/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F33%2Fe6fa22c602c43916021f9cd923970a42.jpg)
Шостий технологічний устрій та геополітика
Російсько-українська війна стала тим цунамі, яке накрило хвилями та змило в небуття не одну опору колишнього світового порядку. Ще якихось п’ять років тому ніхто не ставив під сумнів глобальне лідерство США. Зараз уже ставлять. Ніхто не сумнівався в обороноздатності НАТО. Тепер сумніваються. Ніхто не вірив у можливий розпад росії. Нині є ті, хто не тільки вірить, а й веде до нього. Ніхто не бачив загроз ситому добробуту ЄС. Зараз вони очевидні. Світ опинився в точці, де все старе безповоротно валиться, а питання, яким буде нове, досі залишається таємницею за сімома замками.
Кожне цунамі має свою причину (землетрус чи виверження вулкана), розміщену глибоко під водою й непомітну для неозброєного ока. На мій погляд, таким землетрусом для геополітичних зсувів сьогодення є перехід світу до шостого технологічного устрою. Мається на увазі масове запровадження у виробництво технологій, які (вже вшосте з часів Першої промислової революції) докорінно змінюють технологічні процеси в багатьох галузях економіки, відтак повністю ламають буквально всі взаємозв’язки у світі, не тільки економічні. Усередині окремо взятої країни такий перехід трансформує відносини між підприємцем, найманим працівником та державою, зумовлюючи соціальні зміни, які ще чекають на людство попереду, особливо в передових країнах. А в міжнародній площині вагомих змін зазнають геополітичні, дипломатичні, торговельні відносини між країнами світу. Це зумовлює глобальні потрясіння, зокрема воєнні конфлікти.
У цій статті викладена спроба схематично, принципово, але без наукової точності та деталізації показати, як перехід до шостого технологічного устрою пов’язаний із минулими та майбутніми геополітичними подіями. Але перед тим, як перейти до аналізу, слід зробити два зауваження.
По-перше, для пояснення процесів, що відбуваються у світі, доведеться оперувати поняттям геополітичної міці. Геополітична міць конкретної країни прямо пропорційна до розміру її економіки за вирахуванням споживання (трудових доходів). Іншими словами, все, що виробляється певною країною, але не йде прямо в кишені простих людей на задоволення їхніх насущних потреб, - це ресурс, який визначає міць держави (визначення зовсім не претендує на наукову точність, радше служить певним орієнтиром). Геополітична міць – це матеріальна основа, з якою асоціюють масштаб своєї влади перші особи конкретної держави та на якій вони будують свої дії в геополітичному вимірі. Якісно вона залежить від трьох чинників: загального розміру економічного пирога країни, ступеня прибутковості економіки (його може формувати як ефективність бізнесу, так і рівень монополізації, інноваційно-технологічної або олігархічної), а також усталеним рівнем життя населення. Геополітична міць може бути концентрована в руках одної людини, як у КНДР, або розпорошена між низкою більших чи менших центрів ухвалення рішень, як у США (президент, парламент, великий бізнес тощо). Різні держави використовують геополітичну міць по-різному. Одні спрямовують її всередину, на розвиток народу, інші – назовні, наприклад на підтримку світового порядку (або тероризму чи злочинних режимів), треті комбінують. Але в кожній державі перші особи дуже прив’язані до цього поняття й дуже часто розуміють національні інтереси суто через призму геополітичної міці.
По-друге, кожен перехід до нового технологічного устрою перетворюється на руйнівний землетрус для геополітичної міці всіх держав. Бо країни, які швидко переходять, посилюють свою міць, покращуючи два чинники: ступінь прибутковості (зумовлений зростанням продуктивності) економіки та її розмір. Натомість ті, які не змогли перейти, приречені опуститися в нижчу лігу. Таким чином держави першого світу (глобальні лідери), які не перейшли на новий технологічний устрій, стають державами другого світу (регіональними лідерами), а держави другого світу стають державами третього світу, тобто пересічними державними утвореннями, які заледве зводять кінці з кінцями та є постачальниками ресурсів для лідерів. Історичних прикладів такої деградації є доволі багато: СРСР, Аргентина, Куба, а ще раніше – Іспанія, Португалія тощо.
Перехід стає результатом дії тенденцій, що тривають багато років. Тому він не відбувається за один день, а займає великий проміжок часу. У певній точці цього проміжку аналітикам стає зрозуміло, куди все прямує. Тоді держави, яким загрожує перехід у нижчу лігу, помічають зумовлені переходом загрози національним інтересам і намагаються зробити все, щоби їх нейтралізувати.
