Відважні романтики чи жадібні феодали: правда і міфи про лицарів Середньовіччя
Відважні романтики чи жадібні феодали: правда і міфи про лицарів Середньовіччя

Відважні романтики чи жадібні феодали: правда і міфи про лицарів Середньовіччя

Європейський лицарський епос розповість вам про легендарних лицарів Круглого столу короля Артура. Про те, як Роланд – вірний васал Карла Великого та легендарний Родріго Діас де Вівар, відомий як Ель Сід, намагалися визволити Іберійський півострів від арабів, а Річард Левове Серце – Святу Землю від них же. Усі вони — персонажі численних балад та легенд про лицарів, що вражали середньовічну Європу. Проте скільки в усіх цих епічних історіях правди, а що є звичайною вигадкою різних любителів розповідати цікаві небилиці?

Відчайдухи-романтики, здатні перемогти дракона заради кохання всього свого життя. Переповнені почуттям справедливості люди, які готові стати на стежину боротьби із найлютішим злом заради істини. Відважні воїни, які готові в будь-який момент не пошкодувати свого власного життя заради Батьківщини. Чи, можливо, хтиві перелюбники, які мають безліч коханок та стільки ж позашлюбних дітей; брехливі землевласники, які заради наживи не зупиняться ні перед чим і перетворили власних підданих практично на своїх рабів; владолюбці, чиє его настільки нестримне, що вони готові поставити на кін власну країну та узагалі увесь світ заради власного возвеличення… Фокус шукав відповідь на запитання: "Хто такі лицарі доби європейського Cередньовіччя".

Лицарі — персонажі численних балад та легенд, що вражали середньовічну Європу
Фото: Getty Images

Епічні герої епохи темряви

Пік розквіту лицарського епосу припав на XII-XV століття. Це вже пізнє середньовіччя і цікаво що значна частина цих розповідей стосується раннього, так званого темного середньовіччя (V-IX століття), тобто кількох століть раніше. Натомість легенди про героїв більш пізніх часів (Родріго Діас жив в XI столітті, а Річард Левове Серце – у XII) стали поширюватися значно пізніше, після періоду життя героїв. Тож в результаті ми маємо справу із романтизованим минулим, тим самим "Золотим віком", коли "раніше було краще".

XII-XV століття – час, коли життя у Європі більш менш стабілізувалося. Це період розквіту міст, торгівлі і відповідно різноманітних розваг (раніше було не до того), елементом яких стала лицарська література. Вона базувалася на народних легендах, переказах та інших елементах фольклору. А з часом лицарські романи перетворилися на щось на кшталт мильних опер або відомих бразильських серіалів кінця XX століття – небилиці для розваг заможних та не дуже міських жителів. Епоха лицарських романів завершилася шедевральною пародією Мігеля де Сервантеса "Дон Кіхот". У ній автор помістив типового героя лицарських романів у реалії сьогодення. Спойлер – він у них вписався не дуже.

Голландська листівка із зображенням Дон Кіхота і Санчо Панси, приблизно 1890 рік
Фото: Getty Images

Усі фолькльорні розповіді про лицарів – це притаманна людям віра у світле минуле, коли усе погане відкидається і залишається лише хороше. На Русі у цей же період розвиваються билини про богатирів, у Європі ширяться легенди про короля Артура, пісні про Роланда, Сіда та Нібелунгів. Тож чи є це все вигадкою кмітливих мандрівних співців, бардів та просто творчих людей — чи розповіді про мужніх героїв мають під собою історичні підстави?

Не всі рицарі — насправді лицарі

Спочатку слід розібратися у термінології. Слово "лицар" означає людину честі, воїна який дотримується певного кодексу – збірника етичних норм, який покладає на нього певні обов’язки як от допомога бідним і слабким, служіння Богу й Церкві, вірність своєму сюзерену. В Україні мова спочатку йшла про богатирів, а потім такими рисами народна мудрість наділяла козаків та інших відважних людей, і зрештою до них теж закріпилося слово "лицар". Тож у нашому розумінні "лицар" — це людина честі, без прив'язки до професії чи суспільного стану.

