"Час вимірюється не годинами": вірші Сергія Жадана про війну і кохання

Він також перекладач, громадський діяч, музикант. Як літератор пише романи, поезії, есеї.

Які вірші Жадана про війну і кохання варто прочитати?

Літературні твори Жадана відзначені численними національними та міжнародними нагородами, перекладені понад двадцятьма мовами.

У березні 2022 року Комітет літературознавчих наук Польської академії наук навіть висунув Сергія Жадана на Нобелівську премію з літератури.

24 Канал пропонує влучні вірші Жадана про війну та кохання.

*****

Перші дні листопада.

Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.

А він думає: чуже місто, чужа кімната —

як я її тут залишу?

Третя по обіді.

Суха осінь.

Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.

Світло таке легке.

Вона четвертий день у дорозі.

Хай їй хоча би тут буде спокійно.

Якщо буде потрібно —

поправлятиму ковдру.

Якщо буде холодно —

причинятиму вікна.

Спробую перехитрити її застуду невиліковну.

Я сам усе це вигадав,

вона ні в чому не винна.

Як я її залишу?

Незабаром почнеться вечір.

Швидко стемніє, повітря остигне.

Краще вже охоронятиму її речі.

Краще вже грітиму її стигми.

Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,

раптом птахи почнуть битися в стіни,

раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,

раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,

раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,

раптом забуде все, що говорила до цього,

раптом серце її, золоте й шалене,

буде битись тепер для когось чужого.

Хай спить. Хай розбереться зі снами.

Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.

Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.

Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.

І ось він сидить, відраховуючи хвилини.

Сидить, нервує без потреби.

А вона не прокидається лише з тієї причини,

що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.

Осінь над ними з льоду й сталі.

Холодні ріки, незнайомі люди.

Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.

Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.

*****

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.

На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.

Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.

Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім'я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,

хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,

чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.

Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,

її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,

чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,

і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.

Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.

Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.

З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.

Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.

Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.

Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.

Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,

хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,

до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам'ятає мене.

Пісня на вірш Жадана: відео

*******

Тому що ніколи тебе не вирвеш,

ніколи не забереш,

тому що вся твоя свобода

складається з меж,

тому що в тебе немає

жодного вантажу,

тому що ти ніколи не слухаєш,

оскільки знаєш і так,

що я скажу,

тому що в цій мові не лишилось

жодних нормальних слів,

тому що синтаксис,

який нас рятував,

давно застарів,

тому що повіривши одного разу,

будеш вірити до кінця,

тому що мені саме тепер

не вистачає

твого імені та лиця,

я не дам тобі жити так,

як ти хотіла – мені на зло,

ніби я не зупиняв для тебе кров,

ніби нічого і не було,

я все одно спробую хоча б якось

тобі допомогти,

я все одно все зіпсую,

все одно досягну мети.

Сама подумай –

як би я відмовився від твоїх листів?

Ти ж розумієш, що я від тебе хотів.

Я хотів, щоби все було так,

як хотіла ти.

Тому доведеться далі

писати всі ці листи.

Доведеться змиритися з тим,

що все мине.

Доведеться не говорити

про важливе та головне,

доведеться боятись свободи,

триматися меж.

Щастя не оминеш.

щастя не оминеш.

*****

Пливи, рибо, пливи –

ось твої острови,

ось твоя трава,

ось твоя стернова:

править твій маршрут,

шиє тобі парашут,

пасе тебе в глибині

при своєму стерні.

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось – мої сни,

це – рибальські човни,

це – ніч, це – течія,

це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.

Його стане на всіх.

Його вистачить всім –

всім коханням моїм.

Тому лети, рибо, лети –

я знаю всі мости,

знаю всі маяки,

роблю все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій –

радій, рибо, радій.

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

*****

Добре, добре, знищуй листи,

стирай номери, пали мости,

просто стирай, просто громи,

ми вдосталь мали цієї зими.

Знищуй коди, знищуй замки,

теплі промені серед ріки,

знищуй підозри, знищуй сміх,

довіра сходила на нас усіх,

тому знищуй те, що дісталось тобі,

те, що вигадалося в боротьбі,

те, що втратилося без жалю,

те, що я і дотепер люблю.

Стирай адреси та імена,

ти й далі лишаєшся така одна,

таких як ти важко знайти,

пали ці нікому не потрібні мости,

пали книги, пали словники,

готельні чортові рушники,

постіль зі слідами чорнил,

ошмаття прапорів та вітрил,

знищуй голос, знищуй слова,

ти далі будеш так само жива,

знищуй усе, що створила сама.

Все буде добре. Триває зима.

Забудь кожен із осінніх домів,

забудь усе, що я умів,

забудь усе, що вміла ти,

пали ці обірвані мости,

випалюй сліди поразок і втрат,

раптом захочеш повернутись назад,

раптом згадаєш собі ще раз,

після всіх проклять і образ,

як добре було, як нестерпно було,

як тебе нищило і вело,

як це торкалось твоїх основ,

як просто все це почати знов.

Тому краще знищуй, краще пали,

неважливо хто, неважливо коли,

неважливо навіщо, неважливо з ким.

В тебе попереду ще стільки зим.

*****

Знати, що ти і далі лежиш за випаленою горою,

що до тебе так просто дістатись дорогою, вивернутою, старою, місто в якому я виріс, життя, яке видавалося грою.

Але хто мене пустить тепер до твоїх околиць?

Хто стане дивитись на мене з-поза твоїх віконниць?

Що за радість вертатися в місто мертвих, яка з цього користь?

Зраджений тобою, викинутий за твої межі,

відлучений від твоїх спальників та бульварів.

Громадяни твої одягають святкові одежі,

земля під ногами здригається від ударів.

Але поки ще не видно великої тіні,

яка накриє твої вулиці й площі,

і я стою за випаленою горою, в сонячному промінні,

і оплакую тебе, місто – ненависне, найдорожче.

Мабуть я не єдиний, хто оплакує, мабуть.

У мене більше немає дому, у мене є лише пам'ять.

Але як вони б'ють із твоїх кварталів, чорт, як вони валять.

Як їм добре спиться нині в моєму домі,

в місті, де всі імена відомі, всі адреси відомі.

Коли ти, господи, дивишся в дзеркало,

що ти бачиш в своїй подобі?

Горе тобі, місто всіма забутих.

Горе твоїм жінкам, яким народжувати серед погрому.

Місто зради, місто розпачу, місто отрути.

Горе всім, хто не повернеться до власного дому.

Тихі години липневого надвечір'я.

Золоті зірки серед листя густого.

Знати, що чорний дощ затопить твої подвір'я.

Знати, що він не омине нікого.

******

Так світло зранку. Прозоро навіть.

Сотенні містечка з армійським побутом.

Зима розколюється навпіл,

повітря нагрівається повагом.

Небо тихе в своєму безсонні.

Птахи, немов їх комусь нав'язали.

І поля мерзлі, наче долоні

малого, що довго стоїть на вокзалі.

Дорослі люди з вчинками їхніми -

дивними вчинками, химерними вчинками.

Ранковим потягом за ним не приїхали -

слід тепер чекати вечірнього.

Чергові, що залишились єдиними.

Зима, що була непростою затією.

Час вимірюється не годинами -

вимірюється теплом і надією.