/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F4%2F063ebd89783790261a73b71199491efc.jpg)
"Було четверо живих і двоє мертвих. В голові грала весела пісенька". Історія стрільця Артура Дроня, якої не мало бути
Що зазвичай встигає людина за 25 років у мирному житті?.
Отримати диплом, почати кар'єру, вийти із зони комфорту і повернутися назад.
"Вигоріти" в пошуках work-life balance, пережити кризу ідентичності, декілька разів змінити пігулки та психотерапевта.
Здобути ще більше дипломів, пройти десяток тренінгів, знову "вигоріти".
І так по колу.
У воєнний час, якщо ти чоловічої статі, на додачу згадати, що 25 – вік мобілізації.
Артура Дроня мали б мобілізувати 2026-го – наприкінці грудня йому виповниться 25.
Але за пів року до цього, після трьох років і чотирьох місяців служби, він вже звільнився з армії – "за наявності інвалідності після поранення".
"Попереду – цивільне життя, продовження занять з реабілітологом і ще одна операція.
А під кінець року навіть досягну призовного віку", – жартує він.
Призовний вік він зустрічатиме з наслідками наскрізного осколкового лівого передпліччя, правого плеча, поранень стегна і гомілки, перелому променевої кістки, втрати чутливості на трьох пальцях і частині долоні.
Операції, пересадки, пластини, шви і багато болю.
Нинішній свій стан Артур характеризує не як повернення з війни, а як "довгу відпустку".
– Така тимчасовість, за яку дуже вболіваєш, щоб вона була безтерміново.
Але дорослість і раціональність в тобі говорять, що може бути зовсім по-іншому.
Завтра, через день, через місяць ти можеш знову опинитися на фронті.
І маєш бути готовим до цього.
У війну Дронь увійшов з книжками улюбленого Гемінґвея, а в "довгу відпустку" з неї вийшов зі своєю – "Гемінґвей нічого не знає".
Книгою, якої в мирному житті не мало би бути.
Бо її автор в цей час "вигорав" би в пошуках work-life balance, а не в посадках на Луганщині.
Ми поговорили з Артуром Дронем про те, чого саме не знає Гемінґвей, про Бога на війні, "кусочок світла", яке допомагає йому триматися, і про те, з чим він сьогодні не може дати собі раду.
Артур Дронь: Може, мені і хотілося би десь в іншому місці жити своє краще життя.
Звучить незле, але треба дивитися тверезо.
Впродовж всього мого свідомого життя в Україні триває війна.
Важко було б залишатися осторонь, ніби нічого не відбувається.
Це вже такий звичний трип.
Всі фото – Олександр Чекменьов.
Зачароване коло.
Артур Дронь народився в останній день 2000-го.
Його історія – в чомусь зліпок покоління, все життя якого проходить на тлі революцій та війни.
Та сама молодь, якою після "картонкових протестів" увійшло в звичку хором пишатися, витискаючи з себе сльозу розчулення.
В розмові, як відео на реверсі, відмотуємо його історію – унікальну та схожу на тисячі інших.
– Вам п'ять років.
– Якісь такі приємні флешбеки.
Багато людей на великих сільських застіллях в хаті у бабусі, коли збиралася вся родина.
Батьки, брати, тітки, дядьки, діти.
В мами і тата я одна дитина, тому весь цей двіж мені дуже подобався.
І, напевно, щось протилежне.
Коли мама купила будинок в іншому селі і ми туди переїхали.
Хата не відремонтована, частково недобудована, де немає нікого – тільки я.
Але в мене, малого, розуміння, що це тепер мій дім.
Під час Революції гідності разом із однокласниками і вчителями 13-річний Артур малював плакати і під синьо-жовтими прапорами скакав селом, вигукуючи "Слава Україні!".
Тоді він ще не знав, що палаючий потяг з ним надовго.
В одному з інтерв'ю Дронь називає свою сім'ю прикладом "зачарованого кола".
Його 21-річний дядько під час Майдану був строковиком внутрішніх військ у Києві.
Коли закінчилася революція, потрапив в АТО.
Артуру на той час було 13.
Сам Дронь теж почне воювати в 21 – його двоюрідному братові тоді виповнилося 13.
– Вам 17.
– Мене накрили Гемінґвей і Ремарк.
До того читав переважно Дена Брауна, Стівена Кінга і серію Анджея Сапковського про Відьмака.
Епізод "Західного фронту без змін", який вразив тоді – коли головний герой Пауль під час бою опинився у ворожому окопі, і вбиває ворога, повний ненависті, шалу.
А після того, як вбив, ненависть і шал затихли, і він почав пройматися до нього співчуттям.
Знайшов його гаманець, там була фотографія сім'ї.
Він просив пробачення і думав про те, які ж ми всі стражденні в цьому світі, як нас кидають, однакових людей, на війни один проти одного.
Чотири роки по тому "зумер", івент-менеджер "Видавництва Старого Лева" і студент магістратури Львівського університету Артур Дронь зможе перевірити своє захоплення книгами Ремарка й Гемінґвея в умовах, максимально наближених до тих, про які вони писали.
Але на відміну від Гема Артур не вирушав на війну, як на подорож, не шукав воєнної романтики та тестостеронових пригод.
Артур Дронь: Я трошки злукавив, коли написав, що Гемінґвей нічого не знає.
Досвід солдатського братерства – це одна з тих речей, про які писали і він, і Ремарк.
Я отримав цей досвід.
Фото – з архівів Артура Дроня.
Автомат "Ернест".
25 лютого 2022-го Дронь почав "пробиватися до армії".
2 березня пробився до 125-ої бригади ТрО.
Далі – навчання у Львові, служба на Закарпатті, півтора місяця на Волині в очікуванні прориву ворога з боку Білорусі.
Нарешті Схід, зокрема Серебрянський ліс на Луганщині.
Його тодішня посада – стрілець стрілецького відділення стрілецького взводу.
Позивний "Давид" – той, хто перемагає Голіафа.
Свій перший у житті автомат Дронь назвав "Ернестом".
Назвати автомат "Еріх Марія", мабуть, було б занадто навіть для людини, яка захоплювалася книгами Ремарка.
Гемінґвей протримався з Дронем до кінця жовтня 2022-го.
Закопавшись у землю Донеччини, Артур розповідав побратимам в окопі про Гема, його героїв, про паризький ресторан "Клозері де Ліла" на бульварі Монпарнас, де той писав "Фієсту".
А потім настало 20 жовтня 2022-го.
День, коли він "хапнув" першу свою контузію.
Коли вперше евакуював тіла загиблих побратимів.
2,5 кілометри болотом під обстрілами.
"У вухах дзвеніло, тріщала голова, нудило, рускі обстрілювали з мінометів..
Якусь частину дороги в голові у мене грала одна весела, надокучлива пісенька.
Було боляче, важко, страшно, огидно, сумно, було по-всякому, а я не міг позбутися тієї пісеньки у голові.
Мабуть, тоді психіка зламалася остаточно", – згадує він той день у книзі.
Артур Дронь: Страшніше за війну може бути лише поразка у війні у тому випадку, коли йдеться про зникнення твоєї країни і винищення твоєї нації.
Фото – Іва Сідаш.
Коли в січні 2023-го Артур приїхав додому з обмороженням ніг, до своєї кімнати з трьома сотнями колись улюблених книжок, то відчув себе величезним, жахливим дурнем, який сподівався, що ці книги до чогось його підготують.
– Це було про емоцію.
Хлопці, я вас всіх читав з тих 17 років, я вам вірив, я думав, що ви все знаєте про війну, що ви все знаєте про ті складні розмови з близькими.
Я дивився на корінці і думав: а чого варті всі ваші книжки, якщо от я приїхав з війни і навіть не знаю, як мені поговорити зі своєю мамою.
Вона потребує близькості, а отримує мої роздратовані "так" і "ні".
Гемінґвей не знав природу війни за саме існування.
Війни, в яких він брав участь, були для нього чужими, діялися через океан і не загрожували Кларенсу – його татові, або його мамі.
Так, війна – це погано, але ні, не в будь-якому випадку брати до рук зброю погано.
Коли ти зі зброєю приходиш когось вбивати – це погано.