Коли застосувати такий аналіз до поточної ситуації, то можна зробити кілька загальних висновків. Висновок перший: нинішній перехід передбачає докорінну трансформацію глобального енергетичного ринку внаслідок повсюдного розвитку відновлюваних джерел енергії. Міжнародне енергетичне агентство прогнозує, що до 2029 року попит на нафту досягне піку. У перспективі це означає або рівномірне зниження геополітичної міці країн-експортерів викопних енергоносіїв, або насильне виключення кількох вагомих гравців, або утворення довгострокових геополітично-економічних альянсів між окремими експортерами та великими споживачами вуглеводнів. У кожному разі хтось приречений втратити геополітичну міць. Питання в тому, хто та в якій мірі.
Висновок другий: на сьогодні до країн, які напрацювали достатньо технологій, аби за кілька років завершити перехід на шостий технологічний устрій, належать США й Китай. Вони й будуть новими країнами першого світу. Ізраїль, імовірно, теж може здійснити такий перехід, але в силу свого поки малого розміру претендує лише на регіональне лідерство. Утім, цього вистачить, щоб повністю змінити ситуацію на Близькому Сході, - ми це спостерігаємо вже зараз і незабаром побачимо ще більше. Усі решта або взагалі не мають належних технологічних напрацювань, або їхні напрацювання занадто скромні у пропорції до розміру економіки, щоби витягнути її на новий ріень. Для багатьох ще вчора розвинених країн це загрожує пониженням у класі за рівнем геополітичної міці усіма наслідками, які звідси випливають.
росія
Проблема росії з шостим технологічним устроєм подвійна. По-перше, росія – значний експортер енергоносіїв, який десятками років викручував руки партнерам, використовуючи монопольне становище для підсилення своєї геополітичної міці. Це всі добре пам’ятають, тому в умовах надлишку пропозиції викопних енергоносіїв остерігалися би співпраці з кремлем, навіть якби не було війни в Україні. По-друге, росія не здатна масово генерувати нові технології. Доказів безліч: від тисяч спроб тупого намагання поєднати несвободу з креативністю на рівні окремих проєктів до епічних провалів рівня Сколково, імпортозаміщення періоду війни тощо.
Відтак глобальний перехід загрожує росії не просто втратою геополітичної міці, а явним і суттєвим пониженням у класі з країни десь між першим і другим світом, якою вона була після розпаду СРСР, до країни третього світу. Як реагує кремль на цей виклик? Намагається провести територіальну експансію в Україну, щоб монополізувати значну частину глобального ринку продовольства, щоби з часом викручувати руки Індії та Китаю так само, як це було з нафтою й газом у Європі, паралельно отримавши право вето на ті проєкти відновлюваної енергетики, які ЄС пов’язував з Україною, прописавши їх у своїй енергетичній стратегії. Нічого оригінального: та сама стратегія концентратора ресурсів, тільки під іншим кутом зору. За рахунок цього росія розраховувала зберегти геополітичну міць, а відтак і вплив у світі.
Утім, Український народ проти. Поки територіальна експансія трішки не вдалася. І вікно можливостей для вдалого для росії геополітичного маневру стрімко звужується: ресурсу для необхідної їй територіальної експансії дедалі менше, а найлогічніший об’єкт для неї, Україна, щохвилини віддаляється та ще й буквально підриває залишки колишньої геополітичної міці.
Що ж залишається робити росії? План «А» - продовжувати спроби завоювати Україну. План «Б» - якщо не вдасться завоювати, встановити над Україною політичний контроль, щоби впливати на використання її ресурсного потенціалу та шляхом тихого ослаблення її зсередини замкнути на собі виробництво безпекових технологій, що з’явилися в результаті війни. Одною з «фішок» СРСР був потужний ВПК та експорт зброї. Тоді це був необхідний атрибут статусу глобального лідера. Тож якби росія монополізувала військові технології, народжені нинішньою війною, (у будь-який зі способів: чистою перемогою над Україною, політичним її поглинанням або «військовою стерилізацією» в рамках «мирного договору») – це була б вагома заявка на збереження статусу-кво геополітичної міці росії. Якщо проваляться плани «А» та «Б», існує план «В» – спробувати здійснити територіальну експансію в інших напрямках (Східна Європа, арабський світ, Африка), хоча жоден із них не має такого потенціалу відновити геополітичну міць росії, як Україна, а водночас експансія в кожному з них потребує значно більшої кількості ресурсів, ніж плани «А» чи «Б». Ресурсів, яких у росії стає дедалі менше не тільки стратегічно, а й тактично, внаслідок виснаження війною.
