Між образою та правдою: як десятиліття "зросійщення" формували свідомість сходу України

Волонтерський проєкт "Різниця є", присвячений культурі пам’яті, опинився в центрі гучного скандалу після інтерв’ю його засновниці Емми Антонюк. Її висловлювання щодо вимушених переселенців та порівняння досвідів життя в тилу й в окупації викликали гостру критику в мережі. Антонюк розповідала, що у прифронтових селах поява україномовних книжок сприймається як незвична подія та викликає гостру реакцію місцевих. LIGA.net публікує текст Анни Тохмахчі, написаний як реакція на висловлювання Антонюк.

---

Я східнячка – і я не образилась на Емму Антонюк.

Можете вважати мене пікмі, можете бути не згодними, але я не вважаю що Емма Антонюк сказала у власному інтервʼю "щось не те". Може, сказала "не так", як я би хотіла це почути, не так обережно, не так виважено, щоб не зачіпати ран, які болять.

Так, тригерить словосполучення про "російськомовні щелепи", так Емма часто буває різка/токсична/гостра – але вона сама декларує, що вона така, яка є і що є блогеркою, а не журналісткою, і ніхто не зобовʼязаний її любити.

Я не знаю за весь схід. Але я жила і росла в Маріуполі. Це Приазов’я і південний схід. (Колись, до речі, мене жартома чи не зовсім звинуватили в "сепаратизмі" через те, що я сказала, що Маріуполь – це Приазