Мости спадкоємності: історія української жіночої преси

В потоці новин і щоденної рутини часто не вистачає ні часу, ні можливості зануритися в історію. ГО «Жінки в медіа» в межах програми «Лідерки в медіа — Українсько-європейська програма підтримки» організували лекцію докторки філологічних наук Алли Швець, яка розповіла про становлення української жіночої преси, адже історія дозволяє глибше аналізувати виклики сучасної гендерно чутливої журналістики. 

Редакторки регіональних і національних медіа долучилися до події, аби розширити знання з історії та порівняти їх із сучасністю. Алла Швець нагадала: ще 140 років тому жінки творили медійну історію. Друковане слово перетворювалося на дію, ставало голосом і агентністю жінок. Подібність до сьогодення вражає — і ці паралелі варто зафіксувати.

Зірки 

На кожну епоху — свої зірки, союзи, конфлікти і трагедії. Півтора століття тому українські жінки починали боротьбу за право бути видимими, за право створювати щось своє, власне. Українські жіночі видання виникали наперекір усталеним порядкам. Так, перші жіночі видання «Лада» і «Русалка», які виходили 1853 року у Львові були москвофільськими. Тоді виникла потреба в українських виданнях. 

Чи не нагадує це перехід з російської на українську мову видань після повномасштабного вторгнення росії в Україну?

Важливим етапом розвитку жіночого руху стало «Товариство руських женщин», яке створила й очолила Наталія Кобринська. Це стало рушієм феміністичних процесів і розвитку журналістики та письменства.

«На базі “Товариства руських женщин” жінки хотіли заснувати  жіночу читальню з власним видавництвом, щоби розбуджувати  жіночий дух через літературу», – розповідає Алла Швець.

Справжніми медіазірками того часу можна назвати Наталю Кобринську, Олену Кисілевську, Олену Пчілку, Мілену Рудницьку тощо. Кожна з них непересічна особистість. Вони могли як разом творити, так і конкурувати між собою. 

Олена Кисілевська зробила Коломию центром феміністичної журналістики. Це також перегукується з сучасністю. Не обов’язково медіа має бути в Києві, щоб бути крутим і популярним. Її видання «Жіноча доля» перевершило популярну на той час «Нову хату» і було призначене для широких верств жіноцтва. Кисілевська декларувала, що вони хочуть виховати жінку, як свідому своїх прав громадянку. Завдяки Олені Кисілевській з’являється рубрика міжнародного жіночого руху і відбувається активне мережування з жінками, які емігрували в різні куточки світу. Чим вам не транскордонна співпраця?

Мілена Рудницька багато говорила про залученість жінок до політичних процесів, про важливість громадянського внутрішнього миру, про національну консолідацію. Вона говорила про шляхи міжнародної співпраці, про те, що ми мусимо, як нація, здобутися на суцільну закордонну політику. Саме вона сказала, що російський імперіалізм — це найбільший ворог України. Це вона заявила на міжнародній арені про Голодомор 1932-33 років, який вчиняв сталінський режим. Навіть її смерть була протестом. Розчарувавшись у несправедливості, оголосила безстрокове голодування і померла. 

Після цих слів Алли Швець, чомусь згадалася Вікторія Рощина. Яка так само намагалась показати світові російські воєнні злочини. І теж голодувала, але не добровільно, а тому, що російські кати влаштували їй тортури, а потім вбили. 

Про кожну з редакторок і журналісток того часу є дослідження, матеріали, подкасти. Впевнена, що через 100 років, можливо, з’явиться текст у якому опишуть досвід сьогоднішніх учасниць програми «Лідерки в медіа — Українсько-європейська програма підтримки». 

Перший вінок

Ще однією важливою подією, яка сприяла розвитку жіночої журналістики стало видавництво альманаху «Перший вінок», який відкрив суспільству нові жіночі імена і породив купу конфліктів.  

Саме з «Першого вінка» бере початок традиція жіночого письма і літературного сестринства. Цікавою рисою альманаху була гендерна політика. Профемініст Михайло Павлик хотів також надрукувати свою статтю в «Першому вінку», але Кобринська сказала, що альманах є виключно жіночим.

Олена Пчілка не хотіла друкувати твори Ганни Барвінок, називаючи їх «смердючою морквою». А оповідання Ольги Кобилянської так і не ввійшли до «Першого вінка». Сама письменниця звинувачує в цьому Кобринську і навіть написала: «Як я тебе ненавиджу, Натальцю». Але є ще версія, що це Іван Франко викинув твори Кобилянської. 

Чим вам не фейсбучні коментарі зі звинуваченням одна одної? 

