Три сценарії Трампа для Венесуели: спецоперація, ракети чи вторгнення
Три сценарії Трампа для Венесуели: спецоперація, ракети чи вторгнення

Три сценарії Трампа для Венесуели: спецоперація, ракети чи вторгнення

Три сценарії Трампа для Венесуели: спецоперація, ракети чи вторгнення

Найбільший, найсучасніший та найдорожчий у світі авіаносець USS Gerald Ford прямує до Карибського басейну. А президент США Дональд Трамп заявляє, що дні правління венесуельського президента Ніколаса Мадуро добігають кінця.

Вже кілька місяців ми є свідками методичного нагнітання ситуації між США та Венесуелою, намагаючись віднайти бодай якусь логіку в дислокації американських військ, полюванні на човни в Карибському морі, контроверсійних заявах «десижин-мейкерів», «зливах» у ЗМІ «анонімних високопосадовців», а також численному самопіарі на цій темі нерідко цілком випадкових людей. А після доволі неоднозначних результатів зустрічі двох головних претендентів на контроль над Каракасом — президента США Дональда Трампа та лідера КНР Сі Цзіньпіна — питань іще побільшало.

Звісно, найпростіший підхід у таких випадках — звести все до тем нафти чи психотипу нинішнього господаря Білого дому. Та спробуймо осмислити нинішній венесуельський кейс більш концептуально.

Від Рузвельта до Рузвельта

Після зовнішньополітичних дивідендів, отриманих США від доктрини Монро, та народження концепту Manifest destiny (явне призначення) ідея «американської винятковості», а також «божественного права» розширюватися по всьому континенту та «божественної місії» приносити свободу як у Західній півкулі, так і в усьому світі, ось уже майже два століття червоною ниткою пронизує фактично всі зовнішньополітичні кроки Вашингтона.

Різниця була лише в методах. Від ідеології «великого кийка» (Big Stick ideology), або політики силового втручання в Латинській Америці, сформованої першим президентом Рузвельтом — Теодором, до ідеології «політики добросусідства» (Good Neighbor policy), оприлюдненої тридцять років по тому другим президентом Рузвельтом — Франкліном.

Ну а після того, як «в усьому винні демократи» допустили фактичне хазяйнування на «задньому дворі» США двох головних геополітичних суперників Вашингтона — КНР і Росії, схоже, 47-й президент вирішив із цим «дуалізмом» латиноамериканської політики США покінчити радикально. Трамп і його команда взялися за активну реінкарнацію «золотої доби» Америки, апелюючи до часів президентів Вільяма Мак-Кінлі та Теодора Рузвельта, періоду розквіту американської економіки, дипломатії канонерок, розширення територій та повнокровної маніфестації згаданої ідеї американського «божественного призначення».

І режим Мадуро, схоже, обрано «пілотним проєктом», із якого Білий дім вирішив розпочати ту саму реконструкцію «золотої доби» з усіма її атрибутами.

Але, як відомо, для того, щоб утілювати задуми в маси, потрібні амбітні й навіть трохи фанатичні кадри, здатні не лише самим перейнятися ідеологічним мейнстримом, а й відсунути на задній план конкурентів і мати волю нав’язати ідеї.

Чинник Рубіо

Із масиву останніх подій навколо протистояння США та Венесуели особливу увагу варто звернути на інформацію, оприлюднену на початку жовтня в The New York Times, про те, що Трамп особисто зателефонував своєму спеціальному посланнику з особливих доручень Річарду Гренеллу, відповідальному, зокрема, за проведення переговорів із Мадуро, й наказав йому зупинити всі дипломатичні контакти з венесуельським режимом.

Ця подія значною мірою стала поворотною у подальшій долі венесуельського треку, знаменуючи собою чи не остаточну перемогу «яструбів», яких представляє держсекретар Рубіо, над «голубами», репрезентованими насамперед Гренеллом.

Нагадаємо, що ще на початку року результат цього поєдинку був далеко не очевидним. Ба більше, протягом першої половини 2025 року табір «переговірників» мав перевагу. Гренелл здійснив поїздку до Каракаса, зустрівся з Мадуро та провів із ним доволі плідні переговори про звільнення політичних в’язнів, що прогнозовано спричинило невдоволення в Держдепі.

Але поступово «радикалам» на чолі з Рубіо вдалося перехопити ініціативу. Нинішній держсекретар проявив себе як потужний апаратний гравець, перетягнувши на свій бік заступника керівника апарату Білого дому з питань політики Стівена Міллера, який попервах вважався прихильником підтримки відносин із Венесуелою.

