Бережна, стратегія, ідентичність

Останні тижні виявилися багатими на важливі події у сфері державного управління культурою — окрім призначення нової міністерки культури (тепер уже без стратегічних комунікацій), а нині й віцепрем’єрки з гуманітарної політики Тетяни Бережної, відбулися презентації одразу кількох проєктів, що спричинили обговорення в культурній спільноті. Серед них — спрямування Кабміном 4 млрд грн на створення «1000 годин українського контенту», а також презентація результатів реалізації стратегії утвердження української національної та громадянської ідентичності та її операційного плану на 2023—2025 роки.

«Детектор медіа» проаналізував основні завдання цієї стратегії, а також державні підходи в цій сфері, аби зрозуміти, що стоїть за ідеєю «витворення» того, що давно існує — української національної ідентичності.

14 жовтня у «Києво-Печерській лаврі» відбулося засідання Координаційної ради з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності, присвячене проміжним результатам реалізації стратегії. Сама Координаційна рада була створена у квітні 2023 року розпорядженням Кабміну. Її метою задекларована «міжвідомча координація державної політики, спрямованої на посилення національної єдності, безпеки та сталого розвитку через утвердження української ідентичності». У грудні того ж року було ухвалено постанову Кабміну про схвалення Стратегії утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року та затвердження операційного плану заходів з її реалізації у 2023—2025 роках.

Згідно з цим документом, «розвиток національної свідомості суспільства повинен забезпечуватися на основі суспільно-державних (національних) цінностей (самобутність, воля, соборність, гідність), на прикладах героїчної боротьби Українського народу за утвердження суверенітету власної держави, ідеалів свободи, соборності, поваги до Конституції і законів України, соціальної активності та відповідальності за доручені державні та громадські справи, готовності до виконання обов’язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України».

Основними складовими державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності є національно-патріотичне виховання, військово-патріотичне виховання, громадянська освіта.

Серед завдань операційного плану стратегії на 2023—2025 роки — формування патріотичної свідомості, поваги до державних символів, національних цінностей України, державної мови як національної цінності, формування оборонної свідомості та громадянської стійкості, сприяння поширенню українськомовного інформаційного та культурного продукту, популяризація історії України, захист культурної спадщини, та — звісно ж — власне формування та збереження української національної ідентичності.

Стратегія передбачає залучення низки міністерств (серед них Мінкульт, МОН, Міністерство молоді та спорту, Міноборони, МВС, Мінветеранів тощо), місцевих адміністрацій та інших органів державної влади (як-от Українського інституту національної пам’яті).

Вочевидь, наразі йдеться не лише про новий етап реалізації цієї стратегії, а й загалом про амбіцію держави зібрати в єдину рамку низку нормативних документів і політик, пов’язаних із темою ідентичності, самовизначення та національної пам’яті. Адже у своєму виступі співголова Координаційної ради з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності та за сумісництвом заступниця очільника Офісу президента Олена Ковальська повідомила, що у цьому напрямку був також ухвалений закон «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» (його остання редакція прийнята в серпні цього року), а «міністерства гуманітарного напрямку мають стратегію на підтримку української ідентичності» (що б це не означало).

Тезу Ковальської підтверджують і слова Тетяни Бережної, яка сказала на зустрічі Координаційної ради, що «через мистецтво, літературу, традиції, історичну спадщину та сучасний контент ми формуємо спільні сенси. Також триває процес деколонізації культури. Тепер черга це все об’єднати у спільну політику та план дій».

Бережна також окреслила три ключові напрямки культурної політики:

забезпечення автономії українських культурних інституцій (про це також ідеться і в драфті цілісної реформи мережі закладів культури, що є однією з операційних цілей нової стратегії культури);

створення та популяризація українського контенту, «який не є контрпропагандою, а правдиво розповідає світові, ким є українці»;

охорона та збереження культурної спадщини.

Що ж насправді стоїть за спробою держави витворити нову національну ідентичність на папері?

Розпочнімо з ідеологічних позицій. Олена Ковальська, серед іншого, сказала, що «останні 30 років ми пропустили в цьому напрямку, але в нас є зараз сила і зовнішні чинники для того, щоб це наздогнати. Ми розглядаємо українську ідентичність як елемент національної безпеки. Якщо не буде ідентичності, не будуть озброєні наші душі й наші серця, тоді нам знадобиться у десятки разів більше металевої зброї».

Навіть якщо лишити за дужками дуже сумнівну тезу про те, що останні 30 років буцімто пройшли дарма для розвитку української ідентичності та самосвідомості, важливо й наступне. Здавалося б, подібні заяви у риториці політичних гасел дають дуже мало конкретики, проте вони чітко демонструють реальне розуміння поняття ідентичності та її ролі органами держуправління.

До прикладу, що означає «ідентичність як елемент нацбезпеки»? Що конкретно стоїть за цими словами? Про культуру останніми роками чиновники також говорять як про елемент нацбезпеки, проте чомусь не можуть відповісти на просте запитання, як саме, завдяки чому культура забезпечує національну безпеку країни під час війни? Очевидно, що на рівні меседжу йдеться про те, що держава з розвиненими культурними практиками автоматично стає привабливішою як національний бренд, конкурентнішою та стійкішою. Проте чи нема тут небезпечної маніпуляції, коли ми говоримо про реальну національну безпеку під час повномасштабної війни, перекладаючи на сферу культури функції, які, очевидно, їй не притаманні?

Постає і ще одне не менш важливе запитання — що мається на увазі під словами «якщо не буде ідентичності»? Як узагалі ідентичності (в людини, громади чи суспільства) може не бути? Вона може бути змінною, може бути неусвідомленою чи не проговореною через якісь обставини. Але зовсім не бути її не може, як у людини не може не бути групи крові чи ДНК. Ідентичність, якщо дуже спрощувати, це і є культурна і ментальна ДНК, це про самовизначення. А з самовизначенням можна працювати, його можна і потрібно розвивати та поглиблювати. Разом із тим навіть думка про спробу свідомого впливу держави на самовизначення й ідентичність людей через освіту, культуру, науку, історію тощо викликає дуже серйозні побоювання.

І третє запитання, що видається тут доречним — чому ідентичність і громадянська свідомість українців стали об’єктом такого пильного інтересу чиновників з Офісу президента саме зараз, під час повномасштабної війни? Чи не тому, що країна на четвертий рік великої війни відчайдушно борсається на всіх рівнях — від фронту до економіки — відтак ідея спробувати закрити бодай частину наявних дірок шляхом підсилення патріотичних настроїв людей видається комусь у владі робочою? Якщо так, то наївність (як і маніпулятивність) такого підходу можна порівняти хіба зі спробою викликати дощ танцями з бубном навколо багаття. Це настільки дивовижний приклад wishful thinking, що стає аж трохи лячно.

Важливо розуміти, що так само як неможливо «знайти» себе в цьому житті, а можливо тільки розвинути власну професійну майстерність, цінності та громадянську позицію, так само не можна спроєктувати національну ідентичність — вона вже є. Її можна осмислювати, зберігати, розвивати тощо. Але передовсім — поважати, тобто не інструменталізувати та не перетворювати найчутливішу з можливих тему на черговий спосіб керування суспільною думкою задля здобуття дешевих електоральних балів. Інакше поле ідентичності та громадянської самосвідомості може стати ще однією точкою конфлікту суспільства з владою замість залишатися фундаментом для розвитку суспільства.