Ці британці воювали за Україну

У мистецькому просторі Вест-Енду відбулася виставка «Незламна Україна» — експозиція військових артефактів зі здобутими в бою трофеями. Її організував Музей війни України.

Для британської публіки подія мала особливий емоційний відтінок. На меморіальній дошці був список майже 40 імен. Це громадяни Великої Британії, які загинули, служачи в Інтернаціональному легіоні України. Або, як сказано на меморіалі: «захищаючи Україну від російської агресії».

На спеціальний показ виставки запросили родини загиблих, де вони мали особисту зустріч з українським послом, генералом Валерієм Залужним. Він керував обороною України у перші два роки війни та вважається живою легендою. Хоча і приємно отримувати подяку від українського аналога Монтгомері чи Паттона, на цьому публічне визнання вичерпується.

Що там, європейці після світових війн теж закінчились?

У понеділок виставку закрили. Станом на зараз немає планів створити у Великій Британії постійний меморіал тим, хто воював за Україну. За оцінками, від 2 тисяч британців служили в Інтернаціональному легіоні України, що стало найбільшою добровольчою мобілізацією ще з часів, коли Джордж Орвелл брав участь у Громадянській війні в Іспанії.

Та попри те, що уряд здалека підтримує Київ, про роль своїх громадян він мовчить. Немає жодних урочистостей, коли вони повертаються з фронту. Немає медалей. Немає теплих слів від нашого прем’єр-міністра. І жодного громадського монумента на честь їх чи загиблих — навіть тимчасової інсталяції на Трафальгар-сквер.

Дехто скаже, що в цьому немає нічого дивного. Зрештою, уряд ніколи не схвалював участі своїх громадян у чужих війнах на власний розсуд — як в Україні, так і деінде. Офіційно уряд попереджає громадян Великої Британії, що їм може загрожувати переслідування за участь у боях в Україні.

Ранок, броня, Прип’ять.

Так було з добровольцями Інтербригад у 1930-х. Хоч на практиці такого не траплялося, це різні речі — тихо миритися з роллю британських добровольців в Україні або відкрито вшанувати їх.

Однак було б прикро, якби внесок британських добровольців узагалі залишився без пам’яті. Це також контрастувало б із тим, як Британія вшановує 2 000 добровольців, що служили в Інтербригаді Іспанії в 1936–1939 роках. По всій країні налічується понад 100 меморіалів цим воякам — у парках, міських скверах і ратушах.

Їхню доблесть відзначає не лише громадський простір. Популярна культура подає їх як уособлення шляхетного, романтичного борця за свободу, у дусі Че Гевари чи Нельсона Мандели. The Clash і Manic Street Preachers писали пісні на їх честь. Їхню боротьбу вшанували у стрічці «Земля і свобода» 1995 року.

Втім, саме так чомусь не бачать українських легіонерів у ЗМІ. Журналісти часто зображують їх як шукачів гострих відчуттів. Таких собі «псів війни», чия єдина справа — вони самі. Так, певна частина із них справді така. Як, мабуть, були і деякі з тих, хто їхав до Іспанії. То чому ж одну групу вшановують, а іншу великою мірою ігнорують?

Обидві воювали у «справедливих» війнах — на боці обраного уряду проти силового перевороту.

Велика відмінність від іспанських добровольців у тому, що більшість із них прийшли з комуністичних партій своїх країн, які заохочували членів допомагати уряду Іспанії, очолюваному соціалістами. Партії не лише допомагали добровольцям дістатися Іспанії, а й відправляли політичних комісарів, щоб пильно за ними стежити. Тож вони зазвичай трималися партійної лінії. Ці тези можна бачити на меморіалах по всій Британії — багато з них установили профспілки, які очолювали лейбористи.

Добровольці в Україні, навпаки, не мають політичних спонсорів, які б закликали їх їхати. Вже три роки я висвітлюю війну для Daily Telegraph. За цей час я взяв інтерв’ю в десятків таких бійців, і більшість відверто говорять про свої справжні мотиви. Так, дехто й бачить у собі сучасних Орвеллів. Та інші зізнаються, що їм було нудно на безпечному, обласканому Заході, і вони хотіли перевірити, чи витримають справжню війну.

Інакше кажучи, це певний «Бійцівський клуб». Багатьом — особливо колишнім військовим — також до вподоби те, що Україна залишається державою, де військових шанують.

Примітка редакції. Добре, що автор не бачив телеграм-канали з повістками. Його настрій дещо погіршився б.

Рейс «Альпи – Карпати».

В Україні ці британські вояки відчувають себе потрібними настільки, як ніколи не почувались удома. На батьківщині «солдатські цінності» більше не в моді. Їх недбало зводять до «токсичної маскулінності». Дехто навіть каже, що планує оселитися в Україні після війни — бо бачить там для себе більше майбутнього, ніж у власній країні.

Це не ті люди, якими нинішні «комісари» з профспілок якось цікавляться. Більшість із тих, кого я зустрічав — білі чоловіки з робітничих сімей. Те ж саме середовище, між іншим, з якого переважно складалася Інтербригада Іспанії. Але сьогодні воно не надто у тренді.

І з тієї ж причини навряд чи ми побачимо британський арт-хаус із українською версією «Землі і свободи». Втім, не все втрачено.

Воював раніше, досвід має, і цей досвід радить забути. Тут усе інакше.

Джерела в українському посольстві кажуть, що після завершення війни є плани на власний меморіал легіонерам. Він може бути розташований прямо на території дипмісії, в Голланд-парку.

Так, багато хто хотів би чогось більш помітного. Чогось на кшталт головного монумента Громадянській війні в Іспанії, який стоїть у Лондоні на Саут-Бенку. Та, якщо визначні та поважні громадяни не стануть ініціаторами, є колишні легіонери, які цим займатимуться.

Наприклад, Мейсер Ґіффорд. Це колишній депутат від торі, який у Сирії воював пліч-о-пліч із курдськими добровольцями проти «ІДІЛ». Він служив в Україні впродовж перших двох років повномасштабної війни. Мабуть, прямо зараз він є найближчим до ролі «інфлюенсера» Легіону. Його сторінка у Twitter зі слоганом «Утілюючи дух Орвелла» вже має майже 150 тисяч підписників.

Зараз як клацне пальцями!

«Я дуже хочу побачити меморіал, присвячений Україні. Із радістю допоможу зібрати кошти на нього через своїх підписників, — сказав він мені. — Добровольці билися за те, що ми вважаємо суто британськими цінностями: свободу, боротьбу проти обмеження прав. Це також був би символ дружби Британії з Україною. Місце, де діти загиблих зможуть віддати їм шану в майбутньому».

Проблема не лише в грошах. Монументи, особливо помітні, зазвичай потребують дозволів на встановлення — а разом із цим приходять суперечки. Хоч меморіал Легіону, можливо, й не відчує великого публічного спротиву, бо навіть радикальне крило лівих раптом збагнуло, що Путін — поганий персонаж. Та можуть бути заперечення від тих, хто боїться роздратувати Кремль.

Цього року прем’єр Стармер підписав 100-річну угоду з Києвом. Це партнерство покликане розвивати зв’язки та співпрацю у сфері безпеки. Стармера за сто років уже точно не буде. Як і тих легіонерів, що переживуть війну. Та їхня мужність заслуговує на пам’ять і зараз, і набагато пізніше.