Один із факторів неуспіху української економічної моделі в історичній ретроспективі — це відсутність чіткого акценту та правильних, адаптивних до місцевих умов, налаштувань.
У чому ж полягають основні причини помилок? Спробуємо знайти відповідь, оцінивши основні параметри потенційних моделей розвитку.
Насамперед виокремимо ключові критерії наших оцінок, адже в деяких аналітичних матеріалах, особливо офіційних, розвиток України у період до повномасштабної війни визначався як цілком успішний.
Утім, критерії успішності економічної моделі для країни, що розвивається, такі:
1) темпи зростання ВВП на рівні 5% на рік і більше;
2) торговельний профіцит або мінімальний дефіцит;
3) динамічний рух ВВП на позначку у 1 трлн дол. у номінальному вимірі;
4) відсутність трудової міграції з країни;
5) високий рівень інвестування в національну економіку — від’ємна міжнародна інвестиційна позиція на рівні 90% ВВП і вище (передусім за рахунок приватних інвестицій).
Тепер оцінимо за цими критеріями українську економіку до війни.
Після 2010 року темпи зростання української економіки (крім окремих періодів посткризового відновлення) були помірними — на рівні 2–3% на рік. Це достатній рівень для розвиненої країни, але не для країни, що розвивається.
Лише темпи зростання ВВП вище 5% на рік дають можливість бідній країні скоротити бідність і відставання від заможних західних країн.
Крім цього, у бідних країнах показники інфляції вищі, ніж у розвинених країнах, а отже, нестабільність обмінного курсу національної валюти періодично знецінює доларовий еквівалент ВВП.
Торговельний баланс України останніми роками завжди був дефіцитним. Наприклад, 2019-го він досягнув мінус 12,5 млрд дол. (баланс торгівлі товарами та послугами), або 6,25% валового продукту (період повномасштабної війни залишаємо за дужками).
В історії зростання ВВП України спостерігається своєрідний «день бабака», коли економіка кружляє зачарованим колом з умовним радіусом валового продукту у 200 млрд дол.
Уперше ми підійшли максимально близько до цієї позначки 2008 року з ВВП у майже 180 млрд дол., але це зростання обірвала Глобальна фінансова криза.
Вдруге до 200 млрд дол. ВВП ми наблизилися 2013-го з ВВП у 183 млрд дол., але втратили здобутки у 2014–2015 роках.
2021-го наш ВВП за рахунок постпандемічної інфляції та підвищення цін на сировину нарешті збільшився до 200 млрд дол., але зростання було зупинено повномасштабним вторгненням РФ.
Четвертий «підхід до снаряда» може статися цьогоріч — ВВП, за різними оцінками, становитиме 200 млрд дол. Але…
Щоразу після такого зростання наш ВВП «кориговувався» до менших значень передусім під впливом зовнішніх обставин. Після 2008 року — корекція на 117 млрд дол. у 2009-му; після 2013-го — корекція на 90 млрд у 2015-му та після 2021-го — корекція на 162 млрд дол. у 2022-му.
Звісно, динаміку нашого ВВП 2026 року покаже час, але є передчуття, що певна корекція відбудеться і цього разу.
Які ж основні причини зростання ВВП у доларовому еквіваленті під час повномасштабної війни? Тим паче що 2022-го реальний ВВП у гривні обвалився на 28%, а дефіцит зовнішньої торгівлі товарами наближається зараз до 40 млрд дол. за рік.
Перша причина — масштабні вливання в економіку зовнішньої фінансової та технічної допомоги, яка становить приблизно 40 млрд дол., або більш як 20% ВВП щорічно.
Друга — суттєвий вплив державних витрат, зокрема в секторі оборони.
Третя причина — штучна стабільність гривні за рахунок тієї ж таки зовнішньої допомоги. Адже валютний еквівалент ВВП — це результат ділення номінального ВВП у гривні на середньорічний курс гривні до долара.
Номінальний валовий продукт під час війни суттєво зріс за рахунок дефлятора, тобто показника інфляції. Для розуміння: 2021 року номінальний ВВП України становив 5,5 трлн грн, а 2026-го він очікується на рівні 10,4 трлн грн, що у 1,9 разу більше. Це збільшення зумовлене передусім інфляцією, а не реальним зростанням ВВП.
Оскільки всі згадані випадки «корекції» були зумовлені зовнішніми шоками, то чи могла б українська економіка успішно прямувати до цілі у 1 трлн дол. ВВП на сировинному «двигуні», якби цих зовнішніх шоків не було?
Додатковий фактор «помилковості» моделі розвитку — це постійна втрата людського капіталу у вигляді трудової міграції. Тобто наша економічна модель не забезпечувала економічно активного населення достатньою кількістю високооплачуваних робочих місць. Через це ще до повномасштабної війни українська трудова міграція за кордоном становила 4–5 мільйонів осіб (включаючи маятникову міграцію).
Пам’ятаючи, що високі зарплати є похідною від рівня доданої вартості, а додана вартість — похідною від складності економіки, спробуємо знайти ту саму точку біфуркації.
Показники українського експорту можна згрупувати так:
- промисловий експорт: промислова продукція, хімічна продукція, чорна металургія, продукція машинобудування, транспорт, верстати, прилади, інше;
- аграрно-сировинний експорт: продовольчі товари, деревина та мінеральна сировина (насамперед залізна руда).
Якщо 2005 року у структурі нашого експорту обсяг за першою групою товарів становив 71%, а за другою, відповідно, 29%, то 2021-го, або напередодні повномасштабної війни, перша група — 40%, а друга — 60%.
По суті, національна економіка зробила своєрідну структурну інверсію, або «обертання».
Під час війни ця пропорція поглибилася ще більше — тепер це 25/75 на користь другої групи товарів.
В абсолютному вимірі промисловий експорт скоротився з 23 млрд дол. на рік до 9,8 млрд, або у 2,3 разу. Зате аграрно-сировинний експорт зріс з 9 млрд дол. до 29 млрд, або у 3,2 разу.
Посилення цих трансформацій саме під час повномасштабної війни робить досвід наших структурних змін унікальним, адже зазвичай під час війни сировинно-аграрно-сервісний сектори економіки зростають меншими темпами, ніж промисловий сегмент, підкріплений держзамовленням і ОПК.
Посилення сервісно-сировинної складової у структурі експорту натомість свідчить про подальшу деіндустріалізацію.
Отже, переможні реляції нашого уряду щодо розвитку ОПК можна певною мірою сприймати критично, адже в історії світового індустріального розвитку немає жодного прикладу, коли розвиток військового виробництва відбувався на тлі деіндустріалізації та «промислової пустелі». Це апріорі неможливо.
Точка біфуркації у структурі нашого експорту припадає на 2015 рік. Це був перший рік, коли експорт товарів другої групи перевищив за питомою вагою експорт першої.
Це відбулося внаслідок часткового руйнування цілісного донецько-придніпровського територіально-економічного району насамперед через війну та окупацію частини Донбасу.
Втім, як бачимо з рис. 1, передумови для цього почали формуватися з 2011 року, коли при владі були регіонали та Янукович.
Тобто війна не формує нових тенденцій, а посилює та мультиплікує старі. Результат зміни структури експорту був би і без війни, але, можливо, років на десять пізніше.
Це вкотре пояснює, що на політичному рівні кореляція між приходом до влади тих чи інших груп правлячого класу і форматом базової економічної моделі розвитку була в певному сенсі міфом.
Ще одним важливим показником є міжнародна інвестиційна позиція країни (МІП) — різниця між активами (коштами, які країна інвестує в світову економіку) і пасивом (коштами, які світова економіка інвестує у відповідну країну) (див. рис. 2).
Це той унікальний випадок, коли від’ємне значення для країни з динамічним рівнем розвитку є позитивним індикатором, який свідчить, що у цю країну заходить більше міжнародного капіталу, аніж витікає національного (звісно, якщо здебільшого це прямі інвестиції, а не суто кредити).
2015 року показник МІП у нас становив мінус 38 млрд дол., або 43% ВВП (див. рис. 3).
Далі цей показник поступово прямував до нульової позначки. Максимуму було досягнуто 2023 року під впливом шоків війни. 2024-го зазначений показник становив лише мінус 12,5 млрд дол., або 6,57% ВВП.
Отже, з 2015 року українська економіка стрімко втрачає інвестиційну привабливість: приплив зовнішнього капталу нібито і є, але відплив капіталу суттєво перевищує його за темпами зростання, «пожираючи» показник чистої міжнародної інвестиційної позиції.
Україна поступово перетворюється на майданчик заробляння «швидких грошей» на аграрній і мінеральній сировині та стає одним із регіональних центрів відпливу приватного капіталу за кордон.
А тепер повернемося до моделей розвитку.
Модель складної економіки — це насамперед розвиток економічної складності, тобто промисловості за лінійкою доданої вартості. Але для цього треба вміти захищати свій внутрішній ринок і допомагати національному бізнесу захоплювати зовнішні ринки.
Це досягається, крім іншого, шляхом державного стимулювання складного несировинного експорту (зокрема через кредитування іноземних покупців такої складної продукції).
