/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2Fa201f7aa909cef9580ea74deb404a0f2.jpg)
Казали: ти тут лише заради личка, – інтерв'ю військової про жінок в ЗСУ, ПТСР і обмін полоненими
Єлена, яка тепер є операторкою БпЛА і командиром взводу БпЛА, майже рік намагалася стати військовослужбовицею і їй це вдалося. Єлена вирішила не чекати, поки хтось здобуде нам перемогу, а доєднатися до війська і безпосередньо брати участь у тому, щоб її здобути.
У подкасті "Воїн волі" ексклюзивно для 24 Каналу Єлена розповіла, чому їй було складно потрапити до війська та як ставляться зараз до жінок, які служать. Також вона поділилася історією повернення батька з полону та чесно розповіла, як не треба говорити з людьми, у яких близькі перебувають у полоні. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.
Про складний шлях до служби у війську
Ти розповідала, що хотіла потрапити у військо, але тебе не брали. Скажи, будь ласка, чому ти взагалі вирішила піти у військо та яким був твій шлях?
Я замислювалася над тим, щоб долучитись до війська ще до 2022 року, до початку повномасштабної війни. Але це була лише ідея в дитячій романтичній голові. Вже коли почалося повномасштабне вторгнення, то склалася думка, що немає іншого морального вибору, тобто до мене додому прийшов ворог, а я буду сидіти та дивитися?
Відповідно, одразу було розуміння, що у мене буде шлях у війську. Я не мала якихось навичок, знань, не розуміла, чим саме займатимуся, але точно знала, що це напрямок, у якому рухатимуся.
Напрямок – це операторка БпЛА? Ти одразу хотіла літати й пробувалася у цьому?
Ні. Спершу я потрапила у новосформований добровольчий батальйон. Це не було офіційно. Надовго я там не затрималась, але в той момент планувала розвиватися у медичному напрямку, тому що відвідала цивільні курси надання першої медичної допомоги й розуміла, що це поки єдине, що я можу запропонувати війську.
Вже під час перебування у батальйоні я неодноразово потрапляла на курси БпЛА, пробувала, дізнавалася, дивилася різні матеріали у відкритих джерелах. Так я зрозуміла, що це напрямок, в якому хочу працювати. Крім того, одним з ключових критеріїв для мене було те, що я хочу служити на бойовому напрямку. Тобто варіант, умовно, діловода мене не влаштовував.
Щодо медицини, я зрозуміла, що боюся брати відповідальність за життя побратимів. Це надто велика відповідальність для мене, як для людини, яка на той момент не мала спеціалізованої освіти.
Повне інтерв'ю операторки БпЛА Єлени: дивіться відео
Вже тут почалися твої "мандри". З чим вони були пов'язані?
У добровольчому батальйоні я побула 2 – 3 місяці. Кілька разів було таке, що хлопці, які прийшли пізніше, ніж я, – виїжджали на бойові, а мене ніяк не відпускали. Тоді я підійшла до командира, попросила, щоб мене офіційно оформили і я змогла їхати на завдання. На це мені відповіли: "Ти ж розумієш, ти тут лише заради личка, для медійності".
Я зрозуміла, що це не моя історія, тому вже на наступний день попрощалася і пішла. Це було досить легко зробити, бо я не була оформлена. Тоді повернулася додому, пробула там ще 2 – 3 тижні. За цей час війна не закінчилася (усміхається – 24 Канал), тому треба було йти далі.
На той момент одним з наймедійніших підрозділів був "ССО Азов", зараз це 3 ОШБр. У кінці серпня 2022 року я пішла до них, потрапила в рекрутинговий центр у Києві й почала проходити "Курс молодого бійця". На той момент він був скорочений, тривав кілька днів.
Це смішна історія, тому що коли я приїхала, то думала, що пройду лише співбесіду. А в мене забрали телефон, показали на бусик і сказали, щоб я сідала туди та їхала. Я без зв'язку, без комунікації зі світом – ні друзі, ні сім'я не знають, куди я ділася. Нас вивезли в ліс, ми були всі трошки шоковані, але тоді це здавалося навіть цікавим. Бо, наприклад, у мене на той час була досить сильна романтизація війни. Отже, я пройшла КМБ. Зробила це досить успішно, на рівні з усіма чоловіками.
