Про Пугачову і деградацію журналістики
Про Пугачову і деградацію журналістики

Про Пугачову і деградацію журналістики

Суть не в Аллі Пугачовій...

Який же непростий в інформаційному сенсі цей тиждень! І як не хочеться занурюватися в цю брудну каламуть, – бо знову будуть атаки ботів, нападки психічно неврівноважених осіб і обструкція від зомбованих пропагандою людей. І все ж дійсність варта, аби про неї поговорити.
Почну із заяви: я не дивився інтерв'ю з Пугачовою. На відміну від тих 10 мільйонів, які встигли вже його переглянути. Не те, що мені не цікаво. Просто я завжди інстинктивно опираюся хвилям соціальної сугестії, коли всі очманіло запитують одне одного: як, а ви ще не дивилися!?

Я приблизно можу собі уявити, що може розказати журналістці ця неординарна жінка. Свого часу мені як журналісту газети також довелося брати у неї інтерв'ю. Ця співачка ніколи не була у фаворі владних бонзів колишнього СРСР. Можна так сказати, вона завжди була в опозиції до влади. Вона зневажала цю владу і завжди глузувала над нею. Влада, знаючи про її шалену популярність, не вживала до неї жодних репресій попри всю свою тоталітарну могуть.

Для тих, хто не розуміє суті, я поясню: Пугачова мала особливу мудрість – ходити по краєчку безодні не переступаючи трагічної грані, «бо скільки тих, що впали в ту безодню»! Такою була дійсність у СРСР – ментально вільні і думаючі люди говорили тоді мовою метафор і алегорій, уникаючи політичних лозунгів та закликів. Тим вони зберігали своє життя і водночас подовжували свій позитивний вплив на думаючих людей своєї країни. Такою є Пугачова, такими є Андрій Макаревич, Борис Гребенщиков, Юрій Шевчук.

Так, саме ці імена були і є авторитетними для багатьох, тих, добре зрозумів екзистенційну суть російського самодержавства і всіх форм його подальшої реінкарнації. Тому вижити в цій системі і зберегти моральні якості – і досі вважається важливою чеснотою.

Це тільки в нашій традиції прийнято пишатися стражданнями, схилятися перед замордованими і убієнними – Шевченком, Плужником, Хвильовим, Курбасом, Кулішем, Симоненком, Стусом та іншими. Українська нація навчилася сакралізувати свої жертви, навіть не доносячи до народу творчість своїх світочів. А самі імена мало що говорять пересічному громадянину! Навіть якщо їх іменами назвуть вулиці і площі.

Але спробуйте хоча б на мить уявити собі, наскільки більше користі вони б могли принести своєму народові, якби продовжували жити і творити, переживаючи з народом усі його лихоліття. Бо коли горить свіча, то це ще не абсолютна темрява. Біда тоді, коли нація залишається в абсолютному мороці ночі!

Тож, уявімо собі, що ще на зорі їх творчої діяльності Система фізично прибрала би з поля зору ту ж Пугачову або Макаревича – скількох би музичних артефактів не дорахувалася музична історія. Хто б від цього виграв? Було б ще гірше.

Я прекрасно розумію, що всі ці думки про «чужих звьозд» відбуваються посеред жахливої кривавої війни, на тлі страшенної дегуманізації і пропагандистського роздування взаємної ненависті. І будь-які помірковані судження дратують емоційно підірваних людей. Однак я змушений про це говорити.

Більше того, мене страшенно засмучує той факт, що деякі тележурналістки, які вже не один десяток літ працюють в нашому інфопросторі і пережили у професії кількох українських Президентів різної політичної орієнтації, дозволяють собі популістські висловлювання на зразок того, що Пугачова видала індульгенцію «хорошим росіянам», знявши з них вину за війну.