А твір Олени Пчілки «Товаришки» Франко відредагував так «Як не різала навіть російська цензура», — як написала сама письменниця. З таким, мабуть, також стикалась кожна журналістка.

Вихід «Першого вінка» спричинив лавину критики. Чоловіки писали розгромні рецензії. Наталя Кобринська не побоялась дати відсіч, написала відповідь у газеті «Зоря». Назвала усе це критиканство «парубоцькими жартами», що критикани не обізнані з розвитком жіночого руху, тому і кидають собі слівцями та насмішками, нібито для забави.

Кобринську тоді підтримав Пантелеймон Куліш і сказав: «Доню наша люба, не журіться. Не тому ваше видання критикують, що воно слабке, а тому, що ви не маєте належної помочі в Галичині».

І зараз є організації й окремі медійники та медійниці, які готові підтримати колег. Наприклад, ГО «Жінки в медіа» системно підтримує журналісток, зокрема й постраждалих від онлайн-насильства. 

Фандрейзинг

Фінансове питання актуальне для всіх часів. У сучасній Україні зменшення коштів від американських донорів у медіасекторі змусила українські видання шукати способи залучення ресурсів: будувати читацькі спільноти, проводити заходи тощо. А чи знаєте ви, що для видання альманаху «Перший вінок» також збирали гроші під час вечірок? Алла Швець розповідає, що коштом вечірок та членських внесків вдалося назбирати за рік чималу суму на видання альманаху. До того ж практикувався перепродаж «Першого вінка». У газеті «Діло» — найавторитетнішій на той час на Галичині — друкувалися оголошення і люди могли придбати альманах ще до його виходу. 

«Частина жінок все-таки боялися власних рішень, боялися власного самостійного голосу в літературі. Оглядалися на досвід церкви та патріархального середовища. І уявіть собі, що як вже чимала сума за рік була зібрана і доходило до видання альманаху, частина жінок вирішує за придбані кошти купити подарунок, срібну тацю, для новопризначеного єпископа Станіславова, тобто теперішнього Івано-Франківська, Юліана Пелиша, котрий прибув з Відня. Ясна річ, що для Кобринської це був абсолютно неприйнятний крок. Вона виходить з товариства і робить такий своєрідний демарш, але не полишає справи видання часопису», — розповідає Алла. 

Видання «Першого вінка» було б неможливим, якби не відбулось об’єднання письменниць з Галичини та Наддніпрянщини. Адже саме Олена Пчілка (з Наддніпрянщини) підтримала видання, асигнувавши на нього половину коштів. І врешті «Перший вінок» дорого коштував, довго продавався і припадав пилом на горищі Франка. Цінувати його почали тільки зараз. У бібліотеках складно було знайти примірник. Тому видавництво Creative Women Publishing у 2024 році видало репринтне видання, а також збірку есеїв «Ті, що творили “Перший вінок”» про авторок альманаху. 

Хто наш Франко?

Іван Франко фігурує в усіх подіях, пов’язаних із жіночим рухом. Він пише першу працю з історії жіночої емансипації «Руська неволя в піснях народних». Він залучав авторок до «Першого вінка», підтримував і протегував його. Він був великою мірою причетний до видання, хоч прізвища на титулці його й не було. 

«Ми говоримо про Франка як про профемініста, котрий потужно підтримав жіночий рух і з погляду медійної підтримки, і з погляду фактичної дуже важкої копіткої праці над упорядкуванням альманаху. Він сам сказав, що  готовий допомагати і радою, і ділом, і матеріалами, що і зробив», — розповідає Алла Швець.

Франко був рефері в конфлікті між Оленою Пчілкою і Ганною Барвінок. 

Іван Франко переконав Олену Пчілку, що не варто видавати альманах «Другий вінок», краще видавати періодику. Іван Франко став єдиним власником повного тексту повісті «Товаришки» Олени Пчілки. 

Алла Швець відстежувала їхнє листування. З листа в лист Олена Пчілка просила його повернути права, а той не погоджувався. Лише нещодавно вдалося знайти повний текст в архіві Франка і в цьому році Волинський національний університет видав 12-томник творів Олени Пчілки з повним текстом «Товаришок». 

Як бачимо, неможливо говорити про будь-які події того часу, не згадавши Івана Франка. Учасниці вебінару замислилися, а хто ж наш сучасний профемініст Франко? Запрошуємо до обговорень. Пишіть свої варіанти. 

Серію подкастів за участі Алли Швець про засновниць українського фемінізму можна послухати за посиланням

Візуальні матеріали надані Аллою Швець