Тобто ти одна дівчина була?
Так, у цій групі одна. Далі я почала очікувати на оформлення. Чекала 3 місяці. За цей період встигла відсидітися на умовній базі, неофіційно виїхати на полігон, щоб трохи позайматися, повчитися. Навіть знайшла підрозділ, який був готовий мене прийняти.
У той період у мене вже були досить непогані навички оператора БпЛА. Я нарешті дочекалася, щоб мене викликали до тодішнього начальника штабу. Але там на мене лише глянули, розвернулися і вийшли без будь-якої комунікації.
Через третіх осіб я почула, що вже пройшло стільки місяців і мене вже не візьмуть. Паралельно, через місяць від КМБ, я зрозуміла, що щось не так, і почала подавати заявки у різні бригади. Десь мене проігнорували, десь написали, що на бойові посади жінок не беруть, або беруть тільки з досвідом.
Я ходила на співбесіди, а під кінець року зневірилася, зрозуміла, що у військо не потраплю. Тоді я поїхала на кілька тижнів у Луцьк, будувати своє життя. Але буквально через два дні після мого переїзду, мені зателефонував побратим, якому також не вдалося потрапити у 3 ОШБр, і сказав приїжджати до них. Він якраз оформився у 4 бригаду НГУ "Рубіж".
Пройшовши 5 співбесід у всіх ланках, мене все-таки взяли. Хоча до останнього я думала, що нічого не вийде, але виборола собі посаду. Думаю, у цьому надзвичайно допомогло те, що у бригаді на той момент уже був прецедент жінки-військовослужбовця, яка перебувала на бойовій посаді й зарекомендувала себе як неймовірно сильний боєць, чудовий спеціаліст.
Здається, вона була командиром відділення піхоти. Тому коли я проходила співбесіду й розуміла, що мені хочуть відмовити, – мала останній аргумент, щоб потрапити на бойову посаду. Я запитала, чи знаєте ви сильних, мужніх, накачаних чоловіків, які тікали з поля бою. Мені відповіли, що, звісно, знають. Тоді я запитала, чи знають вони жінок, які впоралися з завданням більше, ніж на 100%. Цей аргумент спрацював, вони згадали, що мали такий прецедент. Так мене взяли на бойову посаду й почалася моя служба.
Операторка БпЛА Єлена / Фото з інстаграму дівчини
Про упереджене ставлення до жінок в армії
З чим ти пов'язуєш всі ці труднощі, коли фактично немає кому воювати, а потрапити жінці у військо так важко?
Це був 2022 рік, великий потік добровольців. Тобто було кому воювати, був резерв, всі бригади перебирали людьми. У 2022-му ми не мали таких проблем з особовим складом як зараз. Тому це відіграло роль.
Крім того, ще є соціокультурне виховання. Думки, що війна – це не жіноча справа, існували завжди. Хоча жінки брали участь в Першій та Другій світових війнах, але це нюанси. Тож соціокультурне виховання відіграє дуже велику роль.
Можливо, це прозвучить негарно, але прецедент також багато важить. Тобто якщо в бригаді був досвід жінок, які не виконували свої обов'язки або не робили це на рівні, то таким і буде уявлення про інших жінок. Мовляв, вона не нестиме свій рюкзак, а попросить чоловіка, не сидітиме взимку в добовому наряді на шлагбаумі, її треба ставити на чергування у кімнаті. Усе починається з таких маленьких деталей.
І це справді так. Я помічала, як змінювалася думка хлопців, чоловіків, коли вони мали нагоду попрацювати з жінкою, особливо на бойових, або просто коли чули розповіді від людей, яким довіряють, про те, що є дівчина чи жінка, яка воює як 10 чоловіків. Тоді їхні переконання змінюються, але упередження завжди є.
