Чи готова Європа захищатися від Росії?

Європейський Союз безумовно став найвдалішим інтеграційним проєктом за всю історію Європи (якщо не людства). Континенту, який століттями безперестанно воював, він забезпечив 70 років миру – миру без домінування одних та асиміляції чи пригноблення інших. Але схоже мирна парадигма ЄС вичерпала себе. Бо вона виросла і розквітла під парасолею НАТО, яку тримали надійні американські руки. Ці 70 років миру перетворили Європу на найбільш комфортне для проживання місце на землі, але також на місце, яке самостійно нездатне захистити себе від східних варварів.

Колись совєти вірили, що американці битимуться за Західну Європу і це врятувало світ від ІІІ світової. Тепер ніхто не певен, чи будуть США захищати східний фланг НАТО. Чи виконають свої союзницькі зобовʼязання щодо Польщі та Балтії приблизно так, як Британська та Французька імперії виконали свої союзницькі обовʼязки щодо Другої Речі Посполитої у вересні 1939 року (а потім ще раз – у 1945-му, коли легалізували сталінську анексію «Східних Кресів»).

Російські дрони у Польщі продемонстрували, наскільки європейські країни не готові до сучасної війни. І як вони досі готуються до війни вчорашньої, закупаючи «Абрамси» за десятки мільйонів доларів та F35 – за сотні замість налагоджувати масове виробництво дронів та перехоплювачів дронів, а також відкривати курси дронарів у кожній школі та університеті.

Сила Євросоюзу є зворотнім боком його слабкості. Відкриті кордони (які не закриєш за ніч) спровокують масовий виїзд населення у разі російської атаки. Взаємне визнання дипломів, сертифікатів, посвідчень водія, відкритий ринок праці, звичайна для Європи багатомовність тощо зроблять еміграцію-релокацію подалі від лінії фронту найбільш популярною реакцією на реальну (чи навіть удавану) загрозу масового удару по країнах ЦСЄ.

Панівний постмодерний дискурс ЄС, який зробив європейців настільки безпорадними перед навалою чужинців, що прагнуть не асимілюватись і стати європейцями, а навʼязати Європі власні правила та порядки, робить її беззахисною перед Росією. Добре воюють ті, хто у разі програшу ризикує втратити все, чи ті, кому нема що втрачати. Але фермерів в Європі небагато, а класичних пролетарів – і того менше, аби битись за Люблін, Вільнюс чи Гельсінкі, як українці бились за Маріуполь чи Бахмут.

Європейцям потрібні українці, як Візантії потрібні були північні варвари, коли власні легіони зазирали, оклигали, втратили мотивацію і більше нездатні були захистити імперію. Америка Трампа та Росія Путіна просто штовхають Україну та ЄС в обійми один одного. Сьогодні ми – майже ідеальна пара. Європейці мають ресурси – ми навчилися воювати і готові вбивати та вмирати, як ніхто у сучасній Європі. Цей союз здатний зупинити Росію, захистити Європу та не дати Україні перетворитися на сучасну Loca Deserta.

Але щоб відбутися такий союз має бути якщо не рівноправним, то бодай справедливим. Для цього мирний економічний Європейський союз має перетворитися на військово-економічну спільноту, в якій Україна стане не партнером, не вартовим, а рівноправним партнером. Можливо, для цього ЄС прийдеться попрощатися з Угорщиною та Словаччиною, але це точно піде Європі на користь. Як і Україні піде на користь передача частини повноважень на загальноєвропейський рівень, поширення на нас юрисдикції європейських судів та уніфікація стандартів.

Очевидно, що в нинішньому вигляді ані ЄС не може прийняти Україну, ані Україна не може стати членом ЄС. Як і очевидно, що в нинішньому вигляді ЄС не тільки не здатний захистити себе від російської агресії, а і дати відсіч тарифному шантажу з Вашингтону. Значить прийшов час докорінної реформи союзу. І розуміння, що без України в нереформованому ЄС менше шансів вижити, аніж реформованому та з Україною має стати тригером таких радикальних перетворень.

Європейці змогли зупинити турецьку експансію під Віднем тільки уклавши військовий союз та зібравши польсько-австрійсько-німецько-литовсько-українське військо. До цього османи завойовували одну європейську країну за іншою. Тільки тому, що Порта мала більше людей та ресурсів, аніж кожна окрема європейська країна.

Якщо ж ні Трамп, ні Путін не налякають Європу настільки, що вона виявиться готовою до радикальних трансформацій та нарешті усвідомить, що для перетворення на військово-економічний союз їй конче потрібна Україна, – що ж, тоді ми будемо зацікавлені зробити все, аби в Кремлі повірили: він помилився з напрямом головного удару. Навіщо ламати зуби о міцний український горішок, якщо поруч висить перезріле європейське яблуко?

Бо бути щитом Європи – можливо почесна, але малоперспективна місія для України.