СЗЧ, горілочка вже не тече

Війна має багато облич. Кулеметна черга, мінне поле, «Ланцет» із неба та інші. Одне з «інших» — самоволка. Або офіційно та більш популярно СЗЧ.

Самовільне залишення частини. З’їздив до коханки, застряг там. Або вичепив у Краматорську квиток та поїхав додому, бо просто втомився. Те, що для когось здається невинним епізодом, давно стало системною проблемою, а тепер уже й катастрофою.

Дедалі більше бригад мають утрати від СЗЧ, зіставні з кількістю загиблих. І я точно знаю мінімум одну, де кількість дезертирів уже давно перевищила її. Не моя, але поряд устигли постояти. Потім усі дивуються: чому ж на позиціях не вистачає людей? Кажуть: де ж мільйонна армія, всіх повбивало? Та ні, хлопці.

Алло, Толік, тут у тилу таке творять…

Просто хтось вирішив, що його «внутрішній біль» важливіший за життя тих, хто залишився прикривати напрямок. Більш прагматичні люди спокійно скористалися СЗЧ для переведення до іншої частини. Може, й правильно зробили. А хто не встиг — на жаль, уже не моя проблема.

Тривалий час на це закривали очі. Та й суспільство не особливо помічало. В нас же війна романтизована у стилі «пішов у самоволку — отже, мав серйозні причини». Раптом виявилося, що ці причини часто мали дуже мирський характер. І класичне «кудись зник, бо набридло».

І це якщо мова йде про фронт. Бо в навчальних центрах ситуація виглядає ще цікавіше. Звідти втікали й утікають. Хто ж буде ганятися за одним солдатом по лісах? Якщо тікав без зброї — то й нічого. Перекривати траси та організовувати облави через одного Рембо не хотілося нікому. Ну а якщо зі зброєю, то тобі буде матумба, та й узагалі сам винен.

І саме так явище проросло в системну хворобу. Толерування з боку одних, повна байдужість із боку інших.

Проте війна не закінчується. І ми вже стоїмо на тій межі, коли державі доведеться ухвалювати рішення, а не робити вигляд, що воно саме якось розсмокчеться. Питання СЗЧ потребує законодавчого врегулювання.

Перше, що необхідно — встановити часовий фільтр. Так вийшло, що з якогось дива за СЗЧ та пошуки загулявших відповідає ДБР. Особисто я досі не зрозумів, навіщо ДБР державі, оскільки ті ж функції мають інші правоохоронці. Втім, гаразд.

Як це відбувається? Відповідальна служба мусить бігати і за «романтиками на кілька днів», і за справжніми дезертирами. Вибір очевидний. Ловлять тих, кого легше знайти. І так держава демонструє власну слабкість.

Що, морозилка зламалась?

Друге — криміналізація явища. Якщо є чіткий часовий поріг, то все просто. Якщо немає тебе тиждень, то ти вчинив як дебіл і взагалі ласкаво просимо назад. Як саме тобі за це петлю затягнути, командир якось сам розбереться. Без ДБР і Папи Римського.

А ось якщо ти пішов у СЗЧ і так і не повернувся… Що ж, братику, далі працюють правоохоронні органи. Власне, тоді вони не ганятимуться за дрібною рибкою. Так, і тільки так краще робити. І починати зараз.

Я розумію, що кожна історія унікальна. Хтось дійсно мав трагедію, хтось не витримав психічного навантаження. Однак утікачі не знають, як це — стояти на похороні побратима, якого більше немає через порожню сусідню позицію.

Про НАБУ, Гуріна та армію.

Так, у тебе була особиста драма. А він лежить мертвий. Тільки твоя драма виявиться бульбашкою, зате мого друга вже ніяк не повернути. Хороша в тебе пригода була. Дякую, що у найбільш відповідальний момент нікого не попередив та звалив.

Скільки можна жертвувати одними людьми через те, що інші вирішили побігати по бабах чи посидіти із пляшкою сема десь у рідній області?

Ситуація ще більше загостриться після посилення мобілізації. А до цього ми все одно прийдемо (я б сказав, саме наближаємось). Якщо зараз ми не закриємо дірки, то нові мобілізовані побачать ті самі лазівки й використають їх. Навіщо множити проблему?

Є сенс чітко розмежувати поняття. СЗЧ як дрібне порушення. Карається, але не ламає життя. Дезертирство — вже злочин. Та поки система не працює, розмежовувати нічого. Все в одній каструлі, голубці й морозиво.

М’яч на боці держави. Вона може й далі робити вигляд, що все під контролем, або визнати проблему і почати працювати системно. Самоволка вже давно не приватна драма. Це підрив боєздатності, це щілини в обороні. Ще одна труна з тим, хто не втік — бо поряд із ним хтось таки втік.

І якщо ми самі не назвемо речі своїми іменами, то завтра нам доведеться вибивати все нові й нові прізвища на меморіальних плитах.