Дік Чейні: епітафія фанатика?

Завершуючи свій шлях у Білому домі, Річард Брюс Чейні (або Дік Чейні, як він сам себе називав: Дік — скорочено від Річард) запропонував епітафію для самого себе. Він вважав, що мав «спадкове віцепрезидентство». Це було заниження власних досягнень та доволі розмите формулювання.

Він знав, що змінив курс країни, і запевняв, що не шкодує про це. Після стількох років я все ще не певен, чи вірю цим словам. Вважаю, що його робота як головного архітектора війни в Іраку та «війни з тероризмом» завдала шкоди національним інтересам і авторитету США. Та це звинувачення не дає повної картини про персону Діка Чейні.

Те, що я дізнався про його постать із архівів, сотень інтерв’ю та власних спостережень, несумісне з ліволіберальною карикатурою як лиходія. Зла сатира режисера Адама Маккея, яка нібито «ґрунтується» на моїй книжці про Чейні, імітувала документалістику. Вона відійшла на цілі кілометри від достовірного портрета.

Спадок Чейні значно складніший. Він починається з мотивів та особистого кодексу, якими він керувався. Окрім років президентства Обами, коли Дік залишив уряд, він присвятив усе життя державній службі, відслуживши без жодного натяку на корупцію. Його широко вважали одним із найкращих міністрів оборони своєї епохи.

У той час він тонко вів дипломатію та з приголомшливим успіхом керував армією у Перській затоці. Був патріотом глибоких і надмірних переконань, які підігріває відчуття національної загрози. Надихав велику лояльність підлеглих і друзів.

У свої дві каденції віцепрезидентом Чейні показав певні риси характеру. Така людина завжди переконана, що знає ситуацію краще за громадян. Знає, чого їм треба насправді. Відтак він дозволяв собі порушувати правила, розтягувати закон і приховувати значну частину своєї роботи.

Чейні відіграв провідну роль у наповненні адміністрації Буша-молодшого відданими консерваторами, багато хто з яких особисто був йому відданий. Так він дотримувався республіканського принципу 1980-х: кадри — це і є політика.

Розмістив союзників у ключових інституціях. Наприклад, в Управлінні юридичних консультацій Мін’юсту, яке видає тлумачення законів для виконавчої гілки влади. Чейні наголошував на традиційних правих пріоритетах — збільшенні військових видатків, глибоких податкових зниженнях та дерегуляції енергетики.

Проте він був «білою вороною» у Республіканській партії через небажання експлуатувати соціальні розколи задля вигоди партії. 2004 року, задовго до більшості демократів, Чейні підтримав одностатеві шлюби — саме тоді, коли Буш будував кампанію переобрання на забороні таких шлюбів. «Свобода означає свободу для всіх», — сказав Чейні. Також він зауважив, що його донька є лесбійкою.

На своїй посаді Чейні був принципово чесним щодо того, хто він та за що бореться. Хоч і маніпулював фактами, коли вважав це необхідним для «вищого блага».

Розвідка США й інспектори ООН справді вважали, що Ірак приховує біологічні та хімічні спроможності. Втім, Чейні зайшов значно далі у питаннях обґрунтуванні війни. Буш і інші посадовці приєдналися до нього. Та саме Чейні був першою скрипкою твердження, буцімто Саддам Хусейн відновив ядерну програму і становить серйозну загрозу США.

Він добре знав розвіддані. Знав, що заяви майже не мають підтвердження. Однак Чейні вважав, що цей страх — найбільш удала дорога до суспільного схвалення війни.

За зачиненими дверима його наратив ставав іще більш похмурим. Тодішній лідер більшості Палати представників, Дік Армі, виступав проти застосування військової сили в Іраку. Чейні подолав опір старого друга одним діалогом. Тоді він сказав, що аналітики виявили прогрес Іраку у створенні переносної ядерної боєголовки. Та додав, що «Аль-Каїда» працює із Саддамом Хусейном, аби здобути цю зброю.

Це були надзвичайні дані. Навколо панував шок після трагедії 11 вересня. Жоден звіт розвідки США це не підтверджував: Ірак не мав ані технологій, ані матеріалів, ані робочого проєкту. Хусейн не мав зв’язків з Осамою бін Ладеном. Згодом Армі скаже: «Я заслуговував від Чейні на краще, ніж щоб він мене обвів навколо пальця».

Важливо, що Чейні нікого не вводив в оману з особистої вигоди. Він робив це, бо боявся, що інакше Конгрес та виборці зроблять неправильний вибір.

Не зрозумійте мене хибно — я цього не виправдовую, попри фразу Черчілля про «охорону секретів цілим почетом із брехні». Позиція Чейні демонструє його сприйняття обов’язку перед співгромадянами. Приховуючи те, що публіка «не так зрозуміє», він вірив, що робить це для спільного блага. Тут діяв, як я думаю, моральний кодекс. Нехай він і був дискусійним.

Овва, в США задумались про диверсії.

Чейні був найближчим до образу антиполітика серед усіх, хто здобував виборну посаду. Йому було геть байдуже до громадської думки, окрім як у тій мірі, де вона могла збити з пантелику менш непохитного головнокомандувача.

Коли суперечка щодо внутрішнього стеження без ордерів довела керівництво Мін’юсту до межі колективної відставки, Чейні радив Бушу — ризикуючи політичною катастрофою — відправити проблемних кадрів у відставку. Він вважав президента нерішучим, коли той поступився їхнім правовим запереченням.

Наприкінці другого терміну Чейні Марта Раддац із ABC сказала йому, що країна піднімається проти війни в Іраку. Він відповів коротко: «Ну то й що?». У його розумінні демократії народ обирає лідерів і має дати їм керувати. Так само як пацієнти оплачують роботу хірурга, не вказуючи, де саме йому різати.

Віце-президент вірив, що світ сповнений значно більшої небезпеки, ніж розуміє публіка чи більшість політиків. Він бачив себе тим, хто робить темні справи на «темному боці», аби захистити наївну націю від загроз, яких вона не усвідомлює чи не хоче бачити.

Пора передивитись «Сікаріо».

Таємничість стала його улюбленим режимом. Чейні був схожий на тренера, який виграє матчі за замовчуванням, бо суперник не знав дату та місце проведення матчу. Юристи не чіпляються до документів, яких ніколи не бачили. Конгрес не голосує проти операцій, про які не знає. Дік жартував про свої методи, майже не відходячи від істини. «Чи я той самий злий геній, якого ніхто не бачить? — спитав він якось групу журналістів. — Так насправді зручно працювати».

Чейні мав дві риси, які вкрай рідко поєднуються. З одного боку — вольовий, рішучий, глибоко поінформований, тактично креативний, завжди із широкою мережею зв’язків і добре обізнаний у маловідомих деталях державного апарату. З іншого боку, Чейні був фанатиком. І я вживаю це слово свідомо. Він мав безкомпромісні переконання і палку одержимість втілити їх у життя.

Фанатики рідко стають майстрами політичних інтриг. Серед безлічі прикладів в американській політиці — від Юджина Дебса до Баррі Голдуотера — я не знайшов іншого, хто б наблизився до справжньої влади.

Є жменька «важковаговиків», що грали на рівні Чейні. Це Генрі Кіссінджер, Роберт Строс, Джеймс А. Бейкер III. Та всі вони були прагматиками. Як і Чейні, вони були безжальними бійцями, але в глибині все ж полювали на перемовини й угоди.

Саме людина на кшталт Чейні — певна своїх переконань і вправна у досягненні своїх задумів — зазвичай і приречена зрушити стрілку історії.

Роками його ідеологічний запал залишався поза очима. Це вдало маскували манери та хороше почуття гумору. Чейні був підлеглим поміркованих республіканців Джеральда Форда й Джорджа Г. В. Буша — і вони помилково вважали його не менш поміркованим.

Інколи ті відхиляли його дещо агресивні поради. Наприклад, накласти вето на Закон про свободу інформації чи ізолювати Росію після падіння СРСР. Дік залишався поруч та не подавав ознак незгоди. Така вірність, поєднана з філігранною компетентністю, піднесла його до статусу наймолодшого в історії керівника апарату Білого дому. А далі — до другого за рангом республіканця в Палаті представників і міністра оборони.

Ставши віцепрезидентом, Чейні перетворився на такого собі Дарта Вейдера. Багато хто питав, що ж сталося з тим привітним поміркованим джентльменом, якого всі знали. Що ж, одразу три речі пояснюють цю «трансформацію».

