Фінляндизація навпаки

Свого часу Фінляндія відмовилась від частини територій, суверенітету, вольностей та свобод аби вижити. Стратегія фінських еліт виправдала себе. Пішовши на важкі компроміси, аби уникнути радянської окупації, фіни впродовж десятиліть крок за кроком перетворились з радянського напівсателіту на одну з найбільш заможних та успішних країн Європи, яка 8 років поспіль очолює глобальний індекс щастя.

На відміну від Фінляндії, яка в 1944 році лишилась сам на сам з радянським монстром, Україні наразі загрожує не тільки російська окупація, але також "внутрішня русифікація" – перетворення на мафіозну державу, яка ненавидітиме росію, зачищатиме все російське по формі, але водночас ставатиме все більш схожою на ворога по суті.

Причому не тільки на ворога – на будь-який авторитарний режим. Гадаєте, чому Трамп так ностальгує по добрим взаєминам з "другом Владимиром"? Бо йому внутрішньо близький і зрозумілий світогляд та стиль правління кремлівського тирана. Особисті стосунки замість норм, корисливий інтерес замість тривких принципів та правил, quid pro quo – "ти мені – я тобі", друзям все – ворогам закон, лояльність замість професійної етики, право сили замість сили права.

Тирани не завжди ладять між собою. Згадайте, приміром, Сталіна та Гітлера чи Саддама та Хомейні. Але їм завжди близька та зрозуміла логіка авторитарного правління. І всі вони мають глибоко вкорінену відразу до складних, недосконалих та тривалих демократичних процедур, які передбачають компроміси, переконання, врахування інтересів меншості тощо.

Я певен, що Росія не потрафить окупувати Україну. Але цілком може зробити її своїм близнюком-антиподом. І продовження війни наразі найбільш небезпечно саме цим: коли відстоявши право самим обирати свою долю, ми оберемо шлях несвободи. Точніше навіть не оберемо – оберуть за нас. Ми просто не звернемо на це достатньо уваги. Не відреагуємо вчасно. Не зреагуємо достатньо енергійно та рішуче. Бо ж триває війна, а віна це завжди про обмеження свобод, концентрацію повноважень та послаблення правовладдя.

Найбільша небезпека автократії – непомірне зростання ціни влади. Чим більше повноважень та ресурсів концентрує в руках тиран та його оточення, чим свавільніше придушує опозицію, тим ризикованіше для них залишати владу. Бо кратно зростає вірогідність провести політичну пенсію не на ранчо, не на престижній міжнародній посаді чи мандруючи з лекціями по світу, а у вʼязниці чи на шибениці.

Кожен корупційний скандал, що спалахує навколо Зеленського та його найближчого оточення, помножений на ставлення до "попередників", збільшує потенційну ціну втрати влади для них. А отже спонукає триматися за неї мертвою хваткою. Бо в країні зруйновані будь-які стримування та противаги. Не тільки правові, а й культурні та понятійні. Президент, який за часів Кучми був верховним арбітром у внутрішньовидовій війні силовиків та олігархів, ще за часів Януковича перетворився з судді на головного гравця. І, на жаль, ця тенденція з часом тільки посилюється.

Так одного ранку можна прокинутись в Україні, яка вся у жовто-синіх та червоно-чорних прапорах, в якій нема "московських попів", імперських та радянських памʼяток, всі говорять виключно українською, а 2/3 вулиць та площ названі на честь героїв ОУН та УПА – але яка до болю нагадує путінську росію. Бо мафії, як і мафіозні держави, можуть смертельно ворогувати чи домовлятися про співпрацю, але незалежно від цього вони не стають менш огидними.

Найбільша спокуса, перед якою постала Україна: виправдати великою війною створення тут українського перекладу "русскаго мира". Інфікуватися "вірусом несвободи", який – схоже – переростає у глобальну пандемію. Принести людську гідність в жертву виживанню нації. Це хибна ідеологія.

Ми виграємо у росіян, коли ми не просто говоримо іншою мовою, славимо інших героїв чи маємо власний історичний наратив. Ми перемагаємо, коли ми посутнісно інші. Коли "Гідність! Свобода! Солідарність!" написано на наших жовто-блакитних прапорах. Коли ми памʼятаємо, що майбутнє важливіше за території, а незалежність – лише передумова, яка дозволяє (але не прирікає!) наповнити її правильними сенсами. Коли ми ведемо війну не за те, аби "Україну грабували українці", а за те, аби її більше ніхто і ніколи не грабував.

Перемогти несвободу на двох фронтах – внутрішньому та зовнішньому – надзвичайно важко. Ця як пройти між Скіллою і Харібдою. Але це можливо. І це дає надію на майбутню перемогу.