Наприклад, про те, що жінка не так потрібна у війську, як чоловік. У нас за замовчування – чоловік у бойовій роботі на щось здатний, а жінка – ні. Для того щоб переконати в протилежному, треба працювати не на 100%, а на 120%.
Ти майже 3 роки у війську й весь цей час доводиш, що гідна займати бойові посади, воювати на рівні з чоловіками? Чи все-таки пройшов певний період і всі зрозуміли, що ти справді це можеш?
Це перманентна справа. Якщо ми говоримо про один маленький підрозділ, то ти працюєш, здобуваєш репутацію, повага до тебе росте відповідно до коефіцієнта твоїх бойових заслуг. Але, коли переходиш в інший підрозділ, то твій бекграунд, зазвичай, не має значення. Навіть якщо є репутація, то у новому підрозділі до тебе знову недовіра, ти знову насамперед жінка.
У першому підрозділі мені знадобилося 7 місяців, щоб довести, що я "братан". Доводилось змінювати всі моделі поведінки до неприродного стану. Але перейшовши у новий підрозділ, маючи за плечима бойовий досвід, треба було заново доводити, що я можу підняти генератор і донести його до хати, що його не треба виривати у мене з рук, що я маю руки-ноги й можу зробити ту саму роботу.
У тебе все завжди на контрасті: коли приїжджаєш у цивільному одязі, то обираєш народний стиль, красиві вбрання, водночас в армії ти – "братан". Як тобі вдається не стирати ці кордони жіночності та все одно залишатися такою ніжною?
Є періоди адаптації. У мене було таке, що, умовно, я жила кілька тижнів на бойових або на полігоні, й тоді повертаюся додому. У перший тиждень чоловік казав мені на вухо, щоб я не ходила як чоловік (усміхається – 24 Канал). У цьому теж є нюанси поведінки, але потім ти проходиш адаптацію, все добре, ти у безпечній зоні й можеш поводитися природно.
На початках треба довести, що ти можеш, а зараз, коли пройшов час, тобі стало психологічно легше в цьому сенсі?
Зараз легше, я перевелася в іншу бригаду, у мене тилова посада, інший колектив, в якому не потрібно постійно доводити маскулінність й силу. Адже у бойових колективах одна з основних цінностей – маскулінність, яку жінці треба на себе одягти. Можливо, це лише мій досвід, але я з цим стикнулася. Зараз морально я себе добре почуваю.
Я розповідала про перший підрозділ, який став моєю сім'єю, де мене абсолютно прийняли, але все одно це була постійна напруга. Наприклад, візьмемо полігон. У хлопців рутина: вони прокидаються, чистять зуби, снідають, ми йдемо на заняття, повертаємось, хтось встиг у душ, туалет і ми лягаємо спати.
У цей час моя рутина, усі проміжки між діяльністю – супроводжуються думкою, як правильно лягти на ліжко, щоб мене ненароком не сексуалізували. Чи коли ми сидимо на перекурі, то це треба робити якось по-чоловічому, щоб показати, що я – "свій". Це постійний ресурс, потреба 24/7 комусь щось доводити. Неважливо, помічають це чи ні, спостерігають чи ні, але ти постійно в неприродному середовищі.
Морально це важко. І ти не маєш права від цього відходити, не маєш часу відпочити. Ти просто на постійній основі в цьому стані. У якийсь момент це стає рутиною, твоїм другим природним станом. Але тоді, коли ти повертаєшся, то адаптація вже важча.
Ти розповідала, що навіть медійники, які приїжджали брати інтерв'ю, займалися цією сексуалізацією, хоча мали б займатися популяризацією. Розкажи, будь ласка, про цей випадок, коли до тебе приїхали брати інтерв'ю.
На той момент я обіймала посаду командира взводу. Ми були в секторі та безпосередньо я виконувала функції командира підрозділу. Ясно, що це досить непогана платформа для того, щоб взяти інтерв'ю, розкрутити. Приїхала журналістська група.
Для порівняння – коли є чоловіки командири підрозділів або навіть просто бійці-спеціалісти у своїй справі, зазвичай, що ми бачимо на інтерв'ю? Запитують про ситуацію на фронті, запитують про конкретну спеціалізацію, бойовий шлях, досвід і тому подібне.
