«Малевич» без артпідготовки
Висловитися про фільм Дарії Онищенко «Малевич», який у кінотеатрах із 11 вересня, варто хоча б через різку полярність думок. Уже напередодні прем’єри ютуб-канал «Суспільне Культура» розміщує огляд Альони Шилової, яка назвала фільм «одним із найгірших за роки». Чому — дивіться і слухайте самі. Хочете — реагуйте, як це зробив журналіст Юрій Швець на своїй фейсбук-сторінці, який написав рецензію на рецензію чи відгук на відгук і назвав оглядачку жертвою лівацько-ліберального дискурсу, яким вона «зомбована».
В обох випадках найперше, що впадає в очі та вуха — низький старт щодо сексуальних сцен у фільмі. Альона Шилова вирахувала, що секс починається вже на п’ятій хвилині. На її думку, секс тут заради сексу, хоча знято, як на мене, візуально непогано, навчилися нарешті. Проте є нюанс: у цій сцені (не в стрічці, насправді це епізодичний персонаж) чоловічу не так роль, як функцію виконує актор Костянтин Темляк, щодо якого офіційно проводять розслідування через звинувачення у домашньому насильстві. Я проти вирізання сцен зі звинуваченими в чомусь акторами, хоча через пряму співпрацю з росіянами готовий поступитися принципами. І сцени з Темляком не вирізали, хоча команда «Малевича» дії актора засудила. Причину пояснює сама режисерка: «Цей фільм — документація часу і повномасштабного вторгнення. Костянтин Темляк грає військового саме в сучасній частині фільму. Зараз актор служить у ЗСУ. Ця частина фільму невелика, але без неї розпадається весь художній твір, присвячений передусім Казимиру Малевичу і моїй країні під час війни».
Щиро поважаючи позицію творців і підтримуючи бажання занурити історико-біографічний фільм в актуальний для країни у війні контекст, усе ж дозволю собі вважати цю лінію, скажемо так, дещо штучною. Дозволяє зробити це математика. Зйомки мали завершитися у березні 2022 року. Цьому завадило масштабне вторгнення Росії в Україну. Але також це означає наступне: остаточний варіант сценарію не передбачав і не міг передбачити епізодів, котрі розповідають про масштабне вторгнення, його наслідки, зокрема, для Київщини, потрощені російськими танками й бомбами будинки, зруйновані села. Персонаж Костянтина Темляка в тому контексті, в якому прописаний і показаний, лише теоретично міг бути учасником АТО-ООС. Що означає: лінія дописана й дознята вже по вторгненню. Оскільки вона дуже умовно підшилася до основної історії, нехай навіть автори бачили в ній іншу мету — дивися вище, — все ж таки пожертвувати цим матеріалом чисто теоретично, аби заспокоїти збурену історією з Темляком спільноту, можна було б. Утім, будь-яке рішення команди варте поваги, адже йдеться про їхнє творіння.
Та повернемося до сексуальних сцен, котрі найперше напружили як оглядачів, так і просто глядачів. Саме на них відреагувала, наприклад, критикиня й історикиня моди Зоя Звиняцьківська, іронічно назвавши їх «виконанням зобов’язання перед сучасним кіномистецтвом». Не залишили ці сцени байдужим також Костянтина Грубича, щоправда, він робить серйозніші, глобальніші висновки: «Ледь не кульмінаційна сцена ґвалтування, де росіянин чоловік-чекіст-мужлан (Олексій Горбунов) хекає над нехай і змореною, але прекрасною жінкою-українкою (Ірма Вітовська), закінчується втечею з-під ярма прообразу України від свого ката і перенесенням у часі у розбомблене кацапами українське село, де на руїнах з’являються яскраві фрагменти у вигляді геометричних фігур на залишках будинків або силуетів людей поруч, що наче зійшли з полотен Малевича як проблиски надії на перемогу світла над темрявою».
Проте саме пан Грубич, вільно чи мимоволі, підсвічує справді важливу, чи не головну проблему, з якою зіткнеться, якщо вже не зіткнувся «Малевич» у широкому прокаті, й напевне матиме її, коли опиниться на стримінгових платформах. «Сказати, що я у захваті — неправда. Але так само я не фанат самого художника, якого називають генієм і одним зі стовпів світового живопису ХХ століття. Чому? Через свою неосвіченість у питаннях образотворчого мистецтва, яке суджу категоріями першокласника: подобається чи ні». Ось він, корінь проблеми. Історичне, гаразд, нехай костюмне, біографічне, гаразд, нехай навіяне реальною біографією Казимира Малевича, привласненого Росією українського митця, вкрай потрібне найширшому глядачеві найперше з популяризаторсько-просвітницькою метою. Біда в тому, що наш широкий глядач до такого фільму не підготований.
