Соціальні ліфти чи соціальні стіни: чи може людина з маленького міста / села пробитись у велике життя

«Я готова на менше. Дайте просто можливість», — цю фразу рекрутери чують частіше, ніж здається. Кандидати з невеликих міст приходять на співбесіди з невидимим тягарем невпевненості, погоджуючись на нижчі зарплати й скромніші посади, аби тільки отримати шанс. Та чи справді географія народження стала в Україні незримим маркером професійних можливостей? І чи існують ті самі соціальні ліфти, що дають змогу талановитій людині подолати кордони свого походження?

Щоб відповісти на ці запитання, варто зазирнути за лаштунки сучасного українського ринку праці — туди, де ухвалюють рішення про найм і де упередження стикаються з реальністю, а стереотипи — з професійними потребами.

Директорка з персоналу корпорації Roshen Альона Кавка відразу руйнує один із найпоширеніших міфів: походження кандидата не має жодного значення. «Те, звідки ти родом, узагалі не впливає на перше враження. Ця історія живе тільки в голові кандидатів», — категорично заявляє вона.

Єдине практичне питання, яке може поставити роботодавець, — логістика. Чи є в кандидата житло в місті, де пропонують роботу, й чи відповідає зарплата вартості життя. Але навіть це дедалі рідше стає бар’єром: багато компаній нині готові перевозити працівників, оплачувати їм житло та допомагати з адаптацією.

Натомість справжні критерії відбору лежать у площині професіоналізму й особистих якостей. «Впливає зацікавленість кандидата, його цінності, софт-скіли, культура спілкування, досвід», — пояснює Альона Кавка. Парадокс у тому, що поки люди з регіонів борються з уявними перешкодами, роботодавці оцінюють геть інші речі.

Найбільшою проблемою стає не зовнішня дискримінація, а внутрішня — так званий комплекс меншовартості. «Це те, як кандидат сприймає себе та ринок праці: «Я не зовсім підхожу, багато чого не знаю, це не про мене, я готовий на менше», — каже експертка. Причина насамперед — у нас самих і вузькому світосприйнятті. Тому варто працювати над собою — читати книги, дивитися професійні блоги тощо. Це безпосередньо впливає на те, як люди презентують себе на співбесідах.

Цікаво, що кандидати з великих міст часто мають протилежні риси: спокійніше ставлення до життя, вищу самооцінку, розвиненіші комунікативні навички, адже вони з дитинства мають більше можливостей для саморозвитку. Проте амбітністю та цілеспрямованістю вони нерідко поступаються вихідцям із провінції. «Коли ми говоримо про кандидатів із великих міст, то вони зазвичай менш амбітні. У кандидатів із невеликих містечок, навпаки, є запал та бажання вчитися», — каже Кавка. Поколіннєвий чинник теж важливий: молодь, незалежно від місця народження, загалом упевненіша в собі.

У багатьох сферах саме фахівці з регіонів демонструють глибшу експертизу, якщо ми говоримо про вузьку спеціалізацію. Є технологи, лікарі, розробники, яких в Україні одиниці, й вони залишаються вдома, переїзд не розглядають.

Сучасний професійний світ теж змінився: поняття «блат» поступилося місцем прозорому нетворкінгу. «В усьому світі прекрасно працює нетворк, але це не про знайомого, який тебе влаштує. Це про те, щоб колеги, друзі, знайомі знали про твою експертність і могли порекомендувати», — пояснює Альона Кавка. Багато компаній запровадили реферальні програми, коли співробітники отримують винагороду за рекомендацію кваліфікованих кадрів. Це інституціалізувало «сарафанне радіо» й зробило його чесним інструментом розвитку кар’єри.

Однією з яскравих ілюстрацій того, як людина може повернутися з великого міста й реалізувати себе в меншому населеному пункті, є історія Ольги Хлипки. Після кількох років роботи в Черкасах і здобуття професійного досвіду в кулінарній сфері вона разом із чоловіком вирішила повернутися до Золотоніщини, обравши комфорт і стабільність сімейного життя. «Головна причина повернення з більшого міста в менше — це передусім комфорт. У нас тут було житло, нам не потрібно було платити за оренду, а чоловік мав стабільну роботу вчителя», — розповідає Ольга.