Досить часто в жінок з точністю навпаки. На той момент я стала командиром підрозділу. У мене можна було дізнаватися досить велику кількість цікавої, важливої інформації про ситуацію на напрямку, про роботу безпілотних систем – як наземних, так і літальних апаратів. Однак при цьому мене запитували про побут.
Де у вас стоїть їжа? А як ви миєтеся? Як вам жити з хлопцями? І, власне, моє улюблене питання – як вам з місячними? Що я на це маю відповісти? Живу. І, відповідно, мені здається, що часто журналісти не можуть втримати оцей баланс між висвітленням, наприклад, проблеми дискримінації жінок у війську і, власне, дискримінацією.
До повномасштабної, мені здається, журналістика все-таки виросла. Я постійно дивилася інтерв'ю з якимись успішними жінками, це були як громадські діячки, так і власниці бізнесів. І ти дивишся ці інтерв'ю, ти захоплюєшся жінкою, її силою, її шляхом, що вона створює.
Коли почалась повномасштабна, наче стався трохи відкат, тому що знову почали говорити про "жіноче". От є щось жіноче, про яке можна говорити тільки з жінками, забуваючи при цьому говорити про них як про особистостей, не прив'язуючись до статі, – як про спеціалістів, військових. Це те, чому я постійно відмовлялась давати інтерв'ю і комунікувати з журналістами, – тому що я більше не хотіла натрапити на таку ситуацію.
На твою думку, це роблять через необізнаність, недосвідченість чи, можливо, це спеціально підкреслювали?
Думаю, все разом, комплексно. Це про нерозуміння проблематики, про відсутність бажання зрозуміти, поставити себе на місце іншого. Гра в наздоганялки за якимось медіа вибухом, за дуже класним матеріалом. Тому що все-таки в нас скандали та трагедії набирають найбільше переглядів, поширень, а, звісно, це важливо в журналістиці.
Тож буде нудно дивитися годинне інтерв'ю, якщо жінка просто розказуватиме про БпЛА. Однак воно надзвичайно круто залетить, якщо вона розповість про те, як важко з місячними, як з ними виживати на позиціях, бо це ж антисанітарія.
Про повернення батька з полону та обміни
У тебе нещодавно повернувся батько з полону, я тебе вітаю. І ти підняла дуже важливу тему, що ніхто не заслуговує бути в полоні менше або більше, тому що на тебе, як я зрозуміла, полився хейт, бо твій батько повернувся, а інші ні. З чим це взагалі було пов'язано? Чому виник цей пост, коли тато повернувся? З чим ти зіштовхнулася?
Це бувобмін у форматі "1000 на 1000". Це величезні цифри і найбільший обмін. Тому коли його анонсували, родини, друзі, близькі полонених та безвісти зниклих, звісно, покладали надзвичайно великі надії, зокрема я. І мої надії на цей обмін виправдалися, дякувати Богу.
Когось повернули, когось не повернули. Я знаю це все по собі – мій батько був у полоні з 2022 року, я моніторила кожен обмін. І це дуже важко, тому що ти повинен радіти за інших, хто повернувся, але не можеш повною мірою, тому що дуже боляче, що не повернулася твоя людина. Я розумію кожного, хто реагував через біль.
На мене конкретно нічого не лилось. Однак я, як представник людини, в якої рідні були в полоні та звільнилися з полону, почала натикатися на дуже велику кількість постів від найрізноманітніших людей: лідерів думок, просто звичайних людей і навіть медіа про те, що досі не повертають, умовно, "азовців". Я уявляю, наскільки це боляче, тому що родини чекають роками. Однак щоразу в постах зазначалося те, що повернули не тих.
Тобто хтось заслуговував повернутися більше і швидше, і на цьому постійно наголошували. На той момент мені було надзвичайно боляче читати такі пости, бо я розумію, що вони написані через біль. Вони написані тому, що людина безсила, вона не може ніяк вплинути на ситуацію і потрібно виговоритися, викричатися.
