Пам´яті старшого навідника протитанкового взводу В’ячеслава Польового

Мав письменницький талант, пішов захищати країну в перші дні повномасштабного вторгнення  

- В’ячеслав жив так, ніби попереду мав безмежно багато часу. Не поспішав, бо щиро вірив: ще встигне створити сім’ю, написати книгу, відчути смак кожного дня. Але війна обірвала його шлях. Тепер мусимо зберегти про нього пам'ять – згадує про В’ячеслава двоюрідна сестра Вікторія Тхорик, з якою вони разом працювали у Печерському райвідділі філії Державної установи «Центр пробації» у м. Києві та Київській області. 

В’ячеслав народився 5 вересня 1989 року в Києві. Він - єдина дитина в родині Сергія Васильовича та Олени Іванівни Польових, їхня гордість і сенс життя.

Хлопець навчався у школі №36, був допитливий: цікавився історією, релігією, літературою, багато читав, міг підтримати змістовну розмову. Особливо захоплювався архівними матеріалами, досліджував їх.  

Канікули зазвичай проводив у дідуся й бабусі в селі Студянка на Рівненщині.  

- Там ми допомагали по господарству, підтримували одне одного. Так зародилися його відчуття відповідальності й щирості, - згадує Вікторія.  

Юнак вступив на юрфак Національного університету біоресурсів і природокористування. Після третього курсу, взявши академвідпустку, добровільно пішов на строкову службу в спецпідрозділ внутрішніх військ МВС «Барс». Згодом повернувся до навчання і здобув диплом юриста. 

Працював юрисконсультом у виші, помічником юриста. Восени 2021 року В’ячеслав став провідним інспектором Печерського райвідділу філії ДУ «Центр пробації» у м. Києві та Київській області. Займався спортом, вів здоровий спосіб життя. Брав участь у Революції Гідності. А ще – був глибоко віруючим, дотримувався духовних постулатів та практик. 

- Наша бабуся належала до громади адвентистів сьомого дня й привчила онука ходити щосуботи у молитовний дім. Брат студіював Біблію і добре її знав. Працюючи в системі пробації, їздив на перевірки, взаємодіяв із засудженими, навіть захоплювався цією роботою. Почасти у нас виникали дискусії, бо брат мав підвищене почуття справедливості, -  каже Вікторія.

Ще одним захопленням В’ячеслава була література. Він відвідував письменницькі курси, де відкрив у собі талант володіння словом.

- Із В´ячеславом познайомились на навчанні, - згадує слухачка курсів Тетяна Гречишнікова. - Звичайний хлопець зі світлою посмішкою, віку моєї доні. Він шукав інформацію, досліджував і писав про війни, зокрема інвазію в Афганістан доби СРСР. В’ячеслав не міг не творити. І коли пішов добровольцем, продовжував писати, вже про війну його покоління, – дуже стисло, бо бракувало часу… Він мав розповісти про цю війну нащадкам, може, став би одним із українських Ремарків сучасності, бо мав необхідний потенціал…  

У своїх дописах у соцмережах він, зокрема, захоплювався ефективністю полку «Азов», загалом добровольчих підрозділів.  

- Якось у нашій компанії з’явився В’ячеслав, з яким потоваришували. Він був найкомфортнішим чоловіком, якого знаю. Підказував, чи личить кофтинка, не сприймаючи це як нудне заняття, – певно тому, що мав творчу вдачу. Його доброта і відкритість вселяли довіру. Часом я на тиждень виїжджала, а у квартирі лишався кіт. От і залишала ключі В´ячеславові, він годував тварину. Навіть приніс для нього іграшку – гумового м’ячика. Нещодавно ми переїздили, і я знайшла той м’ячик під диваном. Дуже щемливо… Особливо шкода, що йому не судилося створити сім’ю, – розповідає подруга Марина Грошовик.  

Отримавши повістку, В’ячеслав спокійно сказав мамі: «Всі чоловіки мають стати на захист своїх сімей!»  

25 лютого 2022 року чоловік долучився до славетної 72-ї бригади «Чорних Запорожців» і отримав бойовий позивний «Барс». У 3-му мехбаті став старшим навідником протитанкового взводу в званні старшого солдата. Брав участь у визволенні Київщини, у боях під Бахмутом і Вугледаром.  

В’ячеслав написав подрузі Аллі Савіній, що «у цій війні ми зможемо відстояти державність, принаймні на значній частині країни». 

- Він був адептом правди, бо сповідував заповіді Божі. Пам’ятаю його передбачливі тексти ще перед і у перші дні війни - зовсім не те, що обіцяли деякі тодішні «експерти». В’ячеслав говорив про довгу, виснажливу, критично важливу для нашого виживання історію протистояння з Росією. Ми переписувалися, й деякі його думки були холодним душем і одкровенням, - зауважує вона.  

У випадках, коли довго не виходив на зв’язок, він просив сестру Вікторію телефонувати мамі й казати, що з ним усе гаразд.  

-У серпні він ненадовго приїхав у Київ, востаннє... Зайшов до нас у пробацію, попили чаю, погомоніли з колегами. Важкі речі розповідав про війну. Маючи серйозні проблеми з ногою і спиною, вживав сильні знеболювальні. Брата клали у шпиталь, та він категорично відмовився. Переймався, якщо не вернеться, підведе побратимів. В’ячеслав пережив страшні речі, втрачав товаришів, але поїхав до своїх на передову. Так його виховали батьки. Більше страшився не мін чи снарядів, а саме стрілецького бою. І загинув від ворожої кулі неподалік Вугледара у грудні 2022 року, - згадує Вікторія. 

- Був дуже сором’язливим, але згодом став хорошим бійцем, який виконував будь-яку задачу. «Барс» воював по-справжньому. Знаю, що на все мав власну думку, доволі серйозні роздуми публікував в Інстаграмі й збирався писати книгу про війну, - розповідає про підлеглого тодішній командир взводу Євгеній Степанов («Бандит»). 

Головний сержант взводу Руслан Кулик («Руру») у грудні 2022 року стояв на посту і мав перевірити позиції. Він попросив «Барса» почергувати на СП. Там у нього поцілила ворожа куля калібру 5,45-мм. В’ячеславу було лише 33 роки.  

- Із багатьох військових, кого знаю, він був чи не найпрогресивнішим у внутрішньому перетворенні. Попервах його навіть називали «дитям асфальту», бо в деяких житейських аспектах був непристосованим, не вмів ті ж дрова рубати чи інші елементарні речі робити. Та постійно цікавився і вчився всьому, що стосується виживання на війні. Я взяв його до себе у зміну, й «Барс» ходив зі мною на позицію. А тоді, можливо, він отримав «мою» кулю... Якось удвох ми потрапили майже в оточення біля Павлівки на Вугледарському напрямку. Три дні вибиралися звідти. Мені подобалося, як він поводився в такі моменти, – розповідає Руслан.

. 

Пригадує, як за півтора місяці до трагедії із сусідньої позиції по радіостанції попросили підсобити з набоями до кулемета під час гарячого бою. Треба було перенести боєкомплект на 500 метрів. Польовий одразу визвався й сказав: «Мені слід відволіктися від дурних думок». 

Воїн посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. 

Честь і слава Герою! 

Фото надані родиною