Успех Европы: что недооценил Трамп и в чем ЕС бросает вызов США и Китаю

За останні три десятиліття Європейський Союз вибудував політичну та регуляторну систему, достатньо потужну, щоб формувати глобальну конкуренцію й об’єднувати значну частину континенту.

Проте замість того, щоб зміцнювати цей здобуток, його лідери послаблюють соціально-економічну модель, яка й зробила його можливим.

Не варто помилятися: попри твердження президента США Дональда Трампа, віцепрезидента Джей Ді Венса та їхніх адептів руху MAGA, Європейський Союз не перебуває в занепаді.

Навпаки — у багатьох аспектах європейський проєкт виявився успішнішим, ніж могли уявити навіть найоптимістичніші з його засновників.

Уперше в новітній історії інші світові гравці визнають Європу як самостійного політичного актора.

Не просто як ринок чи розрізнену сукупність суверенних держав.

Такого не було ані після падіння Берлінського муру в 1989 році, ані навіть після східного розширення ЄС на початку 2000-х.

За останні три десятиліття Європа створила політичний і регуляторний порядок, який зовнішні сили вже не можуть обійти, ведучи справи з 27 національними урядами окремо.

Натомість їм доводиться мати справу з Європою як єдиним цілим.

Це дедалі виразніше проявляється в тому, як іноземні держави формулюють свою політику та дії.

Наприклад, навіть нова Стратегія національної безпеки Трампа говорить про "Європу, що занепадає", а не зосереджується на окремих державах-членах ЄС.

Своєю чергою президент Росії Владімір Путін виправдовує війну проти України, посилаючись на розширення ЄС (і особливо НАТО), тоді як Китай розглядає Європу як єдиний регуляторний центр противаги.

У серці цих змін — глибша трансформація.

Європу більше не сприймають лише як геополітичного актора — а як конкурентну модель організації економічного та політичного життя.

Відтак європейські політики змушені зіткнутися з фундаментальним питанням, якого вони здебільшого уникали протягом десятиліть: чи є ЄС лише механізмом координації, чи політичною спільнотою зі спільною долею?.

Насправді світ уже дав відповідь на це запитання.

Усвідомлюють це європейці чи ні, Європа є політичною спільнотою.

Втім, таке визнання не є ані автоматичним, ані гарантованим.

Воно залежить від здатності ЄС зберегти свою відмінну економічну модель.

На відміну від американського капіталізму з його акцентом на швидкість, масштаб і накопичення, а також від китайського авторитаризму, який підпорядковує ринки й політичну владу централізованому державному контролю, європейська соціальна ринкова економіка ставить у центр демократичний вибір, соціальний захист і верховенство права.

Якщо дивитися крізь цю призму, стає очевидно: ворожість адміністрації Трампа до ЄС полягає не в окремих регуляціях.

Йдеться про спротив системі, в якій працівники мають голос через колективне ухвалення рішень, загальна охорона здоров’я та освіта є правами, а антимонопольне право захищає конкуренцію замість підтримки державних або політично наближених компаній.

Ця модель можлива завдяки масштабу.

З 450 мільйонами споживачів, які діють у межах єдиного регуляторного простору, ЄС є найбільшим у світі єдиним ринком.

Багатонаціональні компанії, що прагнуть доступу до нього, не мають іншого вибору, окрім як пристосуватися до європейських правил, що дозволяє ЄС диктувати умови глобальної конкуренції.

Сьогоднішній зовнішній тиск із вимогою відмовитися від цієї моделі — не новина.

Десятиліттями критики твердили, що європейська соціальна модель є нежиттєздатною, її регуляторний режим — це економічне самогубство, а демократичні обмеження ринків — наївні.

Та саме ця модель забезпечила стабільність, добробут і глобальний вплив.

Запекла опозиція до неї є доказом її успіху: вона стала силою, з якою змушені рахуватися, а не ігнорувати.

Цифри говорять самі за себе.

Провідні економіки ЄС не поступаються США або навіть перевищують їх за продуктивністю на годину праці, мають вищу тривалість життя та значно нижчий рівень нерівності в доходах.

Рейтинги якості життя стабільно ставлять такі європейські міста, як Відень і Копенгаген, вище за їхні американські аналоги.

Крім того, попри застереження Стратегії нацбезпеки про "цивілізаційне стирання", Європа прийняла мільйони мігрантів, не підірвавши соціальної згуртованості.

Лише Німеччина за останні п’ять років надала громадянство понад півмільйону осіб, тоді як ультраправий уряд Італії у 2025 році схвалив рекордну кількість в’їздів мігрантів, що свідчить про те, що міграційна модель ЄС може працювати навіть за керівництва, ідеологічно налаштованого проти неї.

У сукупності ці риси пояснюють, чому авторитарні режими сприймають ЄС як загрозу, а компанії, орієнтовані на максимізацію прибутку, — як обмеження.

ЄС бракує не інституційної спроможності, а політичної волі захищати власну модель і довести процес інтеграції до завершення.

Безперечно, Європа стикається з серйозними викликами.

Економічне зростання є нерівномірним, ринки капіталу залишаються фрагментованими, а оборонні спроможності не встигають за безпековими загрозами.

Але ці слабкі місця не є наслідком соціальної та регуляторної моделі ЄС, і її демонтаж лише погіршив би ситуацію.

На жаль, європейські лідери сприймають міжнародний опір економічній і регуляторній моделі ЄС як доказ її неспроможності.

У відповідь на страхи деіндустріалізації та відносного занепаду політики ЄС зійшлися на єдиному діагнозі: надмірне регулювання.

Прописаним "лікуванням" неминуче стане дерегуляція.

Так, наприклад, і доповідь колишнього прем’єр-міністра Італії Маріо Драгі щодо конкурентоспроможності ЄС, і пакет Європейської комісії Omnibus трактують регуляторний підхід Європи як тягар, а не як перевагу.

Логіка цього регуляторного відкату проста: у світі, де домінують США та Китай, Європа має відмовитися від своєї соціально-ринкової моделі, щоб залишатися конкурентною.

Але таке міркування плутає успіх із поразкою.

Європа не може просто наслідувати Америку чи Китай, адже їй бракує фінансової та військової переваги першої і централізованого контролю над працею та капіталом другого.

Та й навіщо світові менша й повільніша версія американського капіталізму або китайського державного контролю?.

Зрештою, коли Вашингтон тисне на Європу, вимагаючи послабити екологічні чи промислові правила заради захисту американських інтересів, він безпосередньо втручається в європейське самоврядування.

Опираючись економічній і політичній моделі ЄС, Путін, Трамп і голова КНР Сі Цзіньпін зробили те, чого не змогли досягти 70 років поступової інтеграції: вони змусили європейців побачити себе європейцями.

У світі конкуруючих імперій і грубої політики сили найбільшою перевагою Європи залишається саме та модель, яка робить її незручною для інших.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.