Важливо Чи був Устим Кармалюк українським Робін Гудом: реальна історія героя народних легенд

Натомість "рицар" — це конкретний титул певної суспільної верстви у Європі. Згодом у ході армійської трансформації рицарі стали офіцерами. Тобто не кожен рицар-воїн обов’язково був лицарем, тобто людиною, сповненою чеснот. Могли бути підлі, брехливі та жадібні рицарі, які аж ніяк не відповідали ідеалам. I не кожен лицар отримував офіційне визнання. Проте в народній уяві, особливо в Україні ці поняття часто ототожнювалися.

Крах імперії: хаос на зміну порядку

На початку нашої ери найбільшою потугою Європи була Римська імперія. Вона контролювала значну частину континенту, проте не всю. Шотландія, Ірландія, а також Балтія, Скандинавія та значна частина Східної Європи ніколи не входили до складу цієї могутньої імперії. Проте її цивілізаційне лідерство ніколи ніким не ставилося під сумнів. Тож навіть народи, які проживали зовні, поважали Римську імперію та перебирали до себе її закони, етичні норми та деякі елементи способу життя. Крах Риму спричинив культурний шок для усієї Європи, а особливо для тієї її частини, яка таки входила до складу імперії.

Століттями Pax Romana, Римський світ – саме так офіційно самі римляни називали свою державу — асоціювався в її населення із порядком. Порядком, якого тепер не стало. Коли закони руйнуються, єдиним правом залишається "право сильного". Простори імперії заполонили зграї різноманітних угрупувань, які скоріше нагадували звичайні банди, аніж благородних лицарів. Зараз ці буремні часи перших століть після падіння імперії й називають "темними віками".

Важливо Від Римської імперії до козацтва: 5 військових реформ, які змінювали суспільcтво

На землях сучасної України раннє середньовіччя теж було періодом турбулентності. Але тут був менший контраст, оскільки імперії тут ніколи не було, а самі території опинилися у фарватері її спадкоємиці Візантії. Свої темні віки тут настали після падіння Русі, Візантії та приходу монголів, якраз тоді, коли у західній частині Європи життя уже налагодилося. А з усіма перевагами життя на руїнах імперії українці на власному досвіді могли познайомитися уже в кінці XX століття.

Хто такий король Артур

Коли з острова Британія Римська імперія вивела свої легіони, територія занурилася у хаос війни усіх проти усіх. За таких обставин цілком ймовірно, що хтось міг взяти на себе функцію примирення та відновлення елементарного порядку. Це міг бути колишній римський чиновник або військовий, який мав досвід та розуміння державного управління. Він міг запросити до "круглого столу" (тобто рівного управління) місцевих вождів і таким чином покласти край смуті. Зрозуміло, що у народній пам’яті люди, що поклали край вічним грабежам та міжусобицям залишилися втіленням лицарських ідеалів. Так і виникла легенда про короля Артура і його лицарів Круглого столу. До Римських легіонів тоді часто набирали варварів (вихідців із племен з-за меж імперії). Так зародилася версія, що Артур міг мати сарматське чи навіть слов’янське походження і міг бути родом з території сучасної України. Історики вважають, що такі численні легенди не могли з’явитися на порожньому місці, проте об’єктивних їх підтверджень наразі не виявлено.

Сер Ланселот і Мерлін стоять перед королем Артуром та лицарями Круглого столу в Камелоті. Шовкотрафаретний відбиток, 1923 р.
Фото: Getty Images

Після століть грабежів та міжусобиць континентальна Європа зіткнулася із зовнішньою загрозою – арабським халіфатом, який на початку VIII століття підкорив Іберійський півострів. Конунг (племінний вождь) сусідньої держави франків Карл Мартел (молот) зрозумів, що він або реформує суспільний лад або його спіткає доля сусідів.

