/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F18%2F9eb0b65c0ae4aca3d5c3518646cd5f3d.jpg)
Ірена Карпа: «Мої діти ніколи не говоритимуть російською». Інтерв’ю про шлюб, тривоги і нову книгу
У новому романі «Він повертається в неділю» письменниця, співачка та культурна дипломатка торкається теми війни й того, що настає після неї — життя, де кохання і страх, ніжність і втрати переплітаються в єдиний досвід. В інтерв’ю для Viva! Ірена Карпа розповіла про внутрішні страхи, материнство, стосунки та власні рецепти виживання у часи хаосу.
— Ірено, як народилася ідея нового роману?
Цікаво. Я й сама не можу пригадати, як саме почала його писати. Герої з’явилися, наче самі по собі. Матильда, наприклад, прийшла до мене в бібліотеці Мазарін, коли я писала якусь серйозну статтю, і сама заскочила на сторінку: «Давай, я тут, пиши мене!»
Віра — збірний образ. Із мене і з моїх подруг. Багато хто з нас не вперше у шлюбі, багато хто пройшов або лише починав проходити кризу — того самого шлюбу, пошуку свого місця як матері, як професіоналки, як жінки. Хтось вірив у кохання, а хтось ні.
Атрей — головний герой-чоловік, історія якого розгортається на фронті. Він у степу, вона — на освітлених вулицях найкрасивішого міста у світі, де, втім, почувається чужою. І раптом — кохання, що прийшло нізвідки й дало цим двом людям з різних світів новий сенс продовжувати жити.
А потім ще самі собою виникали теми, що глибоко турбували мене і, як наслідок, моїх героїв. Це, приміром, страх. Страх непотрібності ветеранів після війни — герой, що вже пройшов АТО і всі ті «ми вас туда нє посилалі», знає, про що він каже. Страх близькості — коли тобі після того, що здавалося стосунками, просто залишають записку в дверях без пояснень, важко почати щось нове. Страх бути поганою матір’ю, страх професійної невдачі, страх бути осміяною за свою щирість…
Я не боюся показувати героїв вразливими — ми всі вразливі десь глибоко в душі, якими б непробивними не показували себе зовнішньому світу.
— У книзі багато тем, що стосуються внутрішніх голосів і дитячих травм. Це автобіографічне?
Тема внутрішнього голосу знайома нам з дитинства: «Не лізь туди — опозоришся!», «З твоїм голосом лиш зайнято в туалеті кричати!», «Всі люди як люди, а ти вічно щось маєш ляпнути», «Ти товстуха», «Ти дурепа» тощо… Є й тема складних стосунків із дітьми-підлітками, тема вибору між кар’єрою й родиною, тема чекання коханих з війни. Так, це не просто лав-сторі. Але це точно історія про зростання через усі кризи. І саме тому вона працює. Бо дає надію.
— Події розгортаються у 2023 році та в майбутньому «після війни». Як ви для себе уявляєте це «після»?
Я обережно перенесла це «після» в дещо інше місце, ніж те, де відбувається головна маса подій. У книзі є багато природи й «міць сили і тиші». Мені здається, нам всім такі будуть потрібні, щоби відрефлексувати те, що відбулося з нами й зі світом. Моє «після» має особистий рівень для героїв — Віри, Атрея, малої Матильди, в яку ви або закохаєтесь, або вважатимете затятою негідницею. Читач зазирне у світ після війни, в якому деякі речі назавжди зміняться, а деякі, як-от червоні стільці на терасах кафе, лишитимуться, як були. Мені важливо було дати цю можливість — пожити «після». Бо в цьому «після» також хтось на когось чекатиме і хтось закохуватиметься.
— Чи змінила війна ваше ставлення до літератури?
