Нова вимога Росії шокувала всіх: що не так із новим раундом переговорів в Абу-Дабі

Тристоронні переговори України, США та Росії в Абу-Дабі 4 – 5 лютого стали черговою спробою перевірити, чи готовий Кремль до реального компромісу. Дипломатичний процес відбувається на тлі нових російських ударів по українській інфраструктурі, суперечливої ролі США та спроб європейців опосередковано вплинути на результат цього діалогу.

24 Канал зібрав очікування західних медіа від переговорів в Абу-Дабі, щоб визначити, чи варто очікувати реального прориву, чому, за словами сторін, сам діалог став більш конструктивним та яких гарантій безпеки потребує Україна.

Нова зустріч в Абу-Дабі: чому ніхто не чекає реального прориву в дипломатії?

Другий раунд переговорів між Україною та Росією в Абу-Дабі від самого початку виявилися проблематичними та дуже суперечливим. Спершу дата проведення зустрічі була перенесена з 1 лютого на 4 та 5 число, а державний секретар США Марко Рубіо навіть заявляв, що, попри те що самі Штати візьмуть участь у зустрічі, представники Дональда Трампа, зокрема Стів Віткофф та Джаред Кушнер, на переговори не поїдуть.

Утім, ситуація стрімко змінювалася, і за останній тиждень ми вже як стали свідками звичного російського обстрілу цивільних, що вони здійснюють напередодні ледь не будь-яких дипломатичних контактів, так і, врешті, побачили за столом переговорів тих самих Кушнера та Віткоффа. Українська та російська делегації залишилися без змін.

Як пише The Guardian, навіть демонстративна готовність сторін до переговорів не приховує глибини головних розбіжностей – насамперед щодо територій та майбутніх гарантій безпеки для України. Кремль продовжує вимагати контролю над неокупованими частинами Донбасу та на додачу, як написали самі ж російські ЗМІ, – Москва тепер прагне визнання російського суверенітету над цими територіями від усіх сторін, що беруть участь у переговорах.

Крім того, Росія відновила удари по Києву всього через кілька днів після заяв Трампа про нібито погоджене з Володимиром Путіним енергетичне перемир'я. А в ніч перед другим днем переговорів російські війська знову вдарили по українській столиці, зокрема й балістичними ракетами по одній із київських ТЕЦ, майже повністю вивівши її з ладу.

Видання The New York Times пише, що для України це стало черговим прикладом того, що дипломатичні процеси не стримують Росію від спроб силового тиску.

Рятувальники розбирають завали після ударів РФ по київській ТЕЦ / Фото із соцмереж Дениса Шмигаля

Утім, за інформацією Reuters, за зачиненими дверима сторони обговорювали саме ті питання, які давно вважаються головними перешкодами будь-якій угоді, а обізнані джерела навіть повідомили про певний "прогрес" і "конструктив" щодо основних питань. Натомість офіційно українська позиція залишається незмінною: Київ пропонує заморозку бойових дій по поточній лінії фронту без односторонніх поступок і повернення контролю над ЗАЕС.

На тлі таких глибоких розбіжностей єдиним пунктом, щодо якого сторонам дійсно поки що вдалося дійти згоди, став обмін полоненими. Як Україна, так і Росія підтвердили, що домовленість про майбутній обмін досягнута, що зрештою додало бодай якогось реального змісту переговорному процесу.

Зрештою, як це бувало раніше під час переговорів у Туреччині, подібні обміни дають змогу подати переговори як такі, що мають практичний результат, навіть якщо прориву в стратегічних питаннях так і не відбулося.

Для Білого дому, вочевидь, цього буде достатньо, щоб знову назвати переговори "продуктивними". Цікаво, що попри те, що європейські партнери залишилися за бортом дипломатичного процесу, Франція намагається залучитися через сторонні шляхи. Напередодні зустрічі в Абу-Дабі стало відомо, що Париж направив до Москви головного дипломатичного радника президента Франції Еммануеля Бонна, спробувавши в такий спосіб не дозволити США повністю монополізувати переговорний трек.

Спроба знайти компроміс або затягування часу: чи готовий Путін до миру?

Другий раунд переговорів в Абу-Дабі став для Вашингтона і Києва не стільки спробою швидко домовитися, скільки черговою спробою перевірити реальні наміри Кремля. Як аналізує видання Politico, саме результат цих зустрічей може вперше дати більш-менш чітку відповідь на запитання, яке супроводжує всю дипломатичну активність останніх місяців: чи взагалі готовий Володимир Путін до реального компромісу, чи переговори залишаються інструментом для затягування часу?

Через зрив російською стороною енергетичного перемир'я та нескінченні атаки на прифронтові міста велика частина українського політичного істеблішменту сприймає переговори з глибоким скепсисом. У матеріалі Politico прямо зазначається, що в Києві побоюються, що Москва веде чергову показу гру перед американцями та, зокрема, Дональдом Трампом, банально намагаючись не зіпсувати відносини з непередбачуваним, але загалом терплячим до Кремля президентом США, не відмовляючись від війни як інструменту тиску.