Професійні війська повертаються до Європи

Карл Мартел вирішив відновити професійну армію, яка була в Римі, але оскільки він не мав коштів її утримувати, вирішив розплатитися зі своїми професійними воїнами єдиним наявним у нього капіталом – землею, яку вони врешті й мали захистити. У 732 році арабів таки було розгромлено при Пуатьє, а армія Мартела стала наймогутнішою у Європі. Це дозволило його внуку Карлу Великому створити цілу імперію франків і навіть коронуватися імператором у 800 році. Формально він відновив Римську імперію, але де-факто це була зовсім нова держава. У пам’ять про цього правителя, якого порівнювали із давнім римським завойовником Цезарем у деяких країнах правителі почали називати самий титул його іменем – так виник титул "король".

Тож з VIII століття у державі франків зародилася система професійних військових, які мали захищати цю державу, а також стали реальною силою, яка могла втілити у життя закони держави. Так західна Європа повернулася до стабільності. Темні віки закінчилися, а пам’ять про них залишилася у фолькльорі, звичайно вибравши найкраще що було і намагаючись забути усі жахи попереднього періоду.

Важливо Ніколи не здавайся: чому Англію вже 1000 років ніхто не може завоювати

Суть рицарства полягала в тому, що найбоєздатніша частина суспільства мала присвятити своє життя військовій справі. Цілком логічно, що бойові уміння таких людей не входять ні в яке порівняння з племінними воїнами, які займаються хліборобством і в час війни міняють вила на спис. Карл Мартел роздав своїм воїнам земельні ділянки в подяку за їх службу. За задумом населення, яке не було готове брати до рук зброю, мало утримувати своїх захисників. Відтак новостворені професійні військові рицарі могли увесь свій час присвятити удосконаленню своїх бойових навичок, зброї та іншого військового обладнання. Рицарі прагнули передати свої володіння у спадок нащадкам. Для цього вони стали готувати їх до військової служби вже із дитячого віку.

За наступні століття ця практика відшліфувалася. Тож станом на XI століття ми маємо континентальну Європу, яка розділена на володіння численних феодалів (земельні ділянки, які отримували рицарі називалися феоди), які з дитячого віку готувалися до військової справи та управління своїми володіннями. Вони увесь час навчалися володіння зброєю, шукали майстрів для створення найкращих мечів, обладунків та іншої зброї та військового реманенту, розбудовували власні укріплення – замки, шукали та відбирали найкращі породи коней для транспорту та бойового застосування, а також формували власні бойові загони із підданих.

Професійні військові рицарі могли увесь свій час присвятити удосконаленню своїх бойових навичок
Фото: Getty Images

За таких обставин вони отримували необмежену владу над мирними людьми, що опинялися в їх володіннях, адже реальна сила була на 100% в їх руках і єдине, що могло врятувати цивільних від свавілля "поганих рицарів" (а таких історія та фолькльор теж знає чимало) – були інші рицарі та Католицька церква.

Чим займалися лицарі

Наявність на континенті цілої когорти людей, які творили фактично держави у державах і увесь час займаються виключно військовою справою звичайно не сприяла внутрішній стабільності. До XI століття рицарські війська змогли відбити Європу від зазіхань арабів, вікінгів та угрів. Проте тепер саме вони стали основним джерелом конфліктів уже один з одним.

