Фернандеш: Те, що ви бачите на полі, — це і є справжній Бруну

Бруну Фернандеш уже п’ять років залишається одним із найстабільніших гравців Манчестер Юнайтед. 31-річний півзахисник збірної Португалії є капітаном клубу й забив 99 голів у червоній футболці. Він поспілкувався з журналісткою BBC Sport Келлі Соммерс — про родину, найважливішого тренера у своєму житті та про те, чому він спокійно ставиться до критики.

Келлі Соммерс: Бруну, розкажи, яким ти був у дитинстві?

Бруну Фернандеш: Мрійником. Я завжди палко ставився до всього, що робив. Постійно носив із собою м’яч. Я був тією дитиною, яка обожнювала грати надворі — з двоюрідними братами, друзями. Не лише у футбол, а у все, що могло зробити моє дитинство яскравішим. Я був дуже щасливим хлопчиком.

Келлі: Який спогад із дитинства найбільше закарбувався в пам’яті?

Бруну: Насправді я не можу виокремити щось одне, адже було дуже багато хороших моментів. Але, звісно, футбол завжди стоїть на першому місці. Пам’ятаю, як біг із м’ячем до школи й чекав дзвінка, щоб першим вибігти на майданчик. Було безліч щасливих миттєвостей, тому не можу назвати якусь одну особливу.

Келлі: Пам’ятаєш свою першу команду?

Бруну: Так, вона називалася Інфеста. Я прийшов туди як футзаліст — навіть не встиг відходити й одного тренування, як мене відразу відправили грати з хлопцями старшими на два роки. Тоді я був ще надто малим для офіційних ліг. Це був важливий досвід: я був нижчим і слабшим за інших, але саме це зробило мене сильнішим ментально. Я зрозумів, що в житті завжди будуть виклики — і ти маєш їх долати.

Келлі: Хто найбільше вплинув на твою кар’єру?

Бруну: Звичайно, моя родина. Батьки ніколи не дозволяли мені думати, що я чогось не зможу досягти. Водночас вони вчили мене стояти обома ногами на землі: не зазнавайся, але й не занижуй себе. Постав для себе межу, мрій вище за неї — і йди до цього.

І тоді моя дівчина, яка зараз моя дружина, була дуже схожа в цьому на моїх батьків. Вона завжди тримала мене на землі. Завжди підтримувала, але водночас нагадувала: будь готовий, що щось може піти не так. Не забігай далеко вперед. Думай про сьогоднішній момент і про те, що саме зараз може допомогти тобі дійти до своєї мети в майбутньому. У нашій родині це було завжди — ще з мого дитинства. Тепер я передаю ці принципи своїм дітям. І це чудово, адже ми з дружиною дивимось на життя однаково. Це робить нас ще сильнішими разом.

А якщо говорити про тренерів, то, мабуть, саме Франческо Гвідолін у Удінезе змінив мою кар’єру. Він дав мені шанс і змусив дивитися на футбол інакше. Я зрозумів: щоб потрапити на топ-рівень, доведеться пройти через труднощі.

Келлі: Уявімо, що є пенальті, яке вирішує переможця Ліги чемпіонів. Кого з усіх партнерів по команді ти б обрав пробити?

Бруну: Тут навіть не треба думати — Кріштіану Роналду. Думаю, його обрав би будь-хто у світі футболу. Тільки подивіться, як він справлявся з тиском протягом 20 років на найвищому рівні. І щороку — неймовірні цифри, стабільність, результат.

Келлі: Проти якого з уже завершивших кар’єру футболістів ти мріяв би зіграти?

Бруну: Майже проти всіх своїх кумирів я вже грав. Але є двоє — Зінедін Зідан та Роналдіньйо. Роналдіньйо взагалі був моєю першою футбольною любов’ю. Він змусив усіх нас закохатися у футбол. Подивитися на нього було справжнім задоволенням: він грав із посмішкою, створював шоу, але водночас був максимально ефективним. Це була унікальна комбінація краси та користі. Шкода тільки, що його кар’єра не тривала довше. Бо для мого покоління він був справді особливим.

Келлі: А чим із пройденого шляху ти пишаєшся найбільше?

Бруну: Усім. Я був хлопчиком із купою мрій, але ніколи й подумати не міг, що досягну стільки. Тоді в голові була лише одна думка — грати у футбол і отримувати від цього радість. Ти дивишся матчі по телевізору, бачиш професіоналів і думаєш: "Ось де я хочу бути". Але навіть тоді я просто хотів насолоджуватися грою все життя. Бо я нічого іншого не вмію і не хочу робити. Для мене футбол завжди був і залишиться головним — аж до кінця моїх днів.

Келлі: Що найважче зробити на футбольному полі?

Бруну: Бути стабільним. Протягом 90 хвилин ти повинен тримати рівень у всьому, що робиш. Іноді достатньо дрібниці, щоб усе зламалося. Тому найголовніше — послідовність. Завжди діяти так, щоб це було найкраще для команди. Бо команда — понад усе, і без цього ніщо не має сенсу. А вже потім ти думаєш про себе: як стати в найкращу позицію, щоб допомогти команді. На полі в мене в голові крутиться тільки одне: робити все, що допоможе команді бути кращою. Я маю бути максимально точним і стабільним у будь-який момент — і з м’ячем, і без нього. Навіть у дрібницях: підказати партнеру по позиції, змінити щось у стандарті. Маленька неточність — і це може обернутися проти нас.