Однак люди забули, що є такі ж люди як вони, які пройшли абсолютно той самий шлях. Вони так само плакали кожен день, вони так само чекали рідних, так само трусилися над кожною новиною. Їм так само боліло. Діти також були без батьків, дружини без чоловіків, чоловіки без дружин, діти без матерів.
І говорити про те, що моя людина не повернулася, а ті, хто повернувся, порівняно з нею, зробили менше, і тому вони мали б щонайменше пізніше повернутися – це не чесно. Багато хто поширював ці пости. Це відбувалося на емоційному сплеску.
Однак тоді я написала пост щодо емпатії – що кожному з нас болить, але потрібно не забувати про людяність, тому що горе є в кожного з нас. І навіть не безпосередньо звинувачувати інших – це просто нечесно у ставленні до них. Мені дуже хотілося б, щоб повернули абсолютно всіх. Але я вважаю нечесним проговорювати те, що хтось заслуговує повернутися більше, бо це автоматично означає, що хтось заслуговує на це менше.
Як не треба говорити з людьми, у яких близькі в полоні
Часто людям, які чекають когось з полону, ставлять недоречні питання. Як людина, яка чекала батька з полону, скажи, що не можна питати в таких випадках?
Мені буде важко на це питання відповісти, тому що я ніколи не афішувала те, що батько в полоні. Я – військовослужбовець і навіть не ходила на акції підтримки, бо я не хотіла, щоб якась моя дія вплинула на його перебування там.
А безпосередньо твоїм рідним?
Важливо говорити з позиції емпатії, запитати, як вони почуваються, як можна підтримати, як допомогти. Я не відповім щодо питань, але в нашому маленькому містечку була одна історія. Дядько моєї бабці дружить з працівником СБУ, і поки мій батько був у полоні, вони казали, що з ним все добре або не дуже добре, або, що його скоро повернуть.
Ці меседжі я не отримувала, тому що в мене нормальне оточення. Але їх отримувала моя бабуся. Моя мама постійно в цьому була. Мені доводилось це все розвінчувати, але людям хочеться допомогти. Однак коли вони не вміють фільтрувати ніяку інформацію, відбувається навпаки.
Тому що бабусі боліло, це її дитина і кожен раз, коли їй казали, що він має повернутися, а він не повертався, неможливо було дивитися і чути її горе. Просто питати в цієї людини, як вона, і пропонувати допомогу – ось як поводитися, коли ти бачиш людину на вулиці, яка розплакалася.
Не потрібно зайвого. Якщо людина хоче виговоритися, вона це зробить – скаже про це, попросить. Коли ми говоримо про болючі речі, не потрібно діставати їх зсередини зайвий раз. Не потрібно примушувати когось про них розповісти. Тому що це щось надзвичайно внутрішнє. І людина це має перепрацювати та прожити всередині. Тоді, можливо, вона зможе цим поділитися, а так можна додатково травмувати.
Ти казала, що ти не ходила на акції, але загалом як ти вважаєш, чи потрібні вони?
Я вважаю, що ці акції – це насамперед підтримка близьких і рідних, можливо, навіть це єдина справжня ціль. Тому що я дуже сумніваюсь, що вони впливають на результати обмінів. Частково це також допомагає нагадувати, висвітлювати проблему, особливо на закордонну авдиторію.
Основна ціль – це про підтримку, про згуртованість. Тому що на ці акції приходять люди, пов'язані так чи інакше спільним горем і спільними цінностями. І це дуже сильна підтримка один одному. Комусь вона надзвичайно треба, а в мене такої потреби на той період не було.
Крім того, як я вже казала, в мене був дуже сильний страх, що я можу нашкодити зайвий раз. Однак мої знайомі, мої друзі, які постійно ходять на акції, постійно повторюють, наскільки це просто важливо рідним.
Як себе почуває тато?
Я не можу відповісти за нього. Дуже хочу сподіватися, що він почуває себе в безпеці, що він почуває себе вдома, і що я і моя сім'я надаємо йому відчуття цього дому.
