/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F226%2F5905ff55a1b461a21432a230ef6178a1.jpg)
Ці британці воювали за Україну
У мистецькому просторі Вест-Енду відбулася виставка «Незламна Україна» — експозиція військових артефактів зі здобутими в бою трофеями. Її організував Музей війни України.
Для британської публіки подія мала особливий емоційний відтінок. На меморіальній дошці був список майже 40 імен. Це громадяни Великої Британії, які загинули, служачи в Інтернаціональному легіоні України. Або, як сказано на меморіалі: «захищаючи Україну від російської агресії».
На спеціальний показ виставки запросили родини загиблих, де вони мали особисту зустріч з українським послом, генералом Валерієм Залужним. Він керував обороною України у перші два роки війни та вважається живою легендою. Хоча і приємно отримувати подяку від українського аналога Монтгомері чи Паттона, на цьому публічне визнання вичерпується.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F226%2F5b41ca490f86cbd717a87c70f424215a.jpg)
У понеділок виставку закрили. Станом на зараз немає планів створити у Великій Британії постійний меморіал тим, хто воював за Україну. За оцінками, від 2 тисяч британців служили в Інтернаціональному легіоні України, що стало найбільшою добровольчою мобілізацією ще з часів, коли Джордж Орвелл брав участь у Громадянській війні в Іспанії.
Та попри те, що уряд здалека підтримує Київ, про роль своїх громадян він мовчить. Немає жодних урочистостей, коли вони повертаються з фронту. Немає медалей. Немає теплих слів від нашого прем’єр-міністра. І жодного громадського монумента на честь їх чи загиблих — навіть тимчасової інсталяції на Трафальгар-сквер.
Дехто скаже, що в цьому немає нічого дивного. Зрештою, уряд ніколи не схвалював участі своїх громадян у чужих війнах на власний розсуд — як в Україні, так і деінде. Офіційно уряд попереджає громадян Великої Британії, що їм може загрожувати переслідування за участь у боях в Україні.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F226%2F498ac72769f055932513da7a65ca4938.jpg)
Так було з добровольцями Інтербригад у 1930-х. Хоч на практиці такого не траплялося, це різні речі — тихо миритися з роллю британських добровольців в Україні або відкрито вшанувати їх.
Однак було б прикро, якби внесок британських добровольців узагалі залишився без пам’яті. Це також контрастувало б із тим, як Британія вшановує 2 000 добровольців, що служили в Інтербригаді Іспанії в 1936–1939 роках. По всій країні налічується понад 100 меморіалів цим воякам — у парках, міських скверах і ратушах.
Їхню доблесть відзначає не лише громадський простір. Популярна культура подає їх як уособлення шляхетного, романтичного борця за свободу, у дусі Че Гевари чи Нельсона Мандели. The Clash і Manic Street Preachers писали пісні на їх честь. Їхню боротьбу вшанували у стрічці «Земля і свобода» 1995 року.
Втім, саме так чомусь не бачать українських легіонерів у ЗМІ. Журналісти часто зображують їх як шукачів гострих відчуттів. Таких собі «псів війни», чия єдина справа — вони самі. Так, певна частина із них справді така. Як, мабуть, були і деякі з тих, хто їхав до Іспанії. То чому ж одну групу вшановують, а іншу великою мірою ігнорують?
Обидві воювали у «справедливих» війнах — на боці обраного уряду проти силового перевороту.
Велика відмінність від іспанських добровольців у тому, що більшість із них прийшли з комуністичних партій своїх країн, які заохочували членів допомагати уряду Іспанії, очолюваному соціалістами. Партії не лише допомагали добровольцям дістатися Іспанії, а й відправляли політичних комісарів, щоб пильно за ними стежити. Тож вони зазвичай трималися партійної лінії. Ці тези можна бачити на меморіалах по всій Британії — багато з них установили профспілки, які очолювали лейбористи.
Добровольці в Україні, навпаки, не мають політичних спонсорів, які б закликали їх їхати. Вже три роки я висвітлюю війну для Daily Telegraph. За цей час я взяв інтерв’ю в десятків таких бійців, і більшість відверто говорять про свої справжні мотиви. Так, дехто й бачить у собі сучасних Орвеллів. Та інші зізнаються, що їм було нудно на безпечному, обласканому Заході, і вони хотіли перевірити, чи витримають справжню війну.
Інакше кажучи, це певний «Бійцівський клуб». Багатьом — особливо колишнім військовим — також до вподоби те, що Україна залишається державою, де військових шанують.
Примітка редакції. Добре, що автор не бачив телеграм-канали з повістками. Його настрій дещо погіршився б.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F226%2F4e655f267d26332f4c3ba14aeea3db75.jpg)
В Україні ці британські вояки відчувають себе потрібними настільки, як ніколи не почувались удома. На батьківщині «солдатські цінності» більше не в моді. Їх недбало зводять до «токсичної маскулінності». Дехто навіть каже, що планує оселитися в Україні після війни — бо бачить там для себе більше майбутнього, ніж у власній країні.
Це не ті люди, якими нинішні «комісари» з профспілок якось цікавляться. Більшість із тих, кого я зустрічав — білі чоловіки з робітничих сімей. Те ж саме середовище, між іншим, з якого переважно складалася Інтербригада Іспанії. Але сьогодні воно не надто у тренді.
І з тієї ж причини навряд чи ми побачимо британський арт-хаус із українською версією «Землі і свободи». Втім, не все втрачено.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F226%2F3474d758000c6ac59c00b570db48fc36.jpg)
Джерела в українському посольстві кажуть, що після завершення війни є плани на власний меморіал легіонерам. Він може бути розташований прямо на території дипмісії, в Голланд-парку.
Так, багато хто хотів би чогось більш помітного. Чогось на кшталт головного монумента Громадянській війні в Іспанії, який стоїть у Лондоні на Саут-Бенку. Та, якщо визначні та поважні громадяни не стануть ініціаторами, є колишні легіонери, які цим займатимуться.
Наприклад, Мейсер Ґіффорд. Це колишній депутат від торі, який у Сирії воював пліч-о-пліч із курдськими добровольцями проти «ІДІЛ». Він служив в Україні впродовж перших двох років повномасштабної війни. Мабуть, прямо зараз він є найближчим до ролі «інфлюенсера» Легіону. Його сторінка у Twitter зі слоганом «Утілюючи дух Орвелла» вже має майже 150 тисяч підписників.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F226%2F12f11251bffd93229f204dd7bcf98c29.jpg)
«Я дуже хочу побачити меморіал, присвячений Україні. Із радістю допоможу зібрати кошти на нього через своїх підписників, — сказав він мені. — Добровольці билися за те, що ми вважаємо суто британськими цінностями: свободу, боротьбу проти обмеження прав. Це також був би символ дружби Британії з Україною. Місце, де діти загиблих зможуть віддати їм шану в майбутньому».
Проблема не лише в грошах. Монументи, особливо помітні, зазвичай потребують дозволів на встановлення — а разом із цим приходять суперечки. Хоч меморіал Легіону, можливо, й не відчує великого публічного спротиву, бо навіть радикальне крило лівих раптом збагнуло, що Путін — поганий персонаж. Та можуть бути заперечення від тих, хто боїться роздратувати Кремль.
Цього року прем’єр Стармер підписав 100-річну угоду з Києвом. Це партнерство покликане розвивати зв’язки та співпрацю у сфері безпеки. Стармера за сто років уже точно не буде. Як і тих легіонерів, що переживуть війну. Та їхня мужність заслуговує на пам’ять і зараз, і набагато пізніше.

