/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F45%2Fa761f4d1f1c7746ea82cac5ade741c2c.jpg)
Політики та військові: хто за що відповідає під час війни
Кандидат юридичних наук, адвокат, заступник міністра оборони 2021—2023 рр. пояснила, як розподіляються повноваження між президентом і військовим командуванням
У час війни суспільство особливо уважно стежить за рішеннями військово-політичного керівництва: хто віддає накази, хто ухвалює ключові рішення. Проте навіть на одинадцятому році війни багато громадян не до кінця розуміють, як розподіляються повноваження між президентом і військовим командуванням.
У розвинених демократичних державах саме політичне керівництво визначає воєнну політику, а в умовах воєнного стану – стратегію війни. Глава держави, як обраний представник народу, визначає політичні цілі та стратегію оборони, ухвалює рішення щодо продовження опору або доцільності перемовин — і якщо перемовини, то на яких умовах. Натомість військове командування — це професійні фахівці, які відповідають за планування, організацію бойових дій та виконання наказів Верховного Головнокомандувача, тобто президента.
Такий розподіл ролей — не формальність, а фундамент демократичного цивільного контролю над збройними силами. Це один із принципів, що відрізняє правову державу від авторитарного режиму. Він полягає у тому, що цивільні органи влади здійснюють нагляд та управління збройними силами. Серед таких країн: Велика Британія, Франція, США, Канада, Японія, Німеччина, Австралія та багато інших.
В Україні він закріплений у законодавстві та відповідає стандартам НАТО. Це необхідно, щоб армія гарантовано використовувалась для захисту держави та громадян, а не в політичних інтересах окремих груп, щоб унеможливити військову диктатуру чи узурпацію влади. Також це дозволяє зберігати політичний контроль над збройним конфліктом, зокрема війною.
Саме така модель взаємодії армії і політичної влади є маркером цивілізованості та умовою інтеграції України у західні союзи.
Нерозуміння цього принципу породжує спрощення й небезпечні ілюзії: мовляв, військові мають самі вирішувати, як діяти, а політики — не заважати. Така логіка руйнує баланс між політичною відповідальністю та військовим професіоналізмом і може мати негативні наслідки.
У мирний час це розмежування майже не помітне. До 2014 року воно взагалі мало кого цікавило. Але під час війни роль цивільного керівництва у військовій вертикалі стає очевидною. Саме президент — цивільна особа — ухвалює рішення про застосування Збройних Сил, вводить воєнний стан і оголошує мобілізацію. Саме політична влада визначає стратегічний курс оборони.
Порушення принципу демократичного цивільного контролю
В історії, звісно, є приклади, коли військові самостійно — без прямого схвалення або контролю з боку політичного керівництва — приймали стратегічні рішення. Проте такі випадки зазвичай або ставали наслідком слабкості політичної влади, або призводили до серйозних наслідків, зокрема політичних конфліктів, невдач чи узурпації влади.
Приміром, американський генерал Макартур під час Корейської війни (1950–1953) вдавався до стратегічних рішень без згоди президента США Гаррі Трумена, зокрема просування до кордону з Китаєм і відкриту погрозу використання ядерної зброї. Це викликало дипломатичну кризу і завершилося звільненням Макартура з посади. Стратегічні рішення без політичного контролю можуть призвести до ескалації війни та глобального конфлікту.
Армія без наказу політичного керівництва не воює
Армія — не поліція і не СБУ. Вони можуть протидіяти злочинним групам чи терористам на підставі закону без окремого політичного дозволу. Армія — ні. Збройні Сили не можуть діяти самостійно у разі збройної агресії. Потрібен наказ на застосування.
Яскравий приклад того, як армія без наказу не воює, ми бачили у 2014 році. Як розповідали мені військові, з якими я спілкувалась з цього приводу, вони чекали на команду вищого політичного керівництва і були готові виконувати бойові задачі. Щобільше, вони не просто чекали, а звертались і просили дозвіл на ведення вогню. Але у відповідь лунало – "Тримайтесь. Це просто провокація". Йдеться, звісно, не про право військового використати стрілецьку зброю у разі проникнення сторонніх до військової частини, а про сплановану оборонну операцію. Тоді мали місце розбіжності між політичним керівництвом і військовими щодо прогнозу можливих наслідків активної оборони в Криму. Впевненість, що армія була спроможна тоді діяти, якби був наказ, висловили у своїх інтерв’ю генерали – Замана, Назаров, Воронченко, Гайдук. Політична ж влада тих часів запевняє, навпаки – що вони своїми рішеннями тоді стримали ще більшу агресію, з якою б ми точно не впорались. Історія не знає умовного способу. Тому зараз ми можемо лише припускати, як розгортались би події, якби були прийняті інші рішення.
У 2022 році ситуація була протилежною. Без зволікань був виданий указ президента про застосування Збройних Сил України та введений воєнний стан.
Президент – вершина військової вертикалі
Під час війни президент дещо змінює свою звичну роль і стає насамперед Верховним Головнокомандувачем ЗСУ – вершиною військової вертикалі.
Сприймати його персону під час гарячої фази війни виключно у політичному контексті просто некоректно, бо це не відповідає його реальним ролі і місцю в оборонному процесі.
В умовах повномасштабної війни президент починає реалізовувати повноваження, яких у нього не було у мирний час.
Для військових президент — не політик, а керівник, який вирішує і ставить перед ними військові задачі.
А от оперативне управління військами здійснює не президент і не міністр оборони, а головнокомандувач ЗСУ та генеральний штаб. Вони безпосередньо застосовують війська та командують ними на виконання задач, які ставить Верховний Головнокомандувач.
У цій вертикалі є ще одна цивільна інституція – Міністерство оборони, яке, окрім формування та реалізації оборонної політики, займається забезпеченням діяльності ЗСУ; модернізацією озброєння та військової техніки; контролює використання ресурсів, бюджету, дотримання законів у ЗСУ; забезпечує соціальний захист військовослужбовців тощо. Пріоритетним під час війни є забезпечення можливостей і спроможностей ЗСУ виконувати поставлені президентом задачі.
Мирні перемовини
Яка може бути роль військових у мирних перемовинах, якщо такі веде держава? Експертна або дорадча. Військові не визначають умови, на які може піти держава, і не приймають рішень щодо конфігурації миру та домовленостей. Згадаємо 2014—2015 роки. Тоді військові були включені до української делегації у тристоронній контактній групі як експерти.
Тож у демократичній державі під час війни стратегічні рішення ухвалює політичне керівництво, насамперед президент як Верховний Головнокомандувач, тоді як військові відповідають за їхнє професійне виконання. Такий розподіл повноважень є основою демократичного цивільного контролю над армією та забезпечує політичний контроль у війні. Розуміння цього балансу особливо важливе для суспільства в умовах повномасштабної війни.
Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.