Українська делегація під час переговорів в Абу-Дабі / Фото МЗС ОАЕ

Утім, джерела в українських і американських колах визнають, що цього разу за столом відчувається певна зміна тону. За їхніми словами, переговори стали більш практичними, новий склад російської делегації вже не використовує нескінченні ідеологічні лекції про "першопричини війни" та більше говорить про конкретні параметри можливих домовленостей.

Передусім цю зміну Politico пов’язує з оновленням української переговорної команди та залученням, зокрема, колишнього очільника ГУР та чинного голову ОП Кирила Буданова та голову фракції "Слуга Народу" Давида Арахамію, яких у Москві вважають "жорсткими, але реалістичними людьми", з якими можна вести предметний торг.

Однак навіть за цих умов російська позиція залишається максималістською. Москва не відмовилася від вимог територіальних поступок із боку України та продовжує розглядати будь-які гарантії безпеки як побічний результат таких поступок, а не як самостійну частину угоди. У цьому сенсі переговори в Абу-Дабі виглядають не стільки шляхом до миру, скільки спробою з'ясувати, чи готовий Кремль домовлятися про щось конкретне або знову використовує псевдодипломатію, щоб виграти час та замили очі наївним американцям.

У підсумку, незалежно від мотивів самого Путіна, результати чергових контактів в Абу-Дабі покажуть, чи йдеться про реальну спробу зупинити бойові дії або про чергову дипломатичну виставу в нескінченній війні на виснаження.

Можливі гарантії безпеки для України: які основні проблеми та перші скарги з боку НАТО?

Паралельно з обмежено продуктивними переговорами в Абу-Дабі Україна намагається забезпечити собі безпеку в невизначеному поки що післявоєнному майбутньому. Питання гарантій безпеки стало центральним у всій архітектурі можливих домовленостей, але водночас – найбільш суперечливим. Саме на цьому етапі ламається логіка будь-якого потенційного припинення вогню незалежно від лінії майбутнього розмежування, адже без чітких механізмів контролю і примусу будь-яке перемир'я ризикує повторити долю попередніх угод, які Росія порушувала без відчутних наслідків.

Як повідомляє Financial Times, Україна разом із європейськими та американськими партнерами погодила рамковий багаторівневий план реагування на порушення можливого режиму припинення вогню з боку Росії. Ідеться не про абстрактні запевнення, а про заздалегідь узгоджений порядок дій, прив'язаний до чітких часових меж.

• За цим підходом будь-яке зафіксоване порушення з боку Москви має запускати оперативну реакцію вже протягом 24 годин, спочатку у вигляді дипломатичного попередження, а, якщо це не спрацює, за цим наступає реальна військова відповідь від українських сил стримування.

• Якщо ж порушення продовжаться, наступним етапом стане втручання так званої "коаліції охочих", до якої входять низка країн ЄС, Велика Британія, Норвегія, Ісландія та Туреччина.

• У разі ж масштабної ескалації передбачено ще один рівень – скоординовану відповідь західних сил із залученням США в межах 72 годин.

Місія ОБСЄ в Україні розпочалась у 2014 році та завершилася у 2022-му з початком повномасштабного вторгнення / Фото Євгена Малолєтки із сайту ОБСЄ

Ця логіка є прямим висновком із досвіду України з попередніми домовленостями – від Будапештського меморандуму до Мінських угод, де механізмів примусу та покарання порушника перемир'я фактично не існувало.

Фіксація порушень без інструментів впливу, як показала практика моніторингової місії ОБСЄ, здатна лише документувати порушення, але без реальних інструментів їх зупинки. Саме тому Київ наполягає на тому, що майбутні гарантії мають бути не декларативними, а операційними – з чітким розумінням, хто, коли і як реагує на порушення.

Утім, навіть ця модель стикається із серйозним опором усередині альянсу НАТО. Politico видало ексклюзивний матеріал, в якому звертає увагу на зростання занепокоєння серед окремих союзників по НАТО, які побоюються, що будь-які формулювання на кшталт "щось за подобою Статті 5" для України можуть розмити саму суть цього положення в статуті Альянсу.

Зокрема, Фінляндія прямо застерігає США від використання таких аналогій, наполягаючи на "фаєрволі", тобто фактичному розмежуванні між НАТО і будь-якими майбутніми безпековими зобов'язаннями Заходу перед Києвом.

За цими застереженнями стоїть не лише юридична обережність, а й політичний страх перед обіцянками, які буде важко реалізувати на практиці. Частина союзників намагається знизити вагу участі майбутніх гарантів, апелюючи до "посилення України". Мовляв, достатньо наростити оборонні спроможності Києва, щоб стримати Росію, уникаючи прямих зобов'язань. Проблема в тому, що саме така логіка вже застосовувалася раніше, і вона очікувано не спрацювала.

У підсумку гарантії безпеки для України стають головним маркером конструктивності будь-яких потенційних переговорів. Якщо за ними не стоятиме готовність реагувати на порушення силою, вони ризикують залишитися черговим елементом нової фіктивної угоди.

І саме тут проходить реальна лінія розлому між прагненням швидкого миру та спробою створити бодай мінімально стійку систему майбутнього стримування, щоб слова про "сталий і довготривалий мир в Україні" перестали бути рядовою фразою в публічних промовах союзників, перетворившись на реальну стратегічну мету.