По-перше, як віцепрезидент Чейні бачив себе єдиним чиновником, якого президент не може звільнити. Вперше він відчув свободу. Міг проштовхувати власний порядок денний, а не просто пристосовуватися до начальника.

По-друге, спочатку Буш-молодший вмикався в політику лише тоді, коли цього хотів. Її деталі його нудили. У свій перший термін він часто задовольнявся лише загальними вказівками. І тут процвітав Чейні. Він боровся за контроль над «операційним полем», де фактично й народжується політика. На цьому плацдармі він переграв таких монстрів, як Колін Пауелл у Держдепі та Пол О’Ніл у Мінфіні.

По-третє, катастрофа 11 вересня 2001 року посилила давню впевненість Чейні, що затягнуте похмілля В’єтнаму та Вотергейту небезпечно послабили США на світовій арені. На його погляд, ліквідувати ці слабкі ланки стало екзистенційною нагальністю.

«Війну з тероризмом» оголосив президент, та розгорнув її саме Чейні. Під час трагедії 11 вересня він діяв із бункера під Східним крилом Білого дому. На той момент президента тримали в небі на борту Air Force One. Поки Буш-молодший петляв між авіабазами, Чейні вже змінював ландшафт нацбезпеки.

Легко забути інтенсивність страху в перші місяці після 11 вересня. Усі чекали нового руйнівного удару. Було б дріб’язковим заперечувати, що Чейні відіграв велику роль у мобілізації уряду США, яка не дала можливості повторитися масштабним терактам.

І все ж такі ініціативи Чейні, як безстрокове утримання осіб без пред’явлення звинувачень і перетворення Гуантанамо на правовий еквівалент поза межами права, шкодили базовим американським цінностям.

Мир через силу? Так, це війна.

Безліч критиків наполягають, що тортури не працюють. Мені ніколи не подобався цей акцент. Неефективність — не та причина, щоб їх відкидати. Тортури породжують потоки фальшивих зізнань від людей, які прагнуть припинення страждань. Чи є ми нацією, готовою мучити беззахисну людину заради корисної мети? Наша колективна відповідь була «ні».

Та Чейні не відступив. Говорячи 2008 року про вотербординг (симуляція утоплення, ви точно бачили це у кіно. — Прим. пер.), який уже не використовували, він чесно зауважив: «Я знову зробив би точно те саме».

Чейні, безперечно, не був єдиним автором війни в Іраку. Але перо, яким писалась ця війна, найчастіше тримав саме він. Для Буша війна була шансом скинути тирана, який намагався вбити його батька, і принести демократію на Близький Схід. Чейні сумнівався в останньому і мав зовсім інший мотив.

Нація зазнала нищівного удару. Чейні вважав, що США мають завдати більш нищівної відплати. З тієї ж причини, про яку Вольтер писав щодо публічних страт: «Щоб іншим не кортіло цього ж». Будь-що менше від жорстокої відплати інші потенційні супротивники зрозуміють як слабкість.

Афганістан був театром. Усама бен Ладен залишався невловимим. Чейні шукав іншого ефекту. Як згодом пояснював його радник Аарон Фрідберг, мета була така — не просто побути крутим хлопцем, а відновити стримування суперників загалом.

За підштовхування Пола Вулфовіца та інших «яструбів» Чейні зупинив свій вибір на Іраку та особисто на Саддамі Хусейну. Не тому, що він справді вірив, що Ірак — справжній вузол «серйозних і зростаючих загроз», через який терористи здобудуть ядерну зброю.

Набагато очевиднішим вузлом, скажімо, був Пакистан. Там реально є ядерна зброя та військова розвідка, що мала неофіційні зв’язки з «Аль-Каїдою». Проте інші інтереси США були аргументом проти війни саме там. Багдад підходив більше: там сидів відверто «зайвий» диктатор. А ще там залишилася незакінчена справа з першої війни в затоці.

Вторгнення й окупація Іраку коштували трильйони доларів, тисячі життів американців і сотні тисяч — іракців. Стратегічні наслідки включали народження «ІДІЛ», серйозний удар по довірі до США та посилення іранської регіональної гегемонії. Важко повірити, що хтось добровільно обрав би повалення Саддама, знаючи його кінцеву ціну.

