, якщо залишилися живі"

Тетяна поділилася, що найбільшим її стимулом жити та рухатися далі є діти.

Тетяна з дітьми / Фото із сімейного архіву

"Молодшому синові в той час було 7 років. Я старалася при ньому ніколи не плакати, щоб зайвий раз не травмувати та не засмучувати. Я взяла себе в руки. Хоча старшому тоді було 20 років і він вже наче дорослий, але мамина підтримка йому також була потрібна", – сказала Тетяна.

Жінка додала: якщо діти бачать, що мама щаслива, то і вони будуть щасливими. Їй допомагав триматися також психолог. Тетяна відвідувала його перший рік горювання.

Психолог питала, куди я ходжу і як проводжу час. Вона казала, що з мене можна брати приклад, адже добре, що я взяла себе в руки. У мене не було іншого вибору, бо якби замкнулась у собі, то ні батькам моїм, ні дітям не було б від того легше,
– поділилася жінка.

Тетяна вважає: "Якщо залишилися живі на землі, то значить для чогось ми ще потрібні. У Андрія, мабуть, була місія захищати. Він це і робив. Ми ж повинні далі жити та будувати майбутнє".

Однак важливо не забувати, завдяки кому ми маємо можливість зустрічати кожен новий день. Дружина Андрія наголосила, що поки ми пам'ятаємо та згадуємо про наших героїв, то вони й далі продовжують жити у наших спогадах.

Спогади побратимів Андрія Люташина

• Бойовий льотчик 40 БрТА "Привид Києва" з позивним "Засновник": "Мені пощастило добре знати Андрія Люташина. Він був дуже вмотивований стати льотчиком винищувальної авіації, як тато. Андрію, тоді молодому лейтенанту-випускнику, судилося розпочати свою військову кар'єру якраз на літаку, на якому раніше літав його батько Олександр. Він дуже пишався цим. Андрій реалізував свою мрію дитинства. Це його мотивувало постійно вдосконалюватися, і врешті-решт він став справжнім повітряним асом, якому судилося взяти на себе основний удар ворога в лютому 2022 року".

• Бойовий льотчик 40 БрТА "Привид Києва" з позивним "Василь": "Андрій Люташин користувався особливо великим авторитетом серед льотного складу. Не тому, що займав високу посаду і звання. Не тому, що був одним з найбільш досвідчених льотчиків. Не тому, що був штурманом та інструктором. Він був дуже вольовий, рішучий і справедливий, тому намагався всі робочі питання вирішувати не стільки по статуту, як по совісті.

  Згадаю лише один показовий приклад. По нашому аеродрому 24 лютого 2022 року було завдано масованого ракетного удару. Ми здійснили маневр виведення літаків з-під удару. Приземлилися на аеродромі в одному з українських міст, де Андрій Люташин перейняв на себе організацію бойових чергувань, зон відповідальності, розміщення людей і техніки. Лише за годину ми перегрупувалися і вже відбивали повітряні атаки ворога. Хоча іншим бригадам на це знадобилося більше часу".