росія рухається до геополітичної поразки. Час грає проти неї. Перемир’я їй не вигідне передовсім стратегічно. Бо поки росія готуватиметься з другого разу реалізувати плани «А» чи «Б», європейський ВПК запрацює, а водночас економічна залежність росії від Китаю зросте й може стати віжками, що унеможливлять реалізацію зазначених планів. Тому росія перетворюється на загнаного пацюка, готового піти вабанк. Питання в тому, чим може бути вабанк для росії: застосуванням ядерної зброї (якою в атаці неможливо досягти жодних цілей, бажаних для кремля), атакою на НАТО в надії реалізувати технологічну військову перевагу, напрацьовану за понад 3,5 роки війни, чи чимось іще? Як тільки пацюк усвідомить, що він загнаний, він обов’язково стрибне. До цього слід бути готовими.
путін часто ностальгує за СРСР, але саме він - причина неможливості повернутися назад. Радянський Союз був штучною країною першого світу, бо став нею не завдяки технологіям. Союз консолідував величезну геополітичну міць, спочатку поклавши життя мільйонів, щоб досягти необхідної територіальної експансії, а потім обмеживши рівень життя тих, хто вижив, щоби мати змогу літати в космос і показувати всім «кузькіну мать». Утім, глобальне лідерство СРСР не пройшло перевірку переходом на п’ятий технологічний устрій, і Союз розвалився.
Тепер, коли путін марить відновленням величі Радянського Союзу, він не розуміє, що територіальної експансії замало. Потрібне радикальне зниження рівня життя населення, а цього неможливо досягти, бо саме при путіні москва та санкт-петербург звикли жити добре, а в епоху інтернету та соціальних медіа швидко викорінити цю звичку неможливо. Щоб консолідувати значну геополітичну міць, путін міг би спробувати перетворити росію на клон КНДР, але на це потрібні роки, якщо не десятиліття, яких у нього немає. Та й усі ці гебешніки та олігархи, сім’ї яких десятиліттями живуть красиво, цього просто не допустять. Якщо путін усе-таки спробує, то щонайменше спровокує двірцевий переворот. У кращому випадку відбудеться розпад росії, який, однак, залежить від того, наскільки далеко путін просунеться у відновленні внутрішньої політики Сталіна.
Україна
До початку великої війни Україна була непомітною на геополітичній мапі світу. Що би хто не казав про наш потенціал, ми були країною третього світу. Для багатьох ми були проблемою, а не розв’язком. Яскраві спалахи наших революцій викликали у світі одноразове поблажливе здивування, але нічого по суті не змінювали ні в наших результатах, ні у ставленні до нас. Тому те, як світ відреагував на анексію Криму та частини Донбасу, цілком відповідало тому, якими ми були до того. Тож прогнози компетентних аналітичних центрів світу на нинішню війну були відповідні.
Але щось змінилося. І те, що в перший день повномасштабної війни прозвучало як наш спонтанний, неусвідомлений клич «Стоїмо!», який виражав не стільки готовність і здорову агресію, скільки намагання перекричати власний страх, через 3,5 роки перетворилося на масштабний рух геополітичних тектонічних плит. З висоти сьогоднішніх тенденцій видно, що кров’ю своїх загиблих воїнів Україна купила довіру цивілізованого світу. Ми воюємо у кредит – кредит довіри.
І тут виникає один критичний нюанс. Світові не потрібна Україна ні 1918, ні 1991, ні 2004, ні 2013 року. Не цього треба прагнути. Бо така Україна живе один, максимум два політичних цикли, а далі потрапляє в руки московії – це означатиме ще принаймні один цикл Кондратьєва (40-60 років) існування болотяного ресурсного концентратора, який і далі заважатиме жити всім довкола. У світі існує запит на іншу Україну, яка ніколи не існувала, а якщо й існувала, то не менше, ніж 1000 років тому. Але така Україна поки не матеріалізувалася. І для її побудови потрібні інші люди при владі.
На сьогодні існує дві України. Перша воює, волонтерить, донатить, розвиває новітні технології ВПК, невтомно працює на перемогу. Друга тікає з країни, бігає від ТЦК, дерибанить чужі гроші, працює на ворога, загрібає жар чужими руками. Мабуть, це нормально з огляду на те, що саме на Україну лягла нереально важка точка опори, на якій будується новий світ. Але далеко не факт, що перша Україна візьме гору у внутрішній політичній боротьбі. А навіть якщо візьме, то не факт, що їй вистачить мудрості не пересваритися та втілити бачення майбутньої України, адекватне нинішнім викликам.