Ще 2020 року вийшла документальна стрічка «Малевич», створена іншою командою. Тією ж самою, котра зняла своєрідний «пакет» із документального фільму «Будинок “Слово”» та художнього «Будинок “Слово”. Нескінченний роман». Можу помилятися, але готовий припустити: документальна стрічка провела своєрідну артпідготовку перед появою художньої. Причому слово «арт» можна сприймати й у значенні військовому (артилерія), і в значенні мистецькому (мистецтво). Ймовірно, широка популяризація нашого «Розстріляного Відродження» й перетворила ігровий фільм про письменників із харківського «Будинку “Слово”» на своєрідний культурний феномен. Довкола неї активно, запально, навіть агресивно та зі взаємними звинуваченнями творче середовище чубилося торік — і відлуння є досі. Разом із тим фільм виявився одним із рекордсменів українського національного прокату. Про збори не казатиму, важливіше — протримався кілька місяців замість мінімально визначених хтозна ким двох тижнів.
«Малевичу» справді бракує інформаційного супроводу. Це дуже помітно під час перегляду. Адже якщо махнути рукою на необов’язкового Темляка і стигматизовані сексуальні сцени, Дарії Онищенко як режисерці та співавторці сценарію вдалося прокласти чи не найважливішу не лише для фільмів, а й загалом для історій про творчих людей лінію. Назву її умовно «Моцарт і Сальєрі». Конкуренція, навіть у несприятливих для самовираження умовах. Постійне прагнення довести опоненту свою майстерність, кращість, вправність, модерність.
Дозволю собі за референс узяти стрічку «Фріда» (2002) Джулі Теймор. Важко хвора, змучена постійними болями художниця Фріда Кало мусить постійно доводити своєму егоїстичному чоловікові, художникові Дієго Ривері, власну видимість, повносправність, право на індивідуальність. Зі свого боку сам Ривера теж відстоює право на власне бачення і конкурує з Хосе Сікейросом. До речі, дивно, чому, говорячи про згадану стрічку, якось так забувають, що там теж є сексуальні сцени…
Стрижень сюжету «Малевича» — схоже творче протистояння між Казимиром Малевичем (Віталій Ажнов) і Володимиром Татліним (Олександр Новіков, до речі — абсолютна портретна схожість). Їхні інтелектуальні, а то й фізичні двобої в певний момент починають дратувати. Не тому, що це погано зроблено. Навпаки, через розуміння: в усі часи в усіх творчих спільнотах між учасниками відбувалася гризня. Заклики об’єднатися й миритися, бо що вам ділити, хлопці, ви ж одне діло робите, — як звучали, так і далі лунатимуть. Без особливого успіху. Тим вдаліше виглядає романтизований фінал, у якому Малевич рятує від арешту свого заклятого друга Татліна, атакувавши конвой на саморобному благенькому дельтаплані.
Але якщо про «Чорний квадрат» Малевича ширший за мистецьку спільноту глядач іще десь якось чув, то Татліна, особливо як одного з лідерів світового авангарду, ідентифікує ще вужче коло. І тим більше слід підготувати широку аудиторію до термінів на кшталт «супрематизм», котрі розуміє співсценаристка Анна Паленчук, у яких не плутаються мистецтвознавці, якими щедро оперують художники у фільмі — і про які зеленого поняття не має аудиторія.
Чи треба виривати українських політичних, військових і культурних діячів зі штучно створеного російсько-радянського контексту? Звичайно. Чи треба знімати фільми й особливо — серіали? Саме так. Чи потрібні на це серйозні бюджети? Звісно. Чи все буде рівно за результатами? Ні. Чи будуть претензії в мешканців соцмереж у стилі «на що йдуть державні гроші»? Та ясно, це ж улюблений вид спорту. Чи треба цього боятися тим, хто робить подібний продукт? Ні.
Але що найперше треба, так це в кожному окремому випадку намагатися супроводжувати кожну наступну подібну стрічку чимось на кшталт інформаційно-просвітницької компанії. Якщо хочете, артпідготовки. Між ідеями й аудиторією — величезний розрив, засмічене Росією або не зайняте Україною інформаційне поле. Заповнити його значно важливіше й говорити про просвітництво значно краще, аніж рахувати сексуальні сцени та шукати їм пояснення.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.