Келлі: Як би тебе описав твій найкращий друг?

Бруну: Не знаю, треба спитати його! (сміється) Думаю, він сказав би, що я дуже пристрасний у всьому, за що берусь. Якщо я в щось включаюсь — то на повну. Не люблю робити наполовину. У футболі я завжди віддавався на сто відсотків. Те, що ви бачите на полі, — це і є справжній Бруну: емоції, пристрасть. За межами поля я спокійніший, не такий вибуховий. Але все одно — завжди з вогнем у тому, що роблю.

Келлі: Ти кажеш, що поза полем спокійніший. А коли востаннє справді нервував? Ти взагалі часто нервуєш?

Бруну: Багато разів. Наприклад, у грі проти Вулвергемптона (в минулому сезоні — прим.ред.) я був на лавці запасних — і тоді нервував навіть більше, ніж коли граю. Взагалі, сидіти на лавці — це жах. Спостерігати, як хлопці борються, як щось не виходить, і ти не можеш допомогти — це дуже важко. Я тоді не можу сидіти спокійно, постійно щось кричу, переживаю. Навіть удома, якщо доводиться дивитися матч по телевізору, — я не мовчу, ніби сам граю.

Найбільше я нервував, мабуть, перед матчем проти Ліона. Ми чудово розуміли, наскільки це важлива гра. І ще до свистка мене буквально розривало: хотів, щоб усе почалося якнайшвидше. Це були хороші нерви — такі, що підштовхують. Бо ми хотіли довести, що здатні зробити щось велике.

Келлі: А вже під час гри? Особливо коли початок не пішов за планом. Ти хвилюєшся прямо на полі?

Бруну: Ні, ніколи. У грі — ні. Перед матчем можу, але коли вже починається — я думаю тільки про нашу ціль, про перемогу. Пригадую всі тренування, кожен крок, кожну позицію, де мають бути партнери. На тренуваннях я завжди концентруюсь не тільки на собі, а й на тому, що відбувається навколо. Бо будь-якої миті можу опинитись в іншій ролі, або хтось із партнерів може помилитися з позицією. І ти мусиш це підстрахувати.

На стандартах я точно знаю, де має бути кожен гравець. Найбільше нервуюсь лише за те, щоб усе втримати в пам’яті й згадати в потрібний момент. Коли м’яч у мене, я вже знаю, які рухи повинні зробити партнери. Це миттєві рішення — ось у мене м’яч, ось що ми відпрацьовували. І вони стають автоматичними, бо я програю їх у голові цілий тиждень перед матчем. Коли стільки разів повторюєш, спрацьовує м’язова пам'ять.

Келлі: Уяви, що в тебе є плащ-невидимка на цілий день. Що б ти зробив?

Бруну: Провів би цей день із дітьми, сходив би з ними кудись. Іноді це буває складно — вони вже звикли, що люди підходять за фото. Старша донька навіть бере молодшого братика за руку й чекає, поки я закінчу фотографуватися. А мені би хотілося просто гуляти з ними, як у дитинстві, без зупинок, насолоджуватися моментом. Напевно, пішли б на пляж у Португалії. Я й так стараюся проводити там із ними час. Мене не дратує, коли люди підходять за фото — це навіть приємно, бо частина нашої роботи. Більше дратує, коли намагаються зробити знімок нишком, коли я з дітьми.

Я ж така сама людина, як усі. Якщо мене сфотографують під час буденних справ і потім це з’явиться в газеті — мені байдуже. Я просто насолоджуюсь моментом із сім’єю чи друзями. Тому хай не витрачають час, думаючи, що зроблять із цього велику новину. Я живу звичайним життям.

Келлі: Як твої діти описали б тебе?

Бруну: Це вже складніше. Думаю, сказали б, що я суворий. У наш час ми робимо життя дітей надто легким — і я теж. Але коли згадую своє дитинство, то розумію: те, що я тоді сприймав як покарання від батьків, насправді було уроками. Вони вчили мене ставити питання "чому так?" і шукати відповідь. Тепер я намагаюся передати це дітям. Так, я часом роблю для них надто багато, але водночас хочу, щоб вони знали: нічого не дається легко. Хочеш щось отримати — заслужи. Я суворий батько, але з м’яким серцем. Вони дуже швидко пробиваються до мого "ніжного боку".

Келлі: Яку найбільшу помилку люди роблять щодо тебе?

Бруну: Такої немає. Люди мають свою думку про мене — і я цього не зміню. Хтось судить мене за грою, хтось — по телевізору чи з інтерв’ю. І це нормально. У них є свобода думати, що завгодно, так само як у мене є свобода думати про них. Я не суджу людей, доки не пізнаю їх ближче. І якщо вони мають про мене певну думку — будь ласка. У цьому й краса життя: у кожного свій погляд. Якби ми всі думали однаково, світ був би неймовірно нудним.