Щоб реалізувався перехід України до когорти міцних країн другого світу, потрібно, щоби перша Україна перемогла. І тут річ не стільки в моральних якостях тих, хто її формує, скільки в тому, що вони своїми діями довели: їм вистачає внутрішнього стержня, щоби в максимально несприятливих та агресивних умовах невизначеності рухатися вперед. Саме це потрібно нам зараз! Бо тільки вони зможуть побудувати Україну, якої потребує світ, але якої ніколи не було. Адже всі ці якісні державні інституції, верховенство права, обмежена корупція тощо – це лише похідні від внутрішнього стержня тих, хто визначає їх формування.
США та КНР
Після розпаду Берлінського муру США на кілька десятиліть стали одноосібним світовим гегемоном, бо країни колишнього СРСР втратили геополітичну міць, а Європа була зайнята реінтеграцією уламків соціалістичного табору. Це сформувало високу планку геополітики США.
Але життя на місці не стоїть. Майже пів століття невпинного економічного розвитку зробили КНР реальним претендентом на статус другого повноцінного геополітичного полюсу у світі. І в цій ситуації є два нюанси, які дозволяють заглянути в майбутнє. По-перше, китайська економіка максимально цілісна, бо такою її робили тривалі інвестиції та перенесення виробництв з усього розвинутого світу. Так, у неї є слабкі місця, які загрожують її стійкості, але вона побудована так, що може генерувати технологічні інновації ще багато років. Отже, Китай ще довго зберігатиме претензії на глобальне лідерство.
По-друге, протягом усього періоду світової гегемонії США Китай вивчав геополітичні помилки, яких американці допускалися, маючи цей статус. І тому тепер КНР розбудовує систему міжнародних інституцій, альтернативних створеним Заходом після Другої світової війни, але, імовірно, якісно ефективніших, ніж їхні західні прообрази. На даний момент це основна загроза США, бо міжнародний простір для реалізації геополітичної міці Сполучених Штатів невпинно звужується. Тому американці рано чи пізно постануть перед необхідністю переглянути масштаби витрат на геополітичні завдання, починаючи з діяльності організацій на кшталт USAID, закінчуючи темпом приросту зовнішнього боргу. Як приклад можна навести просування Китаєм цифрового юаня в арабському світі, що загрожує масовою відмовою від долара торгівлі енергоносіями, а відтак відмовою від держоблігацій США при формуванні резервів центробанків відповідних країн. Можна наводити й інші приклади, їх доволі багато.
Тому всі скандальні макроекономічні кроки Трампа (встановлення високих тарифів на зовнішню торгівлю, закриття USAID, відмова від фінансування європейської оборони, спроба зменшити дефіцит федерального бюджету, а, отже, темп емісії держборгу США) – це де-факто визнання появи другого геополітичного полюсу (Китаю), а також спроба розмежувати зони впливу та привести національні фінанси до нових реалій. Можна дискутувати, чи не зарано це робиться. Можна сподіватися, що буде ще певний відкат у цих діях, позаяк поки ще «не горить». Але стратегічно такі кроки невідворотні для США.
Усе це відбувається на фоні переходу на шостий технологічний устрій. І проблема глобальних лідерів, які першими ведуть перехід, у тому, що в їхніх економіках відбуватимуться зумовлені цим процеси, про які писав іще Карл Маркс. Тобто різке зростання нерівності, вивільнення значної кількості робочої сили (яка зрештою знайде собі робочі місця, але до цього часу може пройти через голод, революцію або інші несприятливі соціальні процеси), економічний спад тощо.
У кожного із глобальних лідерів є свої особливості, з якими вони підходять до цього моменту. США має сильно сегментоване суспільство (за расою, релігією, мовою тощо). Коли починаються проблеми в економіці, першими за бортом опиняються представники соціальних меншин. Проблема тільки в тому, що деякі соціальні меншини, наприклад іспаномовні, надзвичайно чисельні та впливові – і вони можуть провокувати загрозливе протистояння. Тож у контексті економічного циклу зараз Сполучені Штати перебувають укінці 1920-х років, тільки зі значно більш сегментованим суспільством.
Натомість Китай підходить до переходу з величезним внутрішнім боргом і хронічною слабкістю будівельної галузі (яку майже 100 років тому США активно використовували для виходу із Великої депресії). Великий борг – це наслідок уникнення економічних криз, яких Піднебесна не знала майже пів століття. А водночас це – хронічна загроза стагнації та дефляції, якій свого часу Японія ніяк не змогла зарадити. Чи зможе дати раду КНР? Поки не зрозуміло, але понад три роки постійного спаду цін на нерухомість та млява інфляційна динаміка від початку 2025 року свідчать про те, що ризики зростають.
