Як Брюсселю подолати зловживання правом вето при вступі до ЄС нових членів

Сучасна політика розширення ЄС дедалі більше балансує між юридичною формальністю та політичним шантажем.

Якщо Європейський Союз прагне зберегти свою привабливість і геополітичну вагу, йому необхідно переосмислити роль одностайності та запровадити ефективні механізми, які б унеможливили зловживання нею в майбутніх раундах розширення.

Про те, як можна подолати цю проблему, читайте в колонці Любові Акуленко і Марії Голубицької з Українського центру європейської політики Розширення без права вето: як ЄС може врегулювати вступ нових членів.

Далі – стислий її виклад.

Авторки колонки звертають увагу, що один зі способів подолати проблему пропонують аналітики Стівен Блокманс та Бутрінт Беріша.

На їхню думку, виходом має стати створення спеціального Механізму врегулювання спорів у процесі розширення (EDRM).

Він мав би спрямовувати суперечки між державами-членами та країнами-кандидатами у формат арбітражу з чітко визначеними строками.

"Питання, що підпадають під сферу дії acquis, розглядалися б Європейською комісією в межах переговорного процесу, а зовнішньополітичні чи ідентифікаційні спори – за участю незалежних арбітражних або медіаційних інституцій, таких як Міжнародний суд ООН, Постійна палата третейського суду, Рада Європи (через Венеційську комісію) та ОБСЄ (через Верховного комісара у справах національних меншин)", – пояснюють Акуленко і Голубицька.

Ідеально, на їхню думку, якби такий механізм був затверджений Радою ЄС; у разі політичної неможливості його можна ухвалити як внутрішній документ, підкріплений заявою більшості держав-членів.

Це підвищило би політичну ціну для будь-якого гравця, що відхиляється від нових правил добросусідства.

Ідея створення цього механізму є безперечно актуальною, проте водночас – не позбавлена викликів, попереджають представниці Українського центру європейської політики.

За відсутності чіткої інституційної архітектури та гарантій неупередженості існує ризик, що EDRM перетвориться не на інструмент деескалації, а на новий майданчик політичної конкуренції.

"Отже, ключовим завданням має стати не лише створення самого механізму, а й забезпечення його інституційної автономії, прозорості процедур і підзвітності політичним органам ЄС виключно в межах їхньої компетенції.

Лише за таких умов EDRM може стати справді дієвим і легітимним інструментом у системі політики розширення Європейського Союзу", – наголошують українські експертки.

А щоб обмежити практики зловживання країнами ЄС правом вето задля просування власних політичних або історичних вимог, Стівен Блокманс та Бутрінт Беріша пропонують реформувати процедури ухвалення рішень у Раді ЄС.

Зокрема, шляхом поступового переходу до моделі підсиленого голосування кваліфікованою більшістю.

Тобто замість стандартного порогу для звичайного голосування кваліфікованою більшістю – коли потрібно зібрати голоси 15 держав-членів, які представляють близько двох третин населення ЄС, – новий підхід вимагає підтримку 20 держав-членів, які охоплюють принаймні 72% населення Євросоюзу.

Такий підвищений поріг створює додатковий запобіжник проти вузьких політичних більшостей, що могли би проштовхувати чутливі рішення без належного консенсусу, водночас зберігаючи гнучкість і передбачуваність процесу розширення.

При цьому обидва підходи є взаємодоповнювальними у спільній меті: деполітизувати двосторонні суперечки та підвищити передбачуваність процесу розширення.

Паралельно ЄС має активізувати превентивну дипломатію: інструменти раннього попередження й структурованого діалогу для ідентифікації латентних суперечок до того, як вони переростають у політичне блокування.

Докладніше – в колонці Любові Акуленко і Марії Голубицької Розширення без права вето: як ЄС може врегулювати вступ нових членів.