Голокост: Пам’ять як форма опору

Що таке пам’ять про Голокост у країні, яка щодня стикається зі злочинами проти людяності?

Історичні події минулого перестали бути для нас далекими. Втрати та руйнування – давно не лише кадри з архівної хроніки, а реальність четвертий рік поспіль. Щоденно ми стикаємося зі смертю, ховаємося від обстрілів, змушені залишати власні домівки, роками шукати зниклих безвісти.

Війна докорінно змінила й те, як ми дивимося назад – у минуле. Без перебільшень, стало зрозуміло: трансформуються і самі підходи в коммемораційних практиках в Україні. Ми опинилися на етапі переосмислення того, як саме вшановуємо пам’ять і в якому контексті говоримо про втрати.

Сучасні технології, робота з даними та штучний інтелект надають нові інструменти для дослідження й аналізу історичних і культурологічних процесів. Те, як ми вивчаємо й застосовуємо їх сьогодні, визначатиме, які форми збереження пам’яті працюватимуть на посилення нашої нації завтра.

Ми більше не дивимося на минуле з проєкції мирного часу – значною мірою тому, що вже забуваємо, яким він був.

За останні десятиліття у світі зросла увага до теми Голокосту в літературі, мистецтві, кіно. Але чи може навіть цей глобальний інтерес зробити формулу "Ніколи знову" настільки сильною, щоб вона справді працювала?

Ні.

Водночас продовжувати місію зі збереження історії Голокосту – наша спільна відповідальність. Не як гарантія того, що насильство не повториться, а як умова для розуміння світу, у якому ми живемо.

Пам’ять – не статичний монумент, а живий процес. Не будівля музею, не виставковий проєкт і навіть не сама територія, а щось значно більше – те, що може нас об’єднувати.

Освіченість та емоційний інтелект не скасовують існування жорстокості, але здатні формувати емпатію – до того, хто поруч, і до його досвіду. Знання допомагають глибше бачити причини й наслідки геополітичних змін, розпізнавати мову знецінення та насильства, розвивати критичне мислення.

Саме тому важливо відкривати це молодому поколінню – не як набір дат і термінів, а як частину змістовного діалогу для розуміння та співпереживання. Ставити запитання – собі й іншим, щоб пізнавати і залишатися людиноорієнтованими впродовж життя.

У проєктах Меморіального центру понад десять років ми розповідаємо про жертв Бабиного Яру. Про масові страти в урочищі, катування та вбивства, які відбувалися в окупаційний період просто посеред київських вулиць – лише через приналежність до єврейської національності.

За час війни ми ідентифікували понад 1300 нових жертв, а загальна база налічує 29 809 імен. Серед страчених – немовлята віком від кількох днів і люди віком до 102 років. Ці дані передаються нашим партнерам – Ізраїльському національному меморіалу Голокосту "Яд Вашем". Відкриття стали можливими завдяки дослідженням науковців, які опрацьовують архівні матеріали. Кожне оприлюднене ім’я – це спроба повернути людині її гідність і персоналізувати трагедію.

Через воєнні ризики цифровізація архівів є єдиним способом терміново зберегти документальну спадщину від знищення. У партнерстві з Державною архівною службою України ми оцифрували понад 8,5 млн архівних документів XIX–XX століть. Ці матеріали перебувають у відкритому доступі на сайті Меморіального центру. Навіть під час обстрілів і тривалих блекаутів разом з обласними архівами ми продовжуємо роботу, адже кожен оприлюднений документ – це форма опору ворогу, який намагається позбавити нас голосу та власної історії.

Психіка людини в умовах тривалої травми завжди намагається знайти опору. Не лише всередині себе, а й ззовні – у фактах та свідченнях інших. У підтвердженні того, що будь-яке зло має кінець.

Знаючи ціну людського життя в минулому, ми разом шукаємо способи захистити його сьогодні – і взяти відповідальність за майбутнє, яке в нас буде.