Чому за СЗЧ карають вибірково і що з цим робити
Чому за СЗЧ карають вибірково і що з цим робити

Чому за СЗЧ карають вибірково і що з цим робити

Днями відбувся І Форум з військового права, на якому мав честь виступити з доповіддю щодо викликів і перспектив військової юстиції. Виходячи з призначення військової юстиції, частину своєї доповіді присвятив проблемі військових кримінальних правопорушень, зокрема самовільного залишення частини (СЗЧ) і дезертирства.

До початку війни, у 2013 році, було обліковано 369 військових злочинів, а засуджено за них 184 військовослужбовці, з них за СЗЧ і дезертирство – 24. Тобто проблеми як такої, можна сказати, не існувало.

В умовах широкомасштабної війни ситуація відчутно змінилась. Так:

  • чисельність військових формувань зросла уп’ятеро – зі 166 тисяч до 880 тисяч людей (дані на січень 2025 року);
  • з’явились військові адміністративні правопорушення (статті 172-10–172-20 КУпАП). У 2013 році їх ще не існувало як таких, а у 2024 році кількість військовослужбовців, щодо яких були розглянуті відповідні справи з накладенням стягнень, сягнула 77 468;
  • кількість облікованих військових кримінальних правопорушень (к.п.) у 2023 році збільшилась з 369 до 28 665 (у 78 разів), а у 2024 році – до 93 900 (у 255 разів) (за даними Офісу Генпрокурора) і становила понад 18% всіх облікованих в країні к.п., майже 1/5 частина;
  • у 2025 році, лише за вісім місяців, їх обліковано ще 146 023 (майже у 400 разів більше ніж за весь 2013 рік), а це вже 34% усіх облікованих к.п. За своєю кількістю вони випередили к.п. проти власності, у сфері обігу наркотиків тощо і посіли 1 місце;
  • порівняно з 2013 роком у 2023 році кількість засуджених за військові к.п. військовослужбовців збільшилась – до 2 585, у 2024 році засуджено ще 1 994. Але з числа військових, які вчинили СЗЧ або дезертирство у 2024 році: засуджено лише одного з кожних 81, звільнено від кримінальної відповідальності лише одного із кожних 20.

Тобто Кримінальний кодекс України (КК) на 95% СЗЧ-шників жодним чином не впливав, а діяв виключно вибірково, що насправді вказує на відсутність правосуддя. Система не справляється та/або не хоче працювати, а тому в її жорна потрапляють лише окремі військові.

До речі, у 2022-2024 роках судами України за СЗЧ і дезертирство загалом засуджено 3 985 військовослужбовців, а за аналогічні злочини і приблизно за той же час у РФ – 18 470, майже у п’ять разів більше. Проте, слід враховувати, що згідно з КК України СЗЧ є караним за умови самовільної відсутності військовослужбовця у місці служби в умовах воєнного стану навіть протягом кількох годин, а КК РФ не карає за аналогічне діяння тривалістю менше двох діб

Усе зазначене свідчить про необхідність посилення системи військової юстиції. Але потреба є не лише у слідчих, прокурорах, суддях, адвокатах, які мають глибокі знання військового законодавства, знання з питань ведення бойових дій, використання озброєння тощо, а й – і головне – в аналітиках, які могли би дати відповіді на питання, у чому причини військових к.п. та як саме цим к.п. запобігати.

Ще у 2022 році мав би бути визначений державний орган, який не просто тупо ганявся за дезертирами, а (за прикладом Закону про Бюро економічної безпеки) насамперед виконував би завдання щодо здійснення аналітичної діяльності у формі кримінального аналізу:

  • виявляв зони ризиків у сфері військової дисципліни.
  • оцінював відповідні ризики і загрози.
  • напрацьовував способи їх мінімізації та усунення.

Законом про Державне бюро розслідувань, щоправда, передбачено як одне з основних повноважень ДБР – здійснювати інформаційно-аналітичні заходи щодо встановлення системних причин та умов злочинності, протидію яким віднесено до компетенції ДБР, вживати заходів до їх усунення.

Але насправді:

  1. ДБР взагалі концептуально створювався не для боротьби з військовими к.п., а для протидії службовим злочинам й організованій злочинності. Навіть його територіальні підрозділи жодним чином не прив'язані до військових округів мирного часу, гарнізонів і тим більше дислокації військ в умовах воєнного часу.
  2. У щорічних звітах ДБР бракує навіть розділу щодо встановлення системних причин злочинності. У Звіті за 2024 рік і слів таких не знайти – «причини» та «умови» злочинності.

Отже, ще раз наголошу: за 2022-2025 роки обліковано 266 тисяч (!) випадків злочинів – СЗЧ та дезертирства, причому їх кількість щороку зростає – і немає жодної аналітики з притомними пропозиціями щодо виправлення ситуації.

Щодо СЗЧ і дезертирства експерти, журналісти, військові визначають дві групи причин.

Перша група – це причини, що об’єктивно демотивують:

  • брак ротації, відпусток = моральне та фізичне виснаження;
  • проблеми зі здоров’ям;
  • неналежне забезпечення виживання солдатів на передовій (фортифікації тощо);
  • направлення на службу не за профілем і складнощі щодо переведення;
  • відсутність належних стимулів для піхотинців на передовій;
  • погана підготовка;
  • несправедлива мобілізація (не знаю, чи правду пишуть, що 160 тис. військових пенсіонерів віком від 45 до 60 років не призвано);
  • невизначеність щодо строків служби і демобілізації;
  • неналежне ставлення до поранених та їх невпевненість у підтримці з боку держави;
  • невиправдані втрати особового складу через некомпетентність командирів;
  • нестатутна поведінка командирів і моральні знущання тощо.

Щоби з’ясувати всі причини, слід проаналізувати відповідні вироки судів, а їх, як я вже сказав, – тисячі. При цьому переважна більшість випадків СЗЧ і дезертирства вчиняється військовослужбовцями не з бойових позицій, а відразу після мобілізації – під час їх направлення з ТЦК до навчальних центрів або на шляху з навчальних центрів до місця призначення.

Друга група причин – суто суб’єктивні, удавані і пов'язані з простим прагненням зберегти власне життя. Іншими словами, в одному випадку військовослужбовець тривалий час перебував «на нулі», виснажився, має серйозні проблеми зі здоров’ям, але отримав відмову у відпустці і «взяв її сам без дозволу» – на короткий строк. В іншому випадку щойно мобілізований з боягузтва втік з навчального центру, не понюхавши пороху, і переховувався кілька місяців.

Тобто в обох цих доволі різних випадках кваліфікація за ч. 5 ст. 407 КК, покарання – позбавлення волі на строк від 5 до 10 років, неможливість звільнення від покарання з випробуванням і неможливість пом’якшення покарання. І чому у більш вигідному становищі «ухилянти» від мобілізації (ст. 336 КК – від 3 до 5 років з можливістю звільнення від покарання)? Невже так має бути?

Загальновідомо, що вплинути на поширення негативного явища можна, лише знаючи його причини і впливаючи саме на них. Але замість того, щоби намагатися щосили робити це, політика держави щодо боротьби із СЗЧ та дезертирством звелась до примітивного:

«Закручування гайок»

  • 1) Закон від 13 грудня 2022 року – посилення кримінальної відповідальності за СЗЧ і дезертирство та заборона на статті 69 і 75 КК.
  • 2) Закон від 13 липня 2023 року – посилення кримінальної відповідальності за СЗЧ в умовах воєнного стану тривалістю до 10 діб та виключення можливості адміністративної відповідальності за СЗЧ в умовах воєнного стану тривалістю до 3 діб.

«Відкручування гайок»

  • 3) Закон від 8 травня 2024 року – запровадження інституту умовно-дострокового звільнення осіб від відбування покарання для безпосередньої їх участі в обороні країни (ст. 81-1 КК).
  • 4) Закон від 20 серпня 2024 року – уможливлення звільнення від кримінальної відповідальності за СЗЧ і дезертирство за умови добровільного повернення на службу та згоди командування (ч. 5 ст. 401 КК).

«Заміна гайок»

  • 5) ПЗ №13260 від 5 травня 2025 року – виключення ч. 5 ст. 401 КК – для узгодження із Законом від 30 квітня 2025 року (встановлення тимчасового механізму повернення військовослужбовців до виконання військового обов’язку). А що буде далі – коли цей Закон вичерпає свою дію?

Усі ці закони не дають чітких відповідей на питання:

  • як стимулювати людей до військової служби?
  • як поєднати «пряник» і «батіг» та забезпечити тверду дисципліну?
  • як ефективно розшукувати сзч-шників і переконати їх повернутися?
  • як ефективно збирати докази справжнього мотиву та інших обставин СЗЧ в умовах бойових дій? А якщо не можна зібрати докази, то з чим йти до суду?
  • чому СЗЧ і дезертирство [в умовах воєнного стану] караються так само, як спроба повалити конституційний лад або тяжкий розбій – від 5 до 10 (12) років позбавлення волі?... Причому незалежно від тривалості – хоч три години, хоч три доби, хоч три роки? Де ж пропорційність?
  • чому вбивцю, бандита чи ґвалтівника можна звільняти від покарання з відстрочкою (ст. 75 КК), а сзч-шника – ні? Це ж відверте порушення конституційного (ст. 61) принципу індивідуалізації юридичної відповідальності.
  •  те саме – щодо зменшення покарання (ст. 69 КК)?
  • чому статтю 75 КК застосовувати не можна, а от статтю 81-1 КК («Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для проходження військової служби») – легко?
  • чому у разі СЗЧ чи дезертирства суд змушений обирати виключно тримання під вартою із забороною внесення застави або ж не застосовувати жоден запобіжний захід?

Відповіді на ці питання треба шукати разом.

Але дещо хочу запропонувати зараз:

• 1 •

Покарання за самовільне залишення бойових позицій і за самовільне залишення іншого місця служби в умовах воєнного стану мають бути відмінними.

• 2 •

Причини СЗЧ судом мають уважно перевірятися і враховуватися: поважні – для пом’якшення покарання, а виняткові – для звільнення від покарання. Перелік виняткових причин має бути визначено в законі.

• 3 •

Покарання за СЗЧ має бути відмінним залежно від тривалості, наприклад: від трьох днів до 90 днів та понад 90 днів, статтю про дезертирство слід виключити з КК (від СЗЧ значної тривалості об’єктивно нічим не відрізняється, а суб’єктивний момент щодо мети не узгоджений з принципом юридичної визначеності).

• 4 •

Максимальну межу покарання за СЗЧ, зокрема вчиненого в умовах воєнного стану, слід знизити з 10 до 5 чи 6 років.

• 5 •

Військовослужбовця не треба позбавляти волі за СЗЧ тривалістю до трьох діб, навіть вчинене в умовах воєнного стану. За відсутності поважних причин достатньо арешту. Виняток – самовільне залишення підрозділу у бойовій обстановці (наразі це діяння помилково передбачене одночасно і ч. 5 ст. 407, і ст. 429 КК).

• 6 •

Добровільне повернення із СЗЧ має створювати підставу для звільнення від кримінальної відповідальності, але не з дня повернення, а залежно від тривалості самовільної відсутності. Наприклад, командир направляє подання прокурору щодо такого звільнення через 7 днів, якщо відсутність тривала 7 днів, або через 70 днів, якщо вона тривала 70 днів тощо. Відповідний період вважається випробувальним і грошове забезпечення в цей період не виплачується або виплачується у мінімально необхідному розмірі.

• 7 •

Звільнення від покарання з відстрочкою (ст. 75 КК) повинно застосовуватися, але не має сприйматися як таке, що звільняє особу одночасно і від військової служби – під час іспитового строку служба може тривати, лише обов’язки мають бути дещо специфічними.

Джерело матеріала
loader
loader