Чи можливий мир із Росією?
Чи можливий мир із Росією?

Чи можливий мир із Росією?

Це ключове питання, навколо якого має будуватися українська стратегія завершення війни.

Якщо Путін одержимий «українським питанням», як Гітлер був одержимий єврейським, то будь-які перемовини в будь-якому форматі можуть носити лише тактичний характер. Приміром, аби виграти час в надії, що кремлівський упир от-от здохне. І тоді відкриється вікно можливостей до тривалого та тривкого врегулювання наших взаємин з Московією.

За умови, що їхній новий цар та російські еліти визнають за Україною та українцями засадниче право на інакшість, тобто право не бути росіянами і самим визначати свою долю. А також переконаються, що Україна, навіть за всіх завданих нам кривд, не є інструментом руйнування Росії в руках підступного Заходу.

Є варіант два, яким марять деякі українські інтелектуали. Колапс російської державності та розпад Росії на кілька десятків самостійних держав. Такий собі рімейк розпаду Австро-Угорської «клаптикової» імперії. Втім він небезпечний рімейком російської революції, в який імперію перезібрали більшовики, перетворивши її на державу, де терор став основним методом державного управління. Україні в ХХ століття такий експеримент коштував кілька десятків мільйонів життів її громадян. Але навіть у разі остаточного розпаду Росії, де гарантії того, що новопосталі держави будуть дружніми до України та оберуть шлях цивілізованого добросусідства? Колапс іракської державності приніс небагато добрих новин для його сусідів...

Втім обидва окреслені вище варіанти завершення війни виходять з того, що Путін – ірраціональний гравець, одержимий ідеєю завоювати всю Україну та перетворити українців на малоросів. І що ця ідея – вкрай популярна у російському суспільстві. Можливо так воно і було чотири роки тому. Доки росіяни на практиці не пересвідчилися, що їм тут не раді. І проблема для Кремля не в корумпованій та ментально пострадянській українській владі – проблема в українцях, які більше не хочуть бути малоросами. А отже готові вбивати і вмирати за право самим обирати свою долю. Готові напевно набагато більше за середньостатистичних європейців.

Як любить повторювати Путін, «слід визнати реалії на землі». А реалії такі, що окупація України потребує на порядок більших сил і засобів, аніж наразі мають росіяни. Аби згодом окупувати весь Донбас Москві напевно вистачить і 700 тис. вояків за умови, що вони і надалі переграватимуть Україну в системності та довгій волі. Але такого контингенту вочевидь геть замало, аби навіть узяти Запоріжжя. З чого я роблю висновок, що Путін безумовно хотів би повернути Україну у «русский мир», але він точно не одержимий цією ідеєю. В противному разі він би давно оголосив загальну мобілізацію, знищив мости через Дніпро, цілив би ракетами по урядовому кварталу.

Поки ж він воює в парадигмі, яка має на меті не завоювати Україну, а переконати українські еліти, що з Росією краще дружити, аніж ворогувати. Що Захід неспроможний захистити Україну від російської агресії. Що Київ має зважати на «законні» інтереси Москви.

Чи може така «платформа» бути основою для перемовин про припинення активних бойових дій? Як на мене, так, але в «українському перекладі» російських вимог, а саме:

  • головне: Україна не буде ані «Антиросією», ані Малоросією;
  • припинення активних бойових дій можливе лише по лінії фронту; поза цим може йтися лише про адекватний та пропорційний обмін невеликими територіями для її вирівнювання.
  • ми готові зосередитись на розбудові українського світу, а не на зачистці залишків «русского мира» в Україні; УПЦ та російська мова не будуть переслідуватися в Україні, але жодних преференцій для них не буде; врешті-решт право на свободу віросповідання та використання російської закріплені в Конституції України; як правової держави Україна зобовʼязується виконувати приписи власної Конституції;
  • жодних обмежень чисельності Сил оборони України чи спроможностей нашого ВПК, оскільки саме вони
    є найдієвішими гарантіями нашої безпеки та суверенітету;
  • Україна готова відмовитись домагатися вступу до НАТО як стратегічної мети, зосередившись на двосторонніх безпекових угодах з партнерами;
  • юридичне визнання (тимчасово) окупованих територій частиною РФ для України неприйнятне, водночас ми готові зафіксувати у рамках мирного договору відмову від наміру повернути їх збройним шляхом (поживемо – побачимо);
  • Росія не має і ніколи не матиме права вето у внутрішньоукраїнських питаннях.

Якщо для Росії ці умови неприйнятні, ми готові продовжувати війну доти, доки Росія не надірветься в Україні. Бо – і я у цьому певен – війна за хутори та посадки, яка щороку коштує мільярди доларів, вбиває сотні тисяч росіян та російську економіку та перетворює Московію на китайського васала, – точно не те, про що мріють в Кремлі.

Я не певен, що з Путіним можна домовитися про мир. Але спробувати точно варто. Як мінімум це пошле правильний сигнал українському суспільству: влада – не одержима війною та тверезо оцінює «реалії на землі». Але мир, який справді конче потрібний Україні, не може бути отриманий за будь-яку ціну. Якщо Путін знехтує голосом розуму і воліє воювати до переможного кінця, ми маємо бути готові вистояти до нашої перемоги.

Джерело матеріала
loader
loader