На Донеччині дівчина сім років жила у квартирі з тілом своєї сестри
Заріна з Костянтинівки на Донеччині розповіла моторошну історію, як сім років прожила в кімнаті із трупом своєї сестри. Мати дівчат вірила, що її старша донька жива, а родичі та сусіди були байдужі до проблем родини. Лише через 20 років після звернення до поліції з квартири вдалося дістати тіло Дарини. Як інформує «Главком», про це йдеться у сюжеті ТСН.
Трагічна історія родини
Заріні – 31 рік. Вона народилася і виросла на Донеччині, у Костянтинівці. Нині це прифронтове місто. Жила з мамою і сестрою Дариною, яка була старшою на 10 років. Дівчата були від різних батьків, яких майже не знали.
«Я ходила до садочка, моїм навчанням і зростанням займалася моя сестра Дарина», – каже дівчина.
Мати працювала на місцевому заводі з виробництва скла. Коли ж втратила роботу, чи не єдиним доходом родини стали соцвиплати на дітей. Грошей постійно бракувало.
«Коли мені було 8 років, у моєї матері помер батько, а вона його дуже любила. І вона почала мінятися. У неї почали проявлятися різні моменти параної. Вона почала заклеювати вікна папером, спати з сокирами», – згадує Заріна.
Шукати офіційну роботу мати не хотіла. Зрештою, через борги в оселі відрізали світло. Так і жили – у темряві та скруті.
«Мати важила 40 кілограмів, сестра була дуже худа. Я ходила на кладовище, збирала там усяку їжу, яку клали», – каже дівчина.
Питання, яке постійно ставить собі Заріна – чи можна було щось тоді змінити. Коли доводилося жити в таких умовах, терпіти образи з боку однокласників, розуміти, що вчителі байдужі і не допоможуть.
«Мабуть, мене сприймали як продовження моєї матері, тому що вона поводилася дивно, це я зараз уже розумію, і для людей усе, що дивно, мабуть, і неприємно, ось, але ніхто не замислився чомусь, чому з нею таке відбувається, що, можливо, людині потрібна допомога», – розповідає вона.
Панічні атаки матері передалися старшій доньці. Через це почався псоріаз і щось схоже на епілепсію. Але замість того, щоб лікувати її, каже Заріна, мати водила сестру до церкви виганяти бісів.
«І коли її приводили до цієї церкви, де було багато людей, у неї ставалися ці припадки, і це було жахливо. За день до її смерті мама купила одну печеньку. Грошей на більше не було, але вона не могла їсти. І ось це було або 18, або 19 грудня. Моя сестра кричала весь день і ввечері припинила кричати», – продовжує дівчина.
Дарина померла у 22 роки, Заріні тоді було 12.
«Моя мама сказала, що вона жива, що з нею все нормально і що її треба покласти в ліжко та відігріти. Ми спали з мертвою людиною десь 4-5 днів в одному ліжку. Потім уже я побачила зміни на тілі. І я сказала про це мамі, і вона її перенесла на її ліжко. І протягом місяця я бачила, як її тіло розкладається», – згадує Заріна.
Усі ці недитячі спогади дівчина називає в’язницею: і тоді, коли жила з мамою і сестрою, і потім, коли вже поїхала від них, але нікому не могла про це розповісти.
Усім довкола було байдуже
Байдужість – це слово, яке Заріна під час нашої розмови повторює багато разів. У її матері були три сестри, які теж жили в Костянтинівці, були сусідами. Але, за її словами, ніхто й ніколи не пропонував допомогти і навіть не запитав, куди поділася Дарина.
«Їм не хотілося з нами контактувати. Часто ми там стояли, дзвонили у двері, і вони не відчиняли нам, щоб мама не просила у них у борг. Я два роки не ходила до школи, я не милася, мама мене не пускала на медичну перевірку у школі. Вона мене не пускала, тому що я з себе бруд зчищала ковтунцями, так я жила», – каже вона.
Її мати продовжувала вірити, що старша донька жива, і відмовлялася звертатися до лікарів по психологічну допомогу.
«Я постійно пробувала з мамою розмовляти на здоровому, так би мовити, язиці, що мамо, пройшов рік, вона не повернеться. Пройшло два роки, вона не повернеться. У неї ставалися якісь істерики, у неї піднімалася дуже велика агресія», – каже дівчина.
Що трапилося далі
До Києва Заріна переїхала у 19 років. Тут була робота і тут її ніхто не знав. Кілька років вона збиралася з думками, щоб наважитися розповісти бодай комусь історію свого життя.
Потім писала представникам державних органів, шукала психологів та юристів. Але майже скрізь чула відмови – хтось просто не вірив у таку історію, хтось попереджав, що її можуть притягнути до відповідальності за приховування ймовірного злочину.
Світлана та Дмитро Савицькі – адвокати, до яких також звернулася дівчина. Її розповідь слухали майже чотири години. Вони теж не могли повірити у її правдивість і попросили викласти все це ще раз, але вже на папері. 7 найстрашніших років життя Заріна розписала від руки. Вийшло 108 сторінок.
«Ми звернулися до Офісу генерального прокурора і до Центрального апарату поліції, але заглибившись у цю ситуацію, вирішили копії цих заяв направити за місцем порушення – до Донецької області», – каже адвокат Дмитро Савицький.
Розслідування справи
Тамтешні поліцейські відреагували швидко і виїхали за адресою, яку вказала Заріна.
«Після приїзду на місце події у квартирі було виявлено муміфікований труп, в первинному огляді слідів насильницької смерті не було і труп було направлено до бюро судмедекспертиз для встановлення причин смерті», – каже підполковник поліції, начальник відділу комунікації поліції Донецької області Павло Дяченко.
У квартирі провели слідчі дії. Матір Заріни допитали та відпустили, але порушили два кримінальні провадження.
«Злісне невиконання батьківських обов’язків батьками або опікунами і за статтею про навмисне вбивство. Підозра не оголошена, тому що ще недоотримали повні результати, щоб провести аналіз», – додає Дяченко.
Усі ці роки Заріна фінансово допомагала матері. А нещодавно, через загострення ситуації та російські обстріли, перевезла її з Костянтинівки до Києва та зняла їй окрему квартиру. Навідується, щоб прибрати і принести продукти. А одного разу їй навіть вдалося відвести матір на консультацію до приватного психіатра. Тоді жінка влаштувала істерику.
У поліції наразі триває розслідування справи.
Заріна сподівається, що маму почнуть лікувати, а сама вона зможе поховати сестру.

