Спрага, миші, міни. Як два бійці ТрО провели 165 днів поспіль на позиції
Спрага, миші, міни. Як два бійці ТрО провели 165 днів поспіль на позиції

Спрага, миші, міни. Як два бійці ТрО провели 165 днів поспіль на позиції

Десять палок ковбаси, два кілограми цукерок, пак води, побутові дрібниці, павербанки, одяг… От що Олександр Аліксєєнко взяв у дорогу.

І це не враховуючи зброї, набоїв, гранат і бронежилета.

У його побратима й тезка Олександра Тішаєва був приблизно такий самий набір.

Йти, здавалось би, недалеко – кілометри чотири.

Але загальноприйнята система вимірювання тут недоцільна.

Адже вони не мандрівники на туристичній стежці.

Вони – бійці, які, оминаючи міни та ховаючись від дронів, пробираються до лінії бойового зіткнення.

Гранатометнику Аліксєєнку – 43.

Ще зі школи його прозвали Кузеном, а чому – він і не згадає.

Та нині це прізвисько стало позивним.

Командир стрілецького взводу Тішаєв трохи старший – йому 48, і його позивний явно походить від прізвища: Тішка.

Звучить лагідно.

"Ну і я не дуже злий, – констатує Тішка.

– Спокійний та лагідний".

У травні цього року Тішка і Кузен отримують завдання: замінити бійців, які понад місяць перебували на спостережному пункті неподалік населених пунктів Вербове, Мала Токмачка та Оріхів Запорізької області.

Туманним ранком автівка підвозить їх до відносно безпечної точки, далі вони йдуть полями, крізь розбиті посадки.

Їхній розрахунок простий: запасів має вистачити на десять днів автономного життя.

Чому саме десять? Якщо ворог засіче рух і накриє позицію з повітря, доведеться на певний час відмовитися від посилок, що скидають з дронів.

Десяти днів має бути достатньо для того, щоб противник став менш уважним до "мертвої" точки.

Бійці сподіваються пробути на спостережному пункті орієнтовно місяць, максимум – півтора.

Все необхідне їм скинуть з дрона.

Вони ще не знають, що залишаться тут на 165 днів: кінець весни, усе літо і дві третини осені.

Перші дні.

Звичайнісінький спостережний пункт на пагорбі, біля перехрестя.

Бліндаж обжитий і теплий, зі спальними місцями.

Є туристична газова плита.

Біля виходу – генератор.

Уже наступного дня ділянку, де був розташований бліндаж Кузена і Тішки, почали обстрілювати: з міномета та скидами з дронів.

Чи побачили їх під час ротації, чи російський оператор БПЛА помітив сліди на землі, чи зрадницьки блиснула посилка, яку бійці не встигли забрати.

Але ворог збагнув: десь тут ховаються українські піхотинці.

І почав гатити навмання.

Тому й генератор Тішка з Кузеном не використовували – боялися, що десь неподалік можуть бути росіяни, які визначать їхню схованку за звуком.

Рацію та світильник заряджали від павербанків.

І Олександр Аліксєєнко, і Олександр Тішаєв – з Житомирщини.

Фото надане О.

Спостереження за ворогом звелося до слухання.

Іноді, коли вважали це безпечним, визирали назовні.

Уночі користувалися приладом нічного бачення.

– Наш розпорядок дня був один і той самий.

Чергування, відпочинок, облаштування, – згадує Тішка.

– Але нам за цю зміну не вдавалося ані відпочити толком, ані облаштуватися.

В основному, ми просто підтримували те, що є.

Старалися укріпити те, що розбили скидами.

Доводили до ладу лише те, що не видно зверху.

Адже не було ще у світовій історії воєн, щоб лінія фронту була настільки прозорою для обох сторін.

Щоб противник міг порівняти вчорашнє зображення позицій зі свіжим, і тому кожна гілка, що опинилася в іншому місці, могла видати людину.

Залишитися невидимими для ворога – ось чого прагнули бійці на СП.

– Тож ззовні ми старалися нічого не міняти.

Якщо воно розбите, воно так розбитим і залишається.

Ми не можемо навіть сміття перемістити чи завали розчистити.

Аж до того, що лежить якась палка – не чіпати її.

Це задля безпеки, – пояснює Тішаєв.

Вони вирішили тимчасово відмовитися від посилок, щоб не провокувати противника.

Тому що "краще залишатися голодним, але живим".

Не виходили назовні ні вночі, ні в сутінках.

Але ворог усе одно накривав квадрат мінами.

Іноді сипав запалювальними боєприпасами.

Часом – газовими гранатами, врятувати від яких міг лише протигаз; головне – не потрапити в епіцентр хмари.

Одного дня міна ледь не влучила просто в бліндаж.

Вибух був такий, що контузило обох бійців.

Тішка отямився першим.

Схопив рацію.

Вони мали виходити на зв'язок щогодини.

Коли він уточнив, скільки разів не відповів, з'ясувалося – тричі.

Отже, він пробув у безпам'ятстві три години.

Побратима контузило сильніше – Тішка приводив його до тями майже годину.

Коли опритомнів Кузен, його нудило, ноги не слухалися, але найстрашніше те, що він нічого не бачив.

Розповідаючи про свій крайній вихід, Аліксєєнко лише раз використовує слово "страх".

Саме в розповіді про цей день.

Тоді, в глухому бліндажі десь серед полів Запоріжжя, він вирішив, що втратив зір.

Бачити він почав лише на третю добу.

Але ще тиждень Кузен не міг підвестися на ноги – повзав бліндажем навкарачки.

Вода, миші й момент сліпучого світла.

Вони планували протриматися на власних запасах десять днів.

Змогли двадцять два.

Замовляти посилки часто було небезпечно: кожен пакунок з дрона міг видати ворогу, що вони все ще тут, що вони все ще живі.

Найбільше бракувало води.

Її економили завжди.

Не кожна скинута пляшка витримувала удар об землю.

Якщо ж чужий дрон помічав посилку раніше за них, то обов'язково на пакунок летіла міна.

Пили за жорстким графіком: ковток раз на три години.

Потім раз на шість.

Бували дні, що й раз на дванадцять.

А коли укріплюєш влітку у броні позицію, спрага підбирається швидше.

В моменти найбільшого відчаю пили воду з саше для сухого душу.

Намагалися вичавити краплини з вологих серветок.

Їли тільки сухі продукти – адже що ти приготуєш без води? Умивалися, обтиралися і мили посуд лише серветками.

Тепер Тішка може розповідати про це з гумором: мовляв, всі солдати на позиції пахнуть однаково – серветками.

Згадуючи той день, коли вони таки дістали пляшку, скинуту FPV-дроном, Кузен мимоволі заплющує очі й усміхається.

"Яка ж вона смачнааа, – протягує він.

– Півтора літра ми смакували день".

Олександр Аліксєєнко до виходу на позиції.

Фото надане О.

Ще одна особливість польового життя – це миші.

– Боротися не варіант.

Спробували труїти, але на полі всіх не перетруїш.

Лазять, і під одежу залазять, і в рюкзаки, і продукти псують.

Кошмар! – розповідає Тішаєв.

– А от щур – це хорошо, він душить мишей.

Щур у нас практично ручний був, ми його підгодовували.

Деякі бійці заводять на позиціях котів – і для боротьби з мишами, і для настрою.

Але Кузен з Тішкою виганяли і котів, і собак, які забрідали до них у бліндаж.

Не через нелюбов, а з міркувань безпеки.

Ворожий оператор міг помітити, як кіт день у день біжить до однієї й тієї ж нори, і зрозуміти, що там люди.

Собака міг демаскувати позицію та ще й зачепити мінні розтяжки, які бійці встановили на підходах до бліндажа.

Єдиний їхній зв'язок із життям зовні – рація.

Але іноді в динаміку можна було почути не тільки голоси військових.

Часом побратими записували голосові повідомлення від Тішки та Кузена через ефір і пересилали їхнім дружинам.

А потім так само через рацію передавали відповіді.

Та бували в цій піврічній темряві й моменти сліпучого світла.

На Покрову в одній із посилок лежали листи від дружин.

– Розпереживалися.

Я навіть сльозу пустив скупу чоловічу, – зізнається Кузен.

Поки вони сиділи у бліндажі, двоє дітей Тішки закінчили перший клас і перейшли в другий.

Раніше дружина надсилала йому їхні світлини після кожного повернення з позиції.

Цього разу відрядження чоловіка затягнулося надовго.

І в черговій посилці на Тішку чекав старенький телефон.

Подзвонити по ньому він би не зміг.

Але не це було головне.

В смартфон залили зняті дружиною відео й фото дітей.

Стрілецький бій.

Тішаєва та Аліксєєнка хотіли вивести з позиції понад 30 разів.

Про це 3-го листопада йшлося в повідомленні Офісу президента про їхнє нагородження "Хрестом бойових заслуг".

Самі бійці й не рахували, як часто їм пропонували евакуюватися.

– Ми свідомо відмовлялися, – каже Тішка.

– Командування ж не сидить безпосередньо поруч із нами, тому в них може бути одна погода, а в нас – інша.

У них може йти дощ, а в нас немає.

В них може бути сильний вітер, а в нас слабкий, і дрони всюди літають.

Щоб не йти під скиди та обстріли, ми чекали на кращі погодні умови.

