"Завжди дякую Богу за тридцять три роки, які прожила разом із чоловіком"

Герой України Сергій Котенко з 1990-х прогнозував війну проти РосіїЛіто 1988-го. Я навчалася в Одесі, закінчила перший курс. Приїхала на канікули до Гайсина. В магазині купила торт. Іду додому. А Сергій повертався з друзями з річки. "О, дівчинка". Не звертаю уваги, йду далі. Пізніше перетнулися на танцях. Майбутній чоловік був із товаришем, якого я знала. Вони запропонували провести мене додому. Сергій відтер знайомого і сказав: "Ні, Ігорю, ти йдеш додому, я її проведу".Зустрічалися 10 днів і роз'їхалися на навчання. Сергій почав писати мені листи. Щодня. У них неодмінно був якийсь кумедний штрих. І романтика, куди без неї: "Сумую за тобою". Відповідала, але не на кожен.У жовтні я приїхала додому. Він також відпросився. А потім я поїхала до Кам'янця-Подільського, де вчився Сергій. Уже хотілося бачити людину, ще більше дізнатися про нього. На початку лютого 1989-го – саме на зимову сесію – зробив мені пропозицію. У Сергія був принцип: "Якщо людина хоче робити, вона робить, а не шукає собі виправдання".Сказав твердо: "Я тебе вже нікому не віддам. Ми одружуємося". Усе розклав по поличках. Червень – сесія. У травні не можна – маятимемося. Квітень – піст. Березень – у нього розмінування в Білорусі. Єдиний день – 25 лютого. За три тижні після пропозиції офіційно стали чоловіком і дружиною.На святкування 25-річчя весілля Сергій був на Майдані – Революція гідності. Телефонує і запитує: "Що ти робиш?" – "Сиджу на весіллі, їм холодець." – "А яке весілля?" – "Наше – сьогодні 25 років".Після одруження ми поїхали у Вологодську область – селище Мирне на межі Карелії й Архангельської області. Чоловіка туди направили. Там була катастрофа. Тайга. Дерев'яний будинок, як у Баби-Яги. Добре, що Радянський Союз розпався. Сергій написав рапорт про переведення в Україну. Тричі відмовляли. Пропонували залишитися в Росії, вступати у військову академію в Москві. Категорично відмовився.Спочатку дали відношення до Одеси. Мали двоє малих синів. У мене незакінчена освіта. Винаймати житло – дорого. Попросилися до Гайсина. Заради того щоб повернутися до рідного містечка, Сергій пішов на пониження.Армія державі тоді не була потрібна. Сергія це зачіпало. Він тоді розумів справжню суть нашого східного сусіда і що ми з ним воюватимемо. Коли РФ анексувала Крим, багато його однокурсників залишилося на тій стороні. Зокрема, хресний тато нашого сина Ростислава. Сергій говорив йому: "Віталію, що відбувається? Як ви могли взяти Крим?" Відповідь: "Надо было исполнять устав". Після цього чоловік спілкувався з ним кілька разів, але потім обірвав стосунки. Коли Сергій загинув, Віталій намагався вийти на зв'язок зі мною, Ростиславом. Але про контакти не могло бути жодної мови. Про що говорити з людиною, яка розповідала нам, що відкрили архіви КДБ і "виявилося", що найбільше зрадників під час Другої світової війни було серед українців?Їхній цинізм зашкалює. На роковини загибелі Сергія українці, які навчалися разом із ним у Кам'янці-Подільському, але згодом зрадили Батьківщину й жили в Москві, зібралися "пом'янути хорошу людину".Коли в Києві розпочалася Революція гідності, чоловік вирушив до столиці. У нього був принцип: усе побачити на власні очі. Пішов у Будинок профспілок, сів на сходинках. Багато речей не мав. Підійшли хлопці з Рівного, дали каремат, їжу. Такі класні люди, казав.