Вибачте, але журналіст із досвідом і бездоганною репутацією не може опускатися до такого рівня популізму, інакше це вже не журналіст, а звичайний пропагандист на зразок Скабєєвої чи Симоньян. Це саме пропагандисти зробили світ чорно-білим. Але світ різнобарвний і кольоровий! Це мають розуміти всі розумні люди. Бо тільки собаки бійцівських порід не розрізняють кольорів.

Як професіоналу, мені дуже прикро спостерігати за тим, як деградує світова журналістика, стаючи інколи потужним механізмом одурманення своїх народів, як тонко вона маніпулює фактами і настроями своїх громадян.

Взяти хоча б останні два факти – убивство українки Ірини Заруцької у вагоні американського сабвею та публічну страту Чарлі Кірка під час виступу в студентському кампусі. Обидва факти відбулися у США, отож вектор уваги українців географічно переноситься за океан, щоб хоча б на якийсь час відволікти від внутрішніх подій.

Так, убивство української дівчини озвірілим психом і наркоманом, це факт американської дійсності, який місцеві ЗМІ навіть не намагалися приховати. Але подумайте про те, скільки мажорів і владних осіб, сідаючи п'яними за кермо, вбили і покалічили наших співгромадян! І якщо американського вбивцю чекає електричний стілець, то чи були покарані наші вбивці?

Факт про Чарлі Кірка я залишив наостанок, бо він найкрасномовніший. Багато хто вже напевно знає, чим закінчилася ця жахлива історія. Молодого вбивцю нещодавно привів до поліцейського відділку його ж власний батько, полісмен за професією. Бекграунд цього факту ще цікавіший. Хлопець, який застрелив Кірка походить із порядної та набожної родини американців середнього класу, які обома руками за традиційні людські цінності.

Але біда в тому, що хлопець мав нещастя вступити до коледжу з передовими «демократичними» поглядами, де за кілька років йому промили мізки настільки, що він став бачити світ іншими очима. Це стосувалося багатьох світоглядних питань – моралі, єтики, гендерності, свободи особистості. Це ж як треба було попрацювати над свідомістю, щоб людина зненавиділа своїх батьків і весь світ, що стоїть на сторожі традиційного життєустрою. І врешті-решт «покарала» молодого блогера, який послідовно виступав за здоровий спосіб життя і нормальні сімейні стосунки. Що це як не необільшовизм в його глобальній радикальній формі?

Мені цікаво які «коледжі» закінчували топ-менеджери наших провідних каналів, які давно вже відійшли від захисту традиційної моралі і життєвих цінностей у своїх різноманітних топових ток-шоу і розважальних гумористичних програмах.

Чому такої шаленої атаки протягом десятиліть зазнавала українська ментальність, традиційне мистецтво, традиційна українська пісня? Чому ми в Україні протягом десятиліть споживали це лівацьке соросівське лайно, залюбки висміюючи все порядне і красиве, насичуючи свій культурний простір збоченцями і моральними виродками? А тих, хто не поділяє таку інформаційну політику, просто ізолювали від суспільства.

Наостанок скажу – нині у всьому світі, як ніколи раніше, загострюється майже сакральна боротьба з цим яскравим і спокусливим злом, яке потихеньку розкладає людську цивілізацію. І лінія цієї боротьби часто проходить не лише по територіях держав чи штатів, а по душах простих людей. Бо для багатьох матеріальні цінності значно важливіші за все інше.

Західний Світ дуже зманіжився, гойдаючись на хвилях достатку і спокою. Йому на п'яти наступає світ, який має інші соціальні норми і механізми – аж до жорсткого тоталітаризму. І той, хто давно не тренував свої м'язи, ризикує в майбутньому програти тому, хто десятиліттями не вилізає з тренажерних залів. Вибачте, за алегорію, але принципово не хочу тут політичної лексики. Та справа навіть не в тому, хто і як говорить. Справа в тих, хто примушує нас думати чи говорити зручним для когось чином.

Джерело матеріала
loader
loader