Пара оселилася неподалік рідних сіл і незабаром узялася за новий проєкт — управління магазином у селі Скориківка. «Спершу ми навіть не думали про магазин, але свекор запропонував нам спробувати. Це був період карантину, ми сиділи вдома, і, мабуть, нам уже хотілося щось робити, крім походів на рибалку та по гриби», — згадує вона.

Бізнес став для них не просто роботою, а й справжнім викликом. «Найскладніше було розібратися з податками, кадровими питаннями та знайти добросовісних працівників. Нам допомагали родичі, але більшість справ ми робили самі», — розповідає Ольга.

Попри труднощі, магазин поступово почав розширюватися й приносити стабільний дохід. «Були конкуренти, які згодом закрилися, а ми вирішили взяти ще один магазин в оренду. Потім купили його, взяли кредит, і ось уже п’ять років працюємо в цьому бізнесі», — ділиться Ольга. Вона разом із чоловіком працює позмінно, контролюючи всі процеси, знайомлячись із запитами місцевих жителів і вдосконалюючи асортимент. «Я тут дізнаюся про людей, їхній попит, про те, що їм потрібно. Це дає величезне задоволення — бачити, що твоя робота корисна для громади», — додає вона. Проте визнає: «У селі немає перспективи для молоді, навіть школи закриваються через брак дітей. Але нам пощастило мати можливість працювати, розвиватися й допомагати громаді».

Думку про безперспективність для молоді підтверджує й 17-річна Марія Сотник зі Шполи, яка переїхала в більше місто: «17 років я прожила в містечку Шпола, навчалася, здобувала знання й навіть трохи працювала. Я старанно вчилася, успішно склала НМТ і вступила до університету. Зараз живу в іншому, більшому та престижнішому місті й, мабуть, тут і залишуся. У моєму рідному містечку для моєї професії практично немає перспектив. Я не готова витрачати п’ять-шість років на роботу, щоб у підсумку залишитися на одному місці без можливості розвиватися».

Втім, за словами Марії, серед її однолітків-друзів є й ті, хто планує залишитися в рідному місті. «В мене є друг, який, навпаки, хоче допомогти нашому містечку у своїй сфері: він хоче тут відкрити свій малий бізнес і підвищити цим соціальний і фінансовий рівень міста».

Попри складні стартові умови, інструментів для зростання нині більше, ніж будь-коли. Онлайн-освіта відкрила доступ до світових програм і стипендій, а волонтерські проєкти дають молоді з регіонів можливість отримати перший досвід і контакти. Кар’єрні ярмарки, стажування, менторські програми, хакатони — всі ці соціальні ліфти тепер доступні незалежно від місця проживання. Головне — вчасно про них дізнатися й наважитися спробувати. В цьому допоможуть студентські організації та самі роботодавці.

Ключовий висновок Альони Кавки простий: усе можливо за наявності чітких цілей і готовності працювати. «Перше — розуміти, що все, що захочете, ви можете реалізувати. Друге — чітко знати, чого хочете. І третє — користуватися доступними інструментами, яких зараз безліч», — каже вона.

Як приклад успішної реалізації Кавка наводить історію студента, який кардинально змінив свою професійну траєкторію: «Студент економічного факультету третього курсу сказав: хочу бути юристом, працювати в юридичній компанії. І це було дуже цікаво, тому що в нього не було досвіду навіть завершеної вищої освіти. Але якийсь досвід він мав, плюс ми визначили, що можна вивчати, як розвивати себе в цьому напрямі, склали резюме та провели підготовку до презентації досвіду. За чотири місяці він улаштувався за контрактом працювати юристом. Не просто помічником чи на стажуванні, а юристом. Реалізували дуальну форму освіти: він навчався в університеті й паралельно працював у відділі молодшим юристом.

Аналіз показує: соціальні ліфти в Україні працюють, і їх запуск залежить не від географії народження, а від особистої мотивації та готовності діяти. Комплекс меншовартості «я з провінції» — це радше самообмеження, ніж реальна перешкода на ринку праці. Сучасні роботодавці оцінюють професіоналізм, а не прописку. Ба більше, у деяких сферах кандидати з регіонів мають суттєві переваги завдяки глибшій експертизі у вузьких напрямах.

Тому питання не в тому, чи може людина з маленького міста пробитись у велике життя, а в тому, чи готова вона подолати власні страхи та рухатися до мети.