Укріпила мою віру у важливість хорошої історії. Щирість, емпатія, інтуїція — ось головні її секрети. Хоча на початку я, як багато хто з нас, читати не могла. Вернулась до тих книг, які вже читала раніше — і оце мене зрушило з мертвої точки. Та ж Кейт Аткінсон із «Життя за життям», де війна вже закінчилася (Друга світова), і мирне життя можливе. Народні казки й «Тореадори з Васюківки», улюблені з дитинства, створили чудо. Раджу пробувати всім, коли бракує сили жити. Просто загорніться в плед, заваріть мятний чай чи гірке какао і почитайте стару улюблену книжечку.
— Які книги сьогодні важливі для українців?
Ті, які підтримують їх. Для когось це нонфікш штибу робіт Сапольські, про те, чим шкідливий стрес і як його варто обходити. Для когось — затишні художні книжки про дитинство в селі, як у Жені Кузнєцової. Для інших — українська класика, яку можна по-новому для себе відкрити вже в дорослому віці, без примусу вчительки. Історична література, поетична репортажка з фронту, як у Лаюка, а навіть жанрова література штибу еротичних новелок чи детективів — що вас зараз підтримає, те й важливе.
— Ви часто говорите гостро й відверто. Чи трапляється так, що цензуруєте себе у творчості?
Цензурую те, що не пройшло мій власний контроль чутливості чи пробу на емпатію. Тобто спершу пишу все, що є, болюче і правдиве, а потім зважую, чи певні сцени не викликатимуть у читача ретравматизацію. Зараз і без цього всі доволі чутливі й зболені. Прибираю ті сцени, хоч якими б важливими вони не були. Це не моя роль. Зараз такий час, що мистецтво, як ніколи, мусить втішати.
— Як ваша родина, чоловік і доньки, переживають події в Україні?
Їздять зі мною, коли є можливість. Діти влітку були у таборі і в бабусі з дідусем. Поки жива їх прабабуся, моя бабця Ліда, дуже важливо, щоб вони бачилися. Чоловік двічі приїздив за це літо до Києва — ходив на всі техно-фестивалі, сумлінно спускався в бомбосховище і відкривав для себе чудеса української стоматології. Це взагалі чудова модель для мене — щоб він міг приїздити частіше, працювати з київського офісу його агенції.
Мої діти ніколи не говоритимуть російською. Це було ясно і до війни, а тепер закріпилося назавжди, на рівні фізичного відторгнення вього, що пов’язано з людьми, які сотнями років мріють нас знищити як націю.
Вони переживають це на особистому рівні — Мамай, хрещений старшої доньки, служить у десантно-штурмових військах, на фронті з перших днів, фактично безвилазно. Вона пише йому листи, він передає їй свої патчі й навіть старий берет. Діти люблять Київ і Львів. Були зі мною на концерті «Фактично Самі», навіть світловик дав світлом порулити, коли я співала. Вони бачать Україну гордою і сильною, такою, що співає й живе всупереч всьому.
— Ваші дівчата ростуть між кількома культурами — українською, французькою, американською. Як це впливає на їхню ідентичність?
Вони ідентифікують себе українками. Відтак — американками. З французького в них школа, побут та оточення — родина мого чоловіка. А от їхнє власне оточення — це вже космополітичний мікс.
— Чи знаходите ви спільну мову у вихованні дітей з їхнім батьком?
Якщо чесно, не завжди.
Буває, що ми добрий і злий поліцейський. Я, як правило, — злий: вчись, стався серйозно до школи, готуйся бути незалежною, заробляти улюбленою справою, не лінуватися. А він частіше — «найкращий у світі тато», який дозволяє геть усе. Буває, діти, як кожні діти розлученої пари, вибирають собі зручніше існування. Втім, коли стають старшими, вже розуміють, що мама просто оптику протирає їм. Світ не з рожевих поні складається… А загалом скаржитись мені нема на що — коли я в роз’їздах, він ділить турботу про дітей навпіл з моїм чоловіком. І якщо деколи й хоче дрібно допекти, це не порівняти з хороводами токсичних істерик, які, трапляється, заводять колишні — з судами, звинуваченнями і безсовісними маніпуляціями дітьми.