Сергій організував навколо себе людей, вступили у 27 сотню. Стояв в оточенні, не пускав солдатів "Беркута" до протестувальників. Один силовик ударив чоботом чоловікового сусіда по коліну так, що тріснула чашечка. Сергій не стримався: схопив нападника за комір, зняв бронежилет, наколінник. 2015-го це екіпірування він забрав на війну. Після смерті чоловіка я отримала ці речі й передала бійцям.У квітні 2014-го Сергій очолив Гайсинську райдержадміністрацію. Перед цим він запитував себе: "Чи потрібно це мені?" Знав, багато людей набиватиметься в друзі. Але якось йому зателефонували й назвали два прізвища на посаду голови. Запитали: кого порадив би? Почувши ці прізвища, чоловік сказав: "Я сам іду. Бо я не за те стояв на Майдані, щоб хтось із них прийшов до влади".Досвіду такої роботи не мав. Тому одразу сформував коло радників, які були фахівцями в різних профілях. Не терпів, коли люди перекладали відповідальність. Щовівторка збирав працівників і роздавав доручення. Вимагав виконання, а не перекладання обов'язків на інші плечі.2 травня 2014-го Гайсинщина втратила на війні першого захисника – 20-річного Петра Коваленка. Чоловік очолював тоді районну адміністрацію. Були на дачі. Йому зателефонував військком і каже: "Що робити?" Сергій дав чіткі вказівки. А потім – до мене: "Їдемо додому". Сильно переживав у собі. Згодом, коли пішли втрати, відвідував рідних загиблих і особисто їм повідомляв: "Приношу вибачення як голова райдержадміністрації…" Після цього повертався додому зі сльозами на очах, зачинявся в кімнаті.Син Ростислав у вересні 2014-го добровольцем поїхав до Маріуполя. Чоловік сказав мені: "Не плач, не відмовляй, мусимо його підтримати". Сам Сергій пішов на фронт у квітні 2015-го.У вересні 2015-го чоловіка з Широколанівського полігона відправили до Попасної. Там стояли рік і два місяці. Згідно з Мінськими домовленостями, нам забороняли відстрілюватися. Сергій нервував: росіяни розуміють тільки мову сили, говорив.Червень 2016-го. У Києві наш син Ростислав лікувався. У госпіталі зустрілися з хірургом, який служив у Попасній. Той запитав: "А куди ви хворих возите?" – "У Попасну". – "Так там же одні сєпари". – "Ні, в мене там усі свої". Просто Сергій ділився з місцевими жителями всім – хлібом, вугіллям. І вони зрозуміли: українці – люди, які готові віддавати, а не фашисти, про яких торочило російське ТБ. І віддячували йому сторицею.2020 рік. У Сергія була гангрена жовчного під час навчання на Яворівському полігоні. Приїхали американські інструктори, чоловік їх іще борщем із варениками пригощав. Каже: "В мене болить живіт". "Сергію, – відповідаю, – це підшлункова". Знайшла лікаря на місці. Думала, панкреатит. Поставили крапельницю, але підвищилася температура. Тож не панкреатит. Біль такий, що Сергій не міг зі мною говорити. Терплячий – я розуміла, що ситуація серйозна. "Викличте йому швидку", – благала. Повіз водій службової машини через затори. Лікарі розібралися: гангрена. Екстрена операція. "Пане полковнику, – сказали, – як можна було терпіти цей біль? Ви в сорочці народилися".25 грудня 2021-го вперше за час служби він приїхав на Новий рік додому. Планували 1 січня поїхати в Одесу до дітей. Опівночі, коли президент оголосив про підвищення зарплати поліцейським та надзвичайникам, Сергій підняв келих і сказав: "А в солдата зарплата 10 тисяч". Розумів, що за такі гроші люди з його батальйону контракту не продовжуватимуть.10 січня 2022-го він поїхав на полігон Широкий Лан. 4 лютого ввечері ми довго говорили по телефону. Сергій до найменших подробиць цікавився моїм життям. Поклала слухавку, а за якийсь час вирішила набрати чоловіка знову. Десята вечора. Чую, він у дорозі. "Куди ти їдеш?" – запитую. "Додому", – відповідь. "Щось сталося?" – цікавлюся. "Ні, все гаразд, просто хочу додому".