Як МОН реформує підвищення кваліфікації вчителів. Ходіння по граблях
Як МОН реформує підвищення кваліфікації вчителів. Ходіння по граблях

Як МОН реформує підвищення кваліфікації вчителів. Ходіння по граблях

Як МОН реформує підвищення кваліфікації вчителів. Ходіння по граблях

Не встигла країна оговтатися від хорошої звістки про плани підвищення зарплат учителям, як із високих владних кабінетів прийшла нова радість: Міністерство освіти і науки починає реалізовувати політику підвищення кваліфікації педагогів «Гроші ходять за вчителем». Загалом ідея правильна: зарплата — це лише частина умов, за яких учитель хоче й може працювати якісно. Не менш важливо дати йому інструменти — сучасні, дієві, адекватні викликам часу. Допомогти постійно бути в «професійному тонусі». Тільки так українська освіта зможе встигати за шаленим темпом розвитку освітніх технологій у світі.

Ось чому зараз як ніколи важливо, щоб державна політика була не купкою декларацій і точкових ініціатив, а глибокою послідовною стратегією.

Нову політику підвищення кваліфікації вчителів анонсували ще на міністерській конференції «Серпнева-2025». І от нарешті ми бачимо перші її кроки.

Заступниця міністра Надія Кузьмічова на спеціальному вебінарі вже презентувала вчителям «концептуальну рамку». Та чи справді це про зміну системи?

Проблема назріла давно

Учителі скаржаться, що курси, які їм пропонують для підвищення кваліфікації, часто застарілі, затеоретизовані, відірвані від життя. Вони не про те, що зараз актуально.

Натомість розвивається ринок приватних провайдерів — гнучкіших (їм не треба гаяти час на бюрократичну тяганину), більш орієнтованих на потреби споживачів. І в цьому «дикому полі» сформувався чорний ринок липових сертифікатів про проходження курсів.

Популярність приватників є досить високою: згідно з даними онлайн-опитування 2023 року, яке проводили МОН та Інститут освітньої аналітики, 20% учителів використовують виключно приватні освітні платформи, 50% — поєднують приватних провайдерів та інститути підвищення кваліфікації і близько 30% — підвищують кваліфікацію тільки при ІППО.

Що обіцяє міністерство

Головна новація — окрема цифрова платформа (розроблена громадською організацією EdCamp Ukraine), на якій зберуться всі провайдери курсів для вчителів. Як повідомила команда МОН на вебінарі для вчителів, уже 1 листопада буде підписано двосторонню угоду про передачу платформи в державну власність.

Про умови цієї угоди майже нічого не відомо. Адмініструватиме платформу підпорядкований МОН Український інститут розвитку освіти (УІРО).

Тут реєструватимуться вчителі та провайдери курсів, кожен педагог створить власний електронний кабінет. А щоб краще зрозуміти, які курси йому потрібні, на порталі він пройде тестування (вже уявляю радість учителів із цього приводу).

Решта «новацій» — старі норми з 2019 року: курси можуть проводити не лише ІППО, а й приватні провайдери; підвищувати кваліфікацію можна на робочому місці; вчителів може навчати супервізор (раніше його називали наставником) безпосередньо у школі. От і все. Всі основні ідеї було озвучено ще за часів Лілії Гриневич.

Погодьтеся, це не тягне на нову політику. Це звичайна цифровізація старого адміністрування. Тож цілком логічно, що для її реалізації не ухвалювали якихось нових нормативних документів — лише внесли деякі зміни до старої постанови КМУ.

А тим часом у системі підвищення кваліфікації є серйозні проблеми, яких майже не комунікують публічно. Хоча МОН не може не знати про них — якщо вже не в силу професійних обов’язків, то хоча б зі звіту ЮНЕСКО Understanding the Needs of Ukrainian Teacher Training Institutions («Розуміння потреб українських інституцій підготовки вчителів»). Тим більше, що окрім команди міжнародних і українських експертів, у дослідженні брали участь і МОН із підпорядкованими йому інститутами — розвитку освіти (УІРО) та модернізації змісту освіти (ІМЗО), а також регіональні інститути післядипломної педагогічної освіти, УЦОЯО і НАЗЯВО, місцеві органи освіти — їхні представники проходили серію глибинних інтерв’ю й опитувань.

У звіті чимало конкретних рекомендацій — як стратегічних, так і локальних. Але МОН зараз комунікує суспільству лише одну з них — запуск цифрової платформи. Натомість багато важливих проблем залишилися за бортом. Зокрема ті, що стосуються глибинних системних збоїв, які неможливо вирішити зміною формату чи створенням чергового ресурсу.

Чотири стратегічні проблеми

По-перше, немає незалежного контролю якості курсів для вчителів. Відгуки вчителів про курси та звіти про людино-години проведених курсів, які традиційно збирав Інститут модернізації змісту освіти, — це не оцінка якості. Коли міністерство та підпорядкована йому структура одночасно встановлюють правила, видають дозволи й оцінюють результати — це ризик необ’єктивності.