— Ви кілька разів були у шлюбі. Як це змінило ваше розуміння стосунків?
Так, це мій третій шлюб, все вірно. Поки що найдовший — офіційно разом вісім років от-от відсвяткуємо, а неофіційно всі десять. Чверть мого життя!
З того, що зрозуміло: шлюб — це не про гормональні вихри. Він про уважність до партнера, довготривалу підтримку, інтерес до його життя, спільне проведення часу, тримання за руку, коли зле, і щиру радість за іншого, коли добре. Пара обов’язково мусить мати спільні інтереси й… обертатися лицем одне до одного. Не реагувати «ага ага» на автоматі, не виймаючи носа з телефона. Але так само люди мають розуміти, що іншому потрібен простір для себе. Це нормально — хотіти поїхати самому в гори чи з подружками на вікенд в інше місто. Нормально поїхати на музичний кемп чи письменницький ретрит тоді, коли відпустки не співпали. Твій партнер — це партнер, а не власність. Шлюб — це добровільний вибір щодня, а не підписаний кров’ю контракт на ув’язнення.
— Які цінності ви хочете передати донькам?
Незалежність, любов до тварин і до природи, відкритість до світу, любов до музики, емпатію, вміння дружити й відстоювати свої кордони водночас. Не зливатися з натовпом, чути себе. Розуміти, що хоче робити твоя душа, де твоя сродна праця.
— Ви часто приїжджаєте до України. Щоразу, коли повертаєтеся, які відчуття найбільш сильні?
Радість, що я вдома, і солідарність. Зачудування тим, як при обстрілах і перерваному сні жінки можуть лишатися настільки красивими. Я просто посміхаюсь людям, і вони посміхаються у відповідь (ну або думають, що якась блаженна ідіотка, яка різниця). Тут я серед своїх. Дуже багато довіри. Якось вибігала на таксі й ніяк не могла зашпилити тоненький ланцюжок, то попросила перших-ліпших дівчат і хлопця, що йшли по моїй вулиці, допомогти мені. І вони спокійно зашпилили його! Такий рівень довіри. Не можу собі такого уявити в Парижі.
Загальний же настрій завжди різний. Навесні і влітку це завжди щастя й бурхливе життя — люди зустрічаються, закохуються, сидять на терасах. Восени і взимку відчувається застаріла втома. Все циклічне — потім знову буде весна…
— Як ви справляєтеся з власними тривогами? Чи є у вас рецепт виживання у часи хаосу?
А ви думаєте, я справляюся?.. Тривоги — це такі цікаві звірі: кінчається одна й починається інша. Причому, як від чогось «негативного» типу дитині важко в новій школі, й ти не знаєш, як помогти, так і від позитивного: концерт на днях, книжка вийде, чи прийдуть люди, чи приймуть вони цю книжку? Я була би брехухою, якби казала, що мені такі речі байдужі. Митець — в принципі істота дуже чутлива, а в моєму випадку в мене ще базовий рівень тривожності — високий. Запокоюю себе тим, що таке вже було, і я справилася, що співатиму я і для п’яти людей, які прийдуть слухати, дитині без кінця казатиму, що її люблю й підтримаю, а книжку писала для тих, кого вона підтримає в час темряви, навіть якщо вона поможе одній людині — значить, все було недаремно.
Я не п’ю заспокійливе й снодійне, хіба якийсь магній та інші мікроелементи за рецептом лікарки. Пілатес, фізичні навантаження, ходьба пішки врівноважують. Дуже помагає контакт із тваринами — у мене собака, і буття на природі в тиші. Ідеальний мій сон — з 22:30 до 6:30, але це складно, коли активне соціальне життя. Якщо чесно, я так собі сплю. Прокидаюсь серед ночі, читаю, багато думаю і злюсь на себе, що не можу перевантажитися. Але приходить ранок, і я починаю новий день — вже хоча б із цікавості, що буде далі.
— Чим для вас є кохання зараз?
Чимось, що змушує мене почуватися живою й писати нові пісні.