Приїхав о третій ночі 5 лютого. Підіймаюся о сьомій, готую коханому сніданок. Він завжди жартував: "Не можна так смачно готувати, бо я багато з'їм". Піднявся разом зі мною. Спав 4 години. "Полеж іще, відпочинь", – кажу. "Ні, я так хочу побути з тобою", – відповідає. Відчував, що буде велика війна. Весь час тоді були разом. Хіба потім захотів відвідати мою маму. Завжди просив її насипати нам їжі. Любив голубці, капусняк – в одну тарілку. Це об'єднує.Коли від'їжджали від мами, він зупинив машину, вийшов, підійшов до тещі. "Чому ж ти повернувся?" – запитала мама. "Просто хочу вас обійняти".6 лютого він поїхав на Ширлан. За кілька днів зателефонував мені і сказав, щоб діти збирали тривожні валізи.24 лютого почалася велика війна. Телефонувала чоловіку щопівгодини. Коли міг – відповідав. Говорив, усе буде добре, ми переможемо.Сергій мав молодшого на чотири роки брата Олександра. Той тягнувся за чоловіком. У 2014–2015 роках Олександр служив в "Айдарі". Отримав поранення. До великої війни волонтерив. На початку повномасштабного вторгнення брат чоловіка, не зважаючи на стент у серці, підписав контракт із 9 батальйоном, який очолював Сергій.Олександр загинув 7 березня – за два дні до брата. Сергій телефонує і каже: "Мусиш про це сказати мамі, дружині й поховати його". Для мене це шок. Як я це зроблю? Я ніколи нікого не ховала. А він тоді написав у фейсбуку: "Прощавай, братику".9 березня 2022 року. Зранку я з ним поговорила. В обід, о 15:00, також. Запитала: "Що ти робиш?" Відповідь: "Обідаю". Телефоную Сергієві о 15:30. Слухавки не бере. Поїхали на прощання з братом – тіло Олександра саме привезли до Гайсина. І тут дзвінок від сина Ростислава: "Ти де? Приїдеш додому, набери". Заходжу у квартиру, не роззуваючись, набираю Ростика. Чую: "Мам, папи немає". У мене шок: "Ростиславе, так не жартують".Зачинилася в нашій спальні, почала вити. Поруч був Тарас – молодший син.Довго сиділа на транквілізаторах.Чоловік любив дивитися футбол та біатлон. Уболівав за "Динамо", підтримував гайсинську футбольну команду ветеранів. Дуже любив, коли я сідала біля телевізора й коментувала матчі.Любив співати і грати на гітарі. Якось я із синами та невістками дивилися в одній кімнаті серіал, а Сергій в іншій увімкнув якийсь концерт і почав підспівувати: "Ой, смереко, розкажи мені, смереко". Ми поставили кіно на паузу, відчинили двері в його кімнату й затягнули пісню разом.Коли Сергій пішов на війну, заспокоювала себе тим, що солдати захистять свого командира.На могилі й Алеї Слави в Гайсині Сергій для людей. Для нашої сім'ї він поруч. Перший час жила тим, аби він приснився. Чоловік приходив до мене щоночі. Так тривало три роки. Звикла. Перед третьою річницею він прийшов і сказав: "Я піду".Носила годинник, який син подарував Сергію на 50-річчя. Тепер він зупинився. У шафі – цивільні та військові речі чоловіка. Досі не можу вчепити чорну смужечку на фотографію. Обручки не зняла: не можу й не хочу.Діти й онуки – єдине, що мене підтримує. Я і чоловік розчинялися в них. У гості до друзів ми не любили ходити. Коли запрошували, завжди знаходили відмовки. Бо хотіли побути разом із родиною.Коли молюся, завжди дякую Богу за ті 33 роки, які я прожила з чоловіком. Немає жодного слова, яке я не встигла б сказати Сергієві.