В Україні ж державний Укрексімбанк замість кредитування експортних операцій своїх клієнтів кредитує сумнівні угоди з купівлі торговельно-розважальних центрів у Києві. А до війни купував облігації Укравтодору для фінансування «Великого будівництва».
Що гірше, модель сировинної економіки у нас теж не відкалібрована як належить. Серед її недоліків — дуже низький рівень інклюзії ВВП у бік широких верств населення.
Простими словами, «профіт» такої економіки осідає в кишенях кількох сировинних ФПГ і ТНК і не «йде в маси».
Єдиним інструментом такої інклюзії ВВП може стати Національний резервний суверенний фонд, який накопичуватиме сировинну ренту та експортні мита на сировину.
Кошти фонду могли б піти на структурну перебудову економіки у бік більшого рівня доданої вартості (сировинна залежність, яка перемагає сама себе) або розподілятися на персональні рахунки українців у вигляді «республіканської частки».
З 2005 року обсяг аграрно-сировинного експорту становив у нас 440 млрд дол., а розмір економічно обґрунтованої ренти міг досягти 60 млрд дол. за 20 років.
Лише накопичення ренти та мінімальні експортні мита у 5% дали б змогу акумулювати в такому фонді до 80 млрд дол., або по 2 тис. дол. на кожного українця. З урахуванням прибутку від використання за десять років ця сума могла б бути збільшена до 5 тис. дол. на кожного.
Якщо ж застосовувати «республіканську частку» лише до новонароджених українців із певної дати, ця сума перерозподілу могла б зрости кратно.
Втім, в Україні немає ані такого резервного фонду, ані системи експортних мит на сировину. Та й розмір сировинної ренти суттєво занижений.
Сировинна модель має і певний «відсікач швидкості» — сировинний експорт, на відміну від складного промислового, не має зростаючої віддачі капіталу і має певні фізичні обмеження зростання у тоннах і кубічних метрах, бушелях чи барелях.
Подивимося на рівень складності економік і показник експорту в них:
Туреччина — експорт 256 млрд дол., ВВП 1,12 трлн дол., відношення експорту до ВВП — 23%;
Польща — експорт 354 млрд дол., ВВП 0,91 трлн дол., відношення експорту до ВВП — 38%;
Південна Корея — експорт 632 млрд дол., ВВП 1,713 трлн дол., відношення експорту до ВВП — 37%;
Аргентина — експорт 66 млрд дол., ВВП 0,65 трлн дол., відношення експорту до ВВП — 10%;
Україна (2021 рік) — експорт 56 млрд дол., ВВП 0,2 трлн дол., відношення експорту до ВВП — 28%.
Отже, збільшення ВВП в Україні на сировинній базі стимулюватиме і зростання імпорту, передусім споживчого. Зростання ж імпорту потребуватиме відповідного збільшення експорту. Але у сировини є фізична стеля зростання. Тобто збільшення сировинного експорту зупиниться, а імпорт і надалі підвищуватиметься, отже, збільшуватиметься торговельний дефіцит.
До певної межі у рамках платіжного балансу торговельний «мінус» буде компенсовано кредитами та трудовими трансфертами, але після проходження критичної точки у 10% ВВП спрацює той самий відсікач швидкості, або девальвація гривні.
Валютний еквівалент ВВП буде скориговано на менший рівень, нівелюючи кількарічні здобутки зростання.
Для сировинної економіки це запрограмований стан і постійний «день бабака», який можна змінити лише за рахунок переходу до складніших моделей експорту, які дадуть нам змогу експортувати товарів не на 50 млрд дол. на рік, а як Туреччина чи Польща — на 250–350 млрд дол. на рік (із сировиною такий експорт у нинішніх цінах для нас очевидно недосяжний).
Тоді і наш ВВП може збільшитися до 0,7–1 трлн дол., що дасть можливість забезпечити витрати на оборону на рівні 50 млрд дол. щорічно (в мирний час і без зовнішньої допомоги).
В іншому разі на нас чекає так звана пастка бідності:
- нерозвинена інфраструктура;
- корупція;
- відплив капіталу;
- війни;
- недоступність кредитування;
- екологічна деградація;
- криза системи освіти та охорони здоров’я.
Аграрно-сировинна модель розвитку, тим більше без системи експортних мит на сировину та без резервного фонду, — це найкраще середовище для формування рентної, сировинної, корупційної моделі економіки.
У такій моделі рента є будівельним матеріалом для «стільників» корупції, магнатерії та їхньої політичної клієнтели. Тобто для кастового суспільства. Це таке ж хвороботворне середовище для бацили корупції, як сира зимова погода з нульовими температурами для епідемії грипу.