А коли на тебе напали, і ти хочеш захистити себе, свою родину, то це природно.
Історії солдата і кінопродюсера Володимира Яценка.
Разом з Артуром намагаємося згадати вершинні книги про війни ХХ століття, написані не з позиції жертви обставин і "втраченого покоління", а очима покоління, яке побачило сенс у боротьбі за людську гідність.
Ремарк, Гашек, Ґрасс, Воннеґут, Геллер – вони про химерні ідеї або про війну як злий рок.
Гуманістичний роман, який з'явився за доби Відродження, не зносить середньовічний героїчний епос із його культом зброї та сильного героя.
– Суцільний пацифізм: всі – жертви політиків й генералів, обіймемося і віримо в мир в усьому світі.
Більшості людей занадто страшно визнати, що так воно не працює, бо це спонукає до дії.
До речі, ось це розуміння і ця складність є у Толкіна, який теж пройшов через війну.
Тому його "Володар перснів", епос про Середзем'я, попри фентезійну форму, ближчі до нашого погляду на теперішню війну, ніж схлипи про "втрачене покоління" чи пацифізм Ремарка або Гемінґвея.
Бог Дроня.
У книзі Дроня багато про Бога на війні.
Не того тиражованого бородатого дядька, який лякає, рятує і являє диво на вимогу маловірних.
Про іншого – сильного і беззахисного.
Того, що в Гетсиманському саду звертається з молитвою про чашу до батька, знаючи, "в який жах, кров і бруд завтра вирушиш.
Ба більше – вирушаєш туди добровільно".
"Забери від мене цю піксельну форму, але хай не моя, а Твоя буде воля", – читаємо у Дроня.
І чуємо відлуння іншого: "Віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а Твоя буде воля".
– Найкраще, що мені дали батьки в моєму релігійному вихованні, це відсутність примусу.
Вони мене ніколи до того не затягували, і я мав щасливу можливість сам відкривати собі цю сферу життя, – згадує Артур.
Можливо, тому що він прийшов до віри не через примус, його Бог на війні напрочуд ніжний.
– Хлопця з позивним "Сем" ми кличемо Семчиком.
Ніхто із зашкарублих вояк не зізнається, що це прояв ніжності.
Але це є проявом ніжності.
Це не є для зручності, бо у слові Семчик більше літер, ніж у слові Сем.
Або коли на позиціях один солдат дрімає в окопі, а інший іде на пост, і накидає на нього зверху ще свій спальник – це прояв ніжності, який не видається тобі таким.
Артур Дронь: Любов у наш час – це не про рожевих єдинорогів, а про готовність взяти відповідальність за себе і за своїх близьких.
Все завдяки цій жорсткій любові тримається.
Мені здається, що лише на ній ми всі і витягуємо.
Бог Дроня на війні – в деталях, які так само, як і ніжність "зашкарублих вояк", можна помічати або ні.
– У мене є перифраз біблійного тексту – вірш "Перше до Коринтян", яким закінчується попередня книжка, – каже Артур.
– Там є рядок "любов загортають у спальники і виносять".
Це був мій перший досвід евакуації загиблих побратимів.
Книжка вийшла, а на початку 2024 року мені написала дружина одного із загиблих хлопців з нашого батальйону.
Хотіла подякувати, тому що коли читала про це загортання в спальник, їй здалося, що то написано саме про її чоловіка.
Для когось в цьому немає ніц дивного, бо зрештою це про всіх наших загиблих.
Але в цьому випадку це було саме про її чоловіка.
Він був першим, кого ми витягували з окопу й виносили у спальнику.
І вона це відчула.
Для мене це один із проявів Бога, одна з його відповідей.
А ще це є для мене доказом того, що він в такий спосіб діє.
Через вчинок, через вірш, через реакцію на цей вірш, через повідомлення в месенджері він нагадує: ви не самі, я знаю, як ви на мене харитеся, я це все розумію.
А ви поговоріть собі вдвох, вам двом воно буде треба.
І ми поговорили з дружиною загиблого побратима вдвох, і нам воно було треба.
Тексти Дроня мають дивну властивість притягувати свого читача.