Далі більше. У перші місяці другої каденції Трампа постало питання, чи подовжувати строк дії ліцензії на роботу у Венесуелі, яку компанія Chevron отримала ще 2022 року за адміністрації президента Джо Байдена. Рубіо успішно скоординував дії разом із давніми знайомими — депутатами-республіканцями Конгресу США від штату Флорида Маріо Діас-Балартом, Карлосом Хіменесом і Марією Ельвірою Салазар (усі, як ви, напевно, здогадалися, кубинського походження), які використали свій вплив, аби анулювати ліцензію, мотивуючи це тим, що доходи від буріння підтримують режим Мадуро.

Унаслідок скоординованих дій як дуету Рубіо—Міллера, так і «кубинських» депутатів у американському Конгресі, «миротворче крило» Гренелла відійшло на задній план, а Трамп розпочав активну кампанію боротьби з венесуельським режимом як центром світового наркотрафіку та з Мадуро особисто як керівником «Картеля де лос Солес».

Що далі?

У разі спроби реставрації «золотої доби» на кшталт часів Мак-Кінлі—Теодора Рузвельта, а також домінування на венесуельському напрямку «лінії Рубіо» військова операція проти режиму Мадуро, вочевидь, є неминучою.

Ба більше, вже навіть опосередковано можна визначити її часові межі. Останнього дня жовтня США, посилаючись на «особливі міркування безпеки», видали NOTAM (повідомлення авіаперсоналу), що обмежує повітряний простір біля узбережжя Пуерто-Рико з 1 листопада 2025 року до 31 березня 2026-го.

Показовим є кінцевий термін, який дивним чином збігається з початком активної фази виборчої кампанії до Конгресу США, під час якої тема боротьби з наркокартелями, як і латиноамериканський вектор загалом, через виняткову електоральну значущість можуть стати одними з ключових.

Головною інтригою на сьогодні є питання форми проведення цієї військової операції.

Величезну кількість версій можна розділити на три групи: точкова операція спецслужб, цілеспрямовані удари за «іранським» зразком і наземна операція.

Судячи зі слів Трампа про те, що він уповноважив ЦРУ проводити таємні операції на території Венесуели, інтригуючих заяв різноманітних «джерел, близьких до Білого дому», буцімто «за кілька днів Мадуро існуватиме лише в минулому часі та на суді історії» чи «може скоро опинитися в пастці», а також повідомлення про спробу завербувати особистого пілота Мадуро, щоби доставити президента Венесуели до місця, де американські спецслужби могли б його заарештувати, цей варіант наразі — в активній стадії. Про це свідчить і посилення останніми днями активності Кремля на венесуельському напрямку, зокрема ратифікація стратегічного договору з Венесуелою, і, звісно ж, загадковий рейс 26 жовтня до Каракаса літака Іл-76 — одного з російських бортів, на який 2023 року було накладено санкції США за участь у торгівлі зброєю та перевезенні найманців.

Звісно, успішна реалізація такого варіанту вирішення «проблеми Мадуро» була б найелегантнішим і найбезкровнішим шляхом, який би підніс авторитет творців американської «золотої доби 2.0» до небес як на внутрішньому, так і на зовнішньому політичному ринку.

Та, вочевидь, такий сценарій є надто оптимістичним. А тому без улюбленого стилю Трампа — точкових ракетних ударів, на кшталт «ідеально виконаних» по сирійських військових об’єктах 2018 року, вбивства іранського генерала Сулеймані в Багдаді 2020 року чи ударів по іранських ядерних об’єктах у червні цього року, Вашингтон, найімовірніше, не обійдеться. Ба більше, про це свідчать і «зливи» в авторитетні медіа. Зокрема, за інформацією The Wall Street Journal, Вашингтон визначив цілі у Венесуелі. До списку потрапили військові бази, порти й аеродроми, які «використовуються для контрабанди наркотиків».

А от про подальші дії в разі недосягнення мети за результатами перших двох опцій у Вашингтоні, схоже, поки намагаються не згадувати. Бо навіть за скромними підрахунками Центру стратегічних та міжнародних досліджень, для наземної операції знадобиться щонайменше 50 тисяч військовослужбовців. А в разі надання активної підтримки з боку Росії, Ірану, КНР та Куби ця цифра може виявитися вкрай недостатньою.

Тому наразі спеціалісти рекомендують 200–250 тисяч військових «для зміни режиму та стабілізації». Як аргумент наводять фатальну помилку 2003 року: тоді міністр оборони США Дональд Рамсфельд заблокував рекомендацію начальника штабу американської армії генерала Еріка Шінсекі виділити 400–500 тисяч військовослужбовців для іракської кампанії. Внаслідок цього для початкового вторгнення розгорнули лише близько 145 тисяч, що, власне, й стало причиною подальших проблем армії США в Іраку.

Вочевидь, амбітна команда президента Трампа, висловлюючись термінологією важкоатлетів, замовила досить велику вагу. І те, як вона впорається із цим «венесуельським вантажем», покаже, чи справді в неї є потенціал для реалізації нинішньої версії «золотої доби» Америки.

Джерело матеріала
loader
loader