Через постійні атаки в їхньому бліндажі тріскалися балки, стеля почала просідати.

Коридор розбили так, що утворився прямий вхід – достатній, щоб туди влетів FPV-дрон.

Стало зрозуміло: треба шукати нове укриття.

Олександр Тішаєв: Якщо на початку між "Мавіком", який нас побачив, до появи FPV зі скидом проходило 15–20 хвилин, то з середини літа підльотний час скоротився до 5–7 хвилин.

Фото надане О.

На початку вересня бійці перемістилися у схованку, яка раніше слугувала їм за склад.

Тісніша, низька.

Її теж довелося облаштовувати та ставити барикаду, яка б зупинила ворожий FPV.

Тут вони протримались майже місяць.

Коли перекриття не витримали, довелося йти далі окопом – шукати нове місце для виживання.

Під час цього переходу їх і побачив дрон.

Міна вибухнула ближче до Кузена, і головний удар взяла на себе його станція РЕБ.

Коли Аліксєєнко дістався нового укриття, відчув у плечі щось чужорідне.

Виявилось, це два великі осколки і кілька дрібних.

Він перев'язався.

Почав приймати антибіотики.

З уламками у плечі за кілька днів йому довелося прийняти стрілецький бій.

Одного жовтневого дня вони почули гул важкої техніки і доповіли в штаб.

Росіяни, певно, вирішили, що перехрестя ніхто не контролює – і пішли в наступ.

Незабаром загін був атакований дронами.

– Потім ми почули тупіт.

Все було так швидко – не передати словами.

Тішка каже: "Працюємо!".

Я дав чергу – скільки міг.

Один ліз прямо на нас, ми його поклали.

Ще двох ми поранили, і хлопці вже добили їх з дронів, – розповідає Кузен.

Це було їхнє останнє бойове зіткнення за цю операцію.

За кілька днів Тішаєв пішов по чергову посилку – і повернувся з новиною, на яку вони чекали так довго.

До хати.

– Ми замовляли посилку.

А вдень і вночі йшов дощ.

Посилку скинули дроном трохи далі.

Тішка виходить за нею, а потім повертається й каже: "Туманчик", – Кузен вимовляє це слово так ніжно, нібито це не атмосферне явище, а ім'я малечі.

– Туманчик.

Дозвіл на вихід їм дали одразу.

Група, що мала змінити їх, вже чекала на іншій позиції за півтора кілометра.

– Кузен, зможеш?.

– Зможу.

– Тоді до хати?.

– До хати.

О пів на шосту ранку Тішка й Кузен закинули рюкзаки на плечі, взяли зброю, і поки густий туман тримався низько над полем, рушили по багнюці.

Мамин борщ – от що першим скуштував Олександр Аліксєєнко, повернувшись додому на відновлення.

Фото надане О.

На півдорозі поранений Кузен зрозумів, що рюкзак йому тягнути не до снаги.

Йти було важко.

Пів року вони жили в просторі кількох метрів, а тепер потрібно було пройти дванадцять кілометрів.

Втричі більше, ніж навесні.

Але тепер пішки було безпечніше, ніж машиною.

Це був день здійснення маленьких мрій.

Коли бійців підібрала автівка, вони нарешті могли випити води досхочу.

На стабілізаційному пункті їх частували американо і – о щастя! – солодощами.

А далі – справжнє диво, про яке Кузен марив місяцями: холодна банка коли.

Ввечері, коли бійці дісталися до лікарні та їх відправили до палати, на них чекав справжній апофеоз винахідницької думки, вершина досягнень людської цивілізації, квінтесенція всіх бажань – гарячий душ.

Після пів року в бліндажі очі Кузена досі не переносять яскравого світла – доводиться носити фотохромні окуляри.

– Це була одна довга ніч, – каже він про 165 днів на позиції.

У цивільному житті Кузен був кочегаром у школі.

Торік він сидів із приятелями, пив пиво, коли до них підійшли військовослужбовці ТЦК.

Хлопці дали ходу, а Кузен залишився.

Тішка до армії працював на будівництві.

Повістку отримав, коли прийшов до ТЦК оновити дані.

До минулого року, коли вони пройшли учебку та потрапили до 115-ої бригади Сил ТрО, жоден з них ніколи не брав до рук автомат.

Територія твоя доти, доки її тримає бодай один піхотинець.

Майже пів року Кузен і Тішка жили під вибухами, ховались у бліндажах та окопах, страждали від спраги й навал мишей і щогодини доповідали у штаб.

На невеличкій ділянці величезного фронту вони 165 днів лишалися нерухомою точкою, що дозволяла сказати: ця територія досі наша.

Рустем Халілов, УП.

Джерело матеріала
loader
loader