Європа
Для Європи ситуація з переходом на шостий технологічний устрій критична. Це можна проілюструвати так: на кінець серпня частка ІТ-компаній в індексі американських акцій S&P 500 становила 33,5%, а в індексі європейських акцій S&P Europe 350 – лише 6,8%. ЄС реально загрожує деградація до рівня країн другого світу. На мій погляд, нині ймовірність його реалізації вища, ніж імовірність зберегти місце серед глобальних лідерів. Звідси походять різні явища сьогодення, починаючи з критичного, але правдивого звіту Маріо Драґі «Майбутнє конкурентоспроможності Європи», закінчуючи відмовою США фінансувати європейську безпеку.
Якщо така деградація стане реальністю, Європа постане перед низкою вкрай неприємних, але поки відсутніх явищ як на зовнішній, так і на внутрішній аренах. Їй доведеться миритися з тим, що США та Китай нав’язуватимуть їй свою волю й не враховуватимуть її інтересів у третіх країнах (це загрожує прискоренням деградації з огляду на низький рівень забезпеченості природними ресурсами); їй доведеться воювати з росією й, можливо, ще з якоюсь із країн другого світу, розташованих на Близькому Сході; цілком можливим стане розпад ЄС, бо перехід світу на шостий технологічний устрій прямо вплине на фінансові можливості донорів та апетити реціпієнтів фінансування в межах ЄС; потоки міграції зміняться з «до країн ЄС» на «з колишніх країн ЄС».
Вихід з цієї ситуації не буде легким. По-перше, жодна країна Європи поодинці не здатна здійснити перехід на шостий технологічний устрій, бо бракує технологій у пропорції до розміру економіки. Тому для ЄС дезінтеграція однозначно означатиме деградацію. По-друге, мінливий політичний ландшафт у європейських країнах не дозволяє справлятися їхнім політикам навіть з очевидними проблемами на національному рівні. Наприклад, очевидне, хоч і вимушене через Трампа рішення збільшити витрати на безпеку й оборону викликає максимально жорстку соціальну реакцію, через яку навіть неслабкий президент Франції змушений міняти прем’єра. У такому контексті вирішення ключових національних проблем через наднаціональні органи ЄС може стати чарівною паличкою, про необхідність використання якої говорить і Маріо Драґі. По-третє, переважний фокус Європи на соціальних, а не бізнесових питаннях робить її вкрай повільною в переході на нові технології. Українські біженці, порівнюючи рівень новітніх сервісів в Україні та ЄС, часто звертають увагу на те, що європейці не хочуть нічого міняти: їм нормально, коли потяги запізнюються, пошта йде два тижні, а для оплати рахунку треба фізично йти в банк. Тож у намаганні перейти на шостий устрій Європі доведеться якось міняти ментальність свого населення, що ой як непросто. Чи зможе ЄС самостійно з цим упоратися – велике питання.
Утім, для Європи є один невеличкий шанс – це Україна. З одного боку, ми воюємо та стрімко розвиваємо технології в галузі безпеки й оборони, заходячи в цьому сегменті в шостий технологічний устрій, а, з іншого боку, у світі грядуть масштабні геополітичні зміни, які певний час створюватимуть величезний попит на такі технології. Тому Європа ще може сісти в останній вагон потяга переходу та зберегти свою прописку в елітній лізі геополітики. Без України, нашого досвіду, наших технологій, а головне – швидкості дій нашого приватного бізнесу, набагато вищої, ніж швидкість європейської бюрократії, – Європа ризикує не впоратися.
Парадокс у тому, що для ЄС Україна – це єдина альтернатива, доступна для переходу. А для України ЄС – це, імовірно, не єдиний варіант вижити й відбитися від росії. З таким же успіхом ми можемо розвивати новітні технології з Японією та Південною Кореєю, яким теж може загрожувати деградація (хоча й меншою мірою, ніж ЄС) та зростання геополітичної міці Китаю; з Великобританією, Канадою та Австралією, перед якими теж виникає низка загроз; і могли б це робити з Ізраїлем, якби він сам не справлявся. Але Україна – це Європа. Ми не хочемо, щоби через 10 років європейці їздили до нас на заробітки, бо так звикли їздити до них. Тому ми терпеливо чекаємо, поки вони перестануть цинічно тягнути час, розраховуючи на виснаження росії за рахунок України, й усвідомлять, що їхня головна загроза лежить не в діях росії, а в бездіянні самої Європи.