Не в метафорично-узагальненому сенсі, а в буквальному.
Конкретного читача, для якого ці зібрані в слова літери найважливіші саме тут і зараз.
Так сталося на презентації його книги в Києві.
Мікрофон взяла вдова загиблого бійця, подякувала і сказала, що з чоловіком обговорювали те, про що потім прочитала в книзі "Гемінґвей нічого не знав" – про відчуття віку людини на війні.
І попросила автора пояснити, чому так швидко старіють ті, хто там.
"Не знаю відповіді, не знаю, як це пояснити.
Можна я вас обійму?" – відповів тоді Дронь.
24 за паспортом, а скільки за відчуттями?.
– Точно не дитина.
Але й не дорослий.
Я просто старий чоловік.
Нас таких багато, це не залежить від віку.
Людина робиться дуже старою, коли повертається на війну.
Вона тоді така стара, що страшно уявити.
Добре, що матері ніколи не дізнаються, якими старими є їхні діти, коли повертаються на війну.
Чи відчуває він сьогодні, що повернувся з війни?.
– Сидіти в напрасованій сорочці в київській книгарні і говорити, що я все ще на війні, по відношенню до тих хлопців, які насправді там, це таке.
Так само ніяково, коли питають, як я ставлюся до якогось майбутнього перемир'я, коли ми просто заморожуємо лінію фронту.
Вважаю, що це відтермінування на якийсь час, після якого вже буде фінал для нас.
Вони просто краще підготуються, врахують свої помилки.
Але для когось із наших хлопців така зупинка – це шанс не загинути сьогодні або завтра.
Тому я не в праві про це говорити.
В праві ті, хто зараз там, і їхня думка важлива.
Не моя.
Втрати і нестачі.
Журнали втрат і нестач – один із документів обліку в ЗСУ.
За 11 років війни в кожного назбирався свій особистий список і не лише майна.
Особливо якщо ці роки – майже половина твого життя.
– Відчуваю втрату нашарувань, до яких звик у цивільному житті.
Оголюєшся до чогось основного, простіше виставляєш пріоритети, чіткіше ставишся до людей, менш завуальовано говориш.
Але водночас мені здається, що зараз бачу світ більш складним, ніж бачив раніше.
Відтінків так багато, що ніякі рожеві окуляри не допоможуть, тому ліпше озброїтися прозорими, щоб ці відтінки бачити і розуміти, хто є хто.
Про що він точно сьогодні не шкодує, то це про втрату тієї частини себе, яка мала стосунки з чимось російським.
– Я з дуже-дуже західноукраїнського села.
Російською мовою в школі жодного уроку не було, жодної російської книжки в хаті не мав.
Але російська в телевізорі була все моє дитинство, російська в комп'ютері була всю мою юність.
У студентські роки російська музика була в моїх плейлистах, вірші російських поетів були серед тих, які мені подобалися.
Послухайте, епіграфами до моєї першої книги віршів були дві цитати, обидві російською мовою – соліста групи "Сплін" і Бориса Гребенщикова.
Бо я тоді їх слухав.
Так, ще не прилітало десь коло моєї хати, але війна вже тривала.
Зараз я це згадую і відчуваю суміш всього: крінжу, злості на себе, сорому, але треба свій святогаличанський гонор прикручувати і дивитися правді в очі: я теж був певною мірою зросійщеним.
Прийшов час відповідати за помилки своєї юності.
Втрачати доводиться не лише "помилки юності", а й колишнє оточення.
Коли після повернення з фронту на лікування у Львів він почав проходити курс цивільного початківця, перший сильний удар був від того, що побачив новини зі статистикою, скільки військовозобов'язаних не оновили дані в "Резерв+".
– Один умовний мільйон у війську, який постійно зменшується і його поступово поповнюють, і 6 мільйонів, які просто не хочуть оновити інформацію про себе в мобільному додатку.
І замість того щоб регулювати це відповідним воєнному часу чином, ми отримуємо стосовно того мільйона кожні три місяці новий закон про посилення відповідальність військовослужбовців.
А стосовно 6 мільйонів, які не оновлюють дані, отримуємо для них штраф зі знижкою.