У мене тато дуже сильний. Я дуже боялася, коли він повернувся. Спочатку це було щастя, потім багато сліз, а потім страх, тому що я не знаю, як спілкуватися зі звільненими військовополоненими. Не знаю, що говорити, як правильно комунікувати. Я зверталася до спеціалістів для консультації щодо цього, але також бояласяь зайвий раз нашкодити.
Однак мій батько досить сильна людина, і я бачу, наскільки він зараз палає життям, наскільки він тягнеться до всього, що пов'язане з життям. На це водночас боляче, але й надзвичайно тепло і приємно дивитися.
Єлена з татом / Фото з інстаграму дівчини
Про ПТСР у військових: що цивільні мають зробити вже зараз?
Що б ти хотіла сказати цивільним? Що важливо знати цивільним і на що важливо звертати увагу?
У нас в суспільстві зараз дуже велика прірва між цивільним і військовим. Вона постійно набирає дедалі більших масштабів. І я цинічний прихильник того, що військові мають більше прав, тому що вони ці права виборювали.
Це дискусійне питання, тому що зараз військо – це не тільки ідейні добровольці, це зріз суспільства, і у війську є всі: і люди, яких можна ставити в приклад, і люди, яких варто уникати в категорії прикладів. Однак водночас кожен, хто боровся кров'ю за право, за волю, повинен мати його більше. І військові мають право, повертаючись, вимагати емпатії, поваги, розуміння.
Там, на фронті, відбуваються жахливі речі. І навіть якщо людина виживає, з нею відбуваються після цього жахливі речі. У мене був побратим, який був абсолютно адекватним і звичайним хлопцем, але після однієї з ротацій, дуже важкої, він з'їхав з глузду, буквально. У нас була ситуація, що в нашу кімнату підрозділу прийшли з гранатою, з вирваною чекою. Людина взагалі не усвідомлювала своїх дій.
Багато хлопців, які були з ним, хто вижив, глузду не втратили, але що відбувається в них всередині? Що вони пережили? І коли вони повертаються в цивільне з ротацій у такому стані, то досить часто стикаються з російською музикою, яка суперечить їхнім цінностям, з грубістю та нахабністю.
Ветерани зараз не ходять у формі. Вони не виглядають як військові. Вони часто одягнені у цивільний одяг. Коли ти спілкуєшся в черзі в магазині з людиною, ти не можеш знати – ветеран це чи ні, який в нього емоційний стан, що він пережив. І будь-яка грубість сприймається дуже особисто.
Це не дискусія про "я вас туди не відправляв". Так, це вибір (йти воювати – 24 Канал) хлопців і дівчат. Однак це вибір, який покладає відповідальність на тих, хто цей вибір не зробив. І ця відповідальність у повазі, ця відповідальність в емпатії, в розумінні того, що вони зобов'язані бути вдячними, хочеться їм того чи ні.
В Америці був "в'єтнамський синдром". Зараз це називається ПТСР, але якщо ми кажемо про культурний, суспільний "в'єтнамський синдром", то ветерани поверталися і для них не було роботи, не було підтримки, не було розуміння. Ми маємо загрозу такої ж ситуації. Це буквально мільйон людей.
Якщо наше суспільство не почне змінюватись, то ми в цьому всьому потонемо. Зараз суспільство має адаптуватись до того, що існують ветерани. Ветерани свого часу зробили крок для адаптації, і це був дуже важкий крок. Це була дуже важка адаптація. Зараз – черга суспільства.
Який крок вже сьогодні може зробити суспільство?
Якщо ми говоримо про особисту відповідальність кожного, то банально зайти в Інтернет і почитати, як спілкуватися з ветеранами. Якщо ми говоримо про загальну українську картину – взятися якомога активніше за проєкти реабілітації, за просвіту, проводити на місцях заходи щодо вміння комунікувати з ветеранами, з родинами ветеранів.
Просто робити шляхи на зустріч розумінню один одному. Тому що українська "кайдашева сім'я" цього не любить абсолютно. Однак це треба робити, тому що це також запорука виживання нашого суспільства надалі, щоб воно не знищило само себе.