Натомість, судячи з презентацій команди МОН, у «новій політиці» планують продовжити стару лінію, тільки тепер відгуки збиратиме Інститут розвитку освіти. І заодно перевірятиме у недержавних провайдерів КВЕДи — чи справді вони мають право навчати вчителів. Це важливо, але цього недостатньо.

Звіт ЮНЕСКО рекомендує змінити цю систему. Потрібно запровадити зовнішнє незалежне оцінювання якості курсів. У нас багато структур, які можуть це робити: Державна служба якості освіти, УЦОЯО або НАЗЯВО.

По-друге, інститути післядипломної освіти відчувають нестачу ресурсів. Їм бракує фінансування, кадрів (хто піде на низькі зарплати?) та сучасного обладнання. Особливо гостро не вистачає фахівців, які вміють адмініструвати цифрові системи для навчання — Moodle, Google Classroom, Canvas. Про це в опитуванні для звіту ЮНЕСКО сказали 50% респондентів. Це серйозна перешкода для цифровізації системи освіти. Також не всі інститути мають доступ до якісного Інтернету та генератори для роботи під час блекаутів.

За даними звіту, інститути післядипломної освіти фінансуються здебільшого з місцевих бюджетів. До речі, такий обов’язок на місцеву владу покладено навіть Законом «Про повну загальну середню освіту» (стаття 66). Це призводить до нерівності у сфері освіти вчителів, адже різні місцеві бюджети мають різні можливості.

Потрібно запровадити національний стандарт фінансування післядипломної освіти, щоб доступ не залежав від регіону. Для цифровізації професійної освіти необхідна державна програма «Цифровий ІППО», яка передбачатиме фінансування оновлення технічної бази, навчання кадрів і підтримку онлайн-платформ. Також Україні варто було б створити єдину національну стратегію цифрової трансформації післядипломної педагогічної освіти, узгоджену з рамками ЄС і стандартами ЮНЕСКО.

По-третє, держава має підтримувати професійні спільноти вчителів.

Під професійними спільнотами не маються на увазі кишенькові ГО та затверджені згори спільноти на кшталт «агентів змін», «тренерів», «супервізорів», «команд змін». Потрібно дати шанс і голос реальним професійним спільнотам, здатним підтримувати вчителів, консультувати, допомагати розвиватися. Системі освіти потрібен свіжий ковток повітря.

Ось що пишуть учителі під постом міністра освіти у ФБ про нову політику «Гроші ходять за вчителем»: «Боюся, це буде механізм «гроші через учителя», а не «за вчителем». Кишенькові ГО тепер тиритимуть не лише гранти, а й кошти місцевих бюджетів на підвищення кваліфікації». «Може, потрібні чесні, прозорі, зрозумілі правила співвзаємодії, що дадуть розвиток спільнот у їх різноманітті, а не залежність, «одні двері» для всіх і нові схеми?» «Стосовно супервізії — це повна дурня… Супервізор — людина, яка ас у своїй діяльності. А те, що я побачив на курсах, — швидше аматори».

Міжнародні дослідження свідчать: добре організовані спільноти суттєво підвищують якість викладання, рівень співпраці, задоволеність роботою та професійну впевненість учителів.

Потрібно оцінити ефективність професійних мереж і співпрацювати з ними для розвитку освіти. Передбачити в змісті курсів можливість навчання та підтримки лідерів професійних спільнот.

По-четверте, назріли зміни в нормативних документах. Насамперед потрібно розібратися, хто й за що відповідає в системі підвищення кваліфікації — деякі інституції дублюють одна одну (наприклад, УІРО та ІМЗО). Також бракує базових правил контролю для приватних провайдерів і громадських організацій, які надають послуги з підвищення кваліфікації вчителів.

Потрібно запровадити мінімальні стандарти або процедуру ліцензування для недержавних провайдерів курсів підвищення кваліфікації вчителів. А результати навчання (сертифікати) інтегрувати в Єдину державну електронну базу з питань освіти. Це може бути захистом від продажу липових сертифікатів.

Також треба переглянути законодавчу базу щодо можливості залучення до ІППО фахівців за сумісництвом.

Система без фундаменту

Судячи з того, що сьогодні презентує МОН, нові кроки в системі освіти вчителів — це ще не політика. Це лише спроба звести намет там, де мав би стояти міцний будинок.

Колаж, ZN.UA

Питання не в тому, що саме зараз робити із системою підвищення кваліфікації вчителів, — відповіді є. Або принаймні можна спробувати їх пошукати, якщо міжнародний звіт — не авторитет. Питання в політичній волі.

Гіркі коментарі вчителів про «нововведення» — це не скептицизм. Це розчарування людей, які бачили вже не одну «нову політику». Які звикли, що міністерство за різних міністрів імітує реформи замість того, щоб їх проводити. А відсутність результату списує на вчителів.

Система підвищення кваліфікації — це не про платформи й сертифікати. Це про те, чи зможе українська школа готувати дітей до життя у світі, що змінюється швидше, ніж ми встигаємо це усвідомити. Чи матимуть наші вчителі інструменти для цього. Чи стане держава для них справжнім партнером, а не контролером-монополістом.

Наразі відповідь невтішна. І це має турбувати нас усіх — набагато більше, ніж урочисті презентації «нових політик».

Джерело матеріала
loader
loader