Майже одразу після битви під Пуатьє розпочався процес звільнення Іспанії від арабів. Саме про це розповідають згадувані вище пісні про Роланда та Сіда. Правда дещо відрізняється від легенд. Насправді маркграф (керівник прикордонної військової провінції) Бретонський Хроутланд загинув від рук повсталого племені басків, а не арабів. А Родріго Діас де Вівар інколи переходив на сторону арабів. Проте Реконкіста (так називався процес визволення Іберійського півострова від арабів) яка тривала аж до самого кінця Середньовіччя справді стала справжнім символом епохи. У кожному поколінні були рицарі, які відважно прямували на цю справу і не задумуючись віддавали своє життя за Бога, Європу і свого монарха. Інше питання, що дехто шукав наживи у цій тривалій серії постійних воєн. Епос Реконкісти породив цілу плеяду героїв. Завершилася ця епоха падінням Гранади у 1492 році. Це дало можливість Іспанії та Португалії перенаправити свої ресурси на морські експедиції, куди й линули і залишки європейського рицарства. Так завершилася епоха Середньовіччя – кінцем періоду вважається відкриття Колумбом Америки у тому ж 1492 році.

Хрестоносці Першого хрестового походу (XI століття) на шляху до Єрусалиму. Вікно в Брюссельському соборі
Фото: Getty Images

Іншим важливим символом епохи були хрестові походи. Відомо про вісім класичних хрестових походів на Святу землю, метою, яких було звільнення святинь християнства з-під влади арабів. Були ще й походи проти язичників та турків. Не склався хрестовий похід проти монголів, організувати який королю Русі Данилові Романовичу обіцяв Папа Римський Інокентій IV. Усі ці хрестові походи сприяли утворенню окремих чернечо-рицарських орденів. Створені в результаті походів на балтійських слов’ян та інші місцеві народи Тевтонський та Лівонські ордени відіграли важливу роль в історії України. Вони призвели до утворення цілих рицарських держав уже в період пізнього Середньовіччя.

Чому лицарська спадщина така суперечлива

Загалом період рицарства і феодалізму в літературі та публіцистиці часто ідеалізують та демонізують одночасно. Лицарів зображають як ідеал людини та людської доброчесності, натомість феодалів заведено подавати як абсолютне зло, при цьому ігнорується той факт, що часто це одні й ті ж люди.

Очевидно, що шлях до професійної армії був єдиним шансом вижити в умовах раннього середньовіччя. Ця реформа поклала край "війнам усіх проти всіх" та сприяла відродженню суспільних інститутів на Заході. За умов тодішньої економіки єдиною можливістю таку армію утримувати був феодалізм.

Самий задум був досить непоганий. Найсміливіші та наймужніші люди, які були готові віддати своє життя за віру, Батьківщину чи короля утримувалися тими хто не був готовий до таких жертв. На феодалів покладався ряд обов’язків – неписаних правил, яких вони мали дотримуватися. Записав їх аж у XIV столітті ще один відомий рицар Жоффруа де Шарні – вірний васал короля Франції. Зокрема він застерігає рицарів від надмірної концентрації на здобутті військової здобичі, адже це шкодить дисципліні. Показова у багатьох планах настанова.

Сучасні лицарі на конях на фестивалі Святого Олава в Тронгеймі; Норвегія
Фото: Getty Images

Проте за багато століть свого існування світ змінився, змінилося й рицарство. Не завжди діти наслідують мораль батьків. З часом за багато поколінь спадкова феодальна власність стала сприйматися як норма і про обов’язки, які вона передбачала феодали часто воліли не згадувати. Тому на кінець епохи феодальна структура більше нагадувала жорстокий грабіж та знущання рицарів над селянами, яким уже загрожували хіба самі рицарі. Про неписаний суспільний договір, укладений багато століть до того, уже всі давно забули. У містах же ж розвинулася товарна економіка і старі феодальні натуральні господарства стали огидними пережитками минулого, які поневолюють більшість населення і затримують суспільний розвиток.

Саме тому збанкрутілий іспанський дворянин Алонсо Кіхано (Дон Кіхот — видуманий персонаж Сервантеса), який вирішив стати лицарем, у кінці XVI століття виглядав у навколишніх людей сміх та зневагу, а не повагу та захоплення, якими вшановували рицарів на початку епохи.

Джерело матеріала
loader
loader