Ця новина про "штраф зі знижкою" знесла мені "дах" на декілька тижнів.
Знаю випадки, як хлопець може говорити колезі чи подрузі, в якої загинув чоловік, що дав хабар військкомату, і не викупає, що в цьому не так.
Це не про прірву досвідів навіть, це про світлові роки і роки.
Для мене зараз найбільша, можливо, загадка: як нам всім уживатися в одному суспільстві.
Навіть не після війни, а просто зараз.
Не можу дати собі з цим раду.
Я собі вибрав варіант, який не принесе нам спільно користь.
Просто уникаю цього всього.
Так собі звучить, розумію, але маю право.
Люди, з якими спілкуюся – мої рідні, побратими або друзі, які за замовчуванням адекватні.
З іншою частиною суспільства стараюся не перетинатися, бо не маю ні найменшого поняття: як не біситися, як говорити, про що говорити.
Мене тримає той кусочок світла, яке я відчуваю в собі і бачу в людях із своєї бульбашки.
На обкладинці книги "Гемінґвей нічого не знає" – чорний силует воїна зі списом у руці.
Щось архаїчне і водночас актуальне.
Ми повернулися до часів героїчного епосу, де особисте розчиняється в загальному.
Список втрат нескінченний, як перелік кораблів із гомерівської "Іліади" з назвами загонів, які відбули на Троянську війну.
Дотепер вражає, але нагадує музейний експонат під товстим склом з табличкою "Руками не чіпати".
Як у цьому всесвіті спільних втрат і конвеєрі подвигів зберегти живу пам'ять? Відповідь – у книзі Артура.
Щоразу питати себе: "Чим ця історія відрізняється від попередньої? У цьому ключ".
Артур Дронь: Нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною.
Література звикла засуджувати зброю.
А має натомість відокремити тих, хто зі зброєю нападає, від тих, хто зброєю захищається.
Можливо, найвлучніше про Дроня і його книгу "Гемінґвей нічого не знає" висловився Артем Чех:.
"Я подумав про старість, і що, читаючи цей хороший текст, відчув себе древнім.
Я – дід, що читає такий по-юнацькому світлий текст молодого воїна, який вірить у світло так, як на це не здатен я.
І от він після своєї війни, своїх випробувань і споглядання горя продовжує своє світле життя, а я ніби забурштинився, наче скутий подагрою дід, ношу в цьому черствому тілі скам'яніле серце.
І раптом завдяки одній-єдиній книжці це серце знову стало м'ясним".
І ще одна думка Чеха.
Про набридле всім очікування "українських Гемінґвеїв і Ремарків".
"Ми не імітуємо чиюсь мілітаристську модель, не приміряємо на себе розтоптані черевики умовного Ізраїлю чи Швейцарії, не підбираємо історичні паралелі з Сирією, Ічкерією чи Боснією, бо мислення через аналогії призводить до поразки.
Історія циклічна, але не віддзеркалює дійсність.
Це ми будемо для когось "другою Україною", це нами захоплюватимуться, це ми станемо прикладом, історичною візією, моделлю, наочною ілюстрацією воєнного дива.
Але трохи згодом.
У перспективі років.
Десь там.
Десь тоді.
Навіть якщо не дійдемо до намріяного та переможного".
"Коли чекати українських Ремарків?" сьогодні звучить так само архаїчно, як список кораблів із "Іліади".
Наразі чекати мають ті, хто дотепер намагається жити у всесвіті "make love, not war", сподіваючись, що не вони стануть наступним "втраченим поколінням".
Чекати варто не українських Ремарків, а німецьких Чехів.
Не українських Гемінґвеїв, а американських Дронів – в усіх сенсах.
А взагалі-то not war – це чудово, нема про що сперечатися.
Не кажучи вже про make love.
– Якби я мав можливість сьогодні щось запитати у Гемінґвея, напевно, поцікавився би: друже, якщо ми маємо сказати зброї "прощавай", що робити, якщо впаяний сусід прийде вбити тебе? Що робити в такому випадку, порадь.
Можливо, він би мені відповів щось розумне, я б засоромився і назвав би книжку "Дронь нічого не знає".
Михайло Кригель, УП.