Я часто думаю, чи не мав би Чейні цих сумнівів зараз. Проте він ніколи не переставав наполягати, що зробив би все так само.

Дехто казав після смерті Чейні, що його погляди на верховенство виконавчої гілки торували шлях до претензій Дональда Трампа на практично необмежену владу. Мабуть, це порівняння доречне лише в тому сенсі, що після ложки морозива вам захочеться цілу порцію. Та між розумінням президентської влади Чейні й поглядами Трампа пролягає ціла прірва.

Чейні та його головний юрист Девід Еддінґтон справді відстоювали «м’язи» влади президента. Конституція, на їхню думку, наділяє президента виключним контролем над усією виконавчою владою.

Це доктрина «унітарної виконавчої влади», що в сучасному вигляді бере початок з адміністрації Рейгана. Вона стверджує, що кожен виконавчий посадовець підпорядкований керівництву та може бути звільнений президентом. Проте Чейні не закликав до масових звільнень генеральних інспекторів і кар’єрних чиновників, які ставили під сумнів його рішення.

Тоді демократи залишалися по всій адміністрації Буша – Чейні. Наприклад, їх ніхто не виганяв із десятків незалежних агентств і комісій, де Конгрес закріпив партійний баланс.

У сфері нацбезпеки Чейні вважав, що повноваження президента інколи недосяжні навіть для обмежень Конгресу. Це не надто контроверсійно з юридичної точки зору — поки ви не допишете слово «інколи». За наполяганням Еддінгтона Білий дім часто додавав до законів, які підписував Буш, «пояснювальні заяви», намагаючись ширше застерегти виключні повноваження.

2008 року Чейні дав інтерв’ю Fox News. Тоді він говорив, що Конгрес «може писати статути», але президент як головнокомандувач не завжди зобов’язаний їм коритися. Якщо президенту не треба ні в кого питати дозволу, щоб почати ядерну війну, має бути вірною теза, що будь-яке менше застосування сили — цілком його справа.

«Він міг би розпочати такого роду руйнівний удар, якого світ іще не бачив, — сказав Чейні. — Йому не треба ні з ким погоджувати. Не треба дзвонити в Конгрес. Не треба питати суди».

Чейні та Еддінгтон залучили юристів, які аргументували їхні максималістські погляди. Згодом, звісно, їх переглянули. Низку позицій відкинули наступники у Мін’юсті, деякі визнав помилковими суд. Та, попри крайнощі, «доктрини Чейні» не були удаваними чи недобросовісними.

Чейні ніколи не закликав не коритися судовому рішенню. Не дискредитував суддю і не привласнював собі владу, яку Конституція відводить іншим. Коли суд визнавав урядове рішення незаконним, Чейні не повторював те саме в інших округах, де суди ще не висловилися. Він лише шукав тлумачень права, що розширюють владу президента.

У нього були контроверсійні погляди на Конституцію, але він відчував себе нею зв’язаним. Ба більше — по-своєму її шанував.

Як республіканець, Чейні голосував за Трампа у 2016 і 2020 роках, та не поважав його. Діка тішила дерегуляція, але обурювало загравання з Росією та зневага до європейських союзників.

І все ж Чейні залишався вірним своєму племені, довго мовчавши. Лише після 6 січня 2021 року він не втримався. Вибори були для нього священними. А тут, на його думку, мало не стався переворот. Чейні разом із донькою пішов у бій.

Ліз Чейні, третя за рангом республіканка Палати, проголосувала за імпічмент. Згодом вона допомогла очолити спецкомітет, який зібрав докази для обвинувачення Трампа. Батько, при слабкому здоров’ї, записав телеролик для її кампанії.

Примітка перекладача. Це не та, що лесбійка, якщо комусь цікаво. Тут Ліз, а по дівчатах була Мері. До речі, останній це не завадило народити сина (не будемо цікавитись деталями).

Дійшло до того, що Чейні навіть підтримав Камалу Гарріс — кандидатку, чия програма заперечувала його власні погляди. Мабуть, він вважав, що ставить країну вище від партії. І в цьому, напевно, Річард Брюс Чейні показав себе не менше, ніж у нетривкий час після терактів 11 вересня.

Це була людина з упертими переконаннями, яка залишила по собі дві суперечливі між собою спадщини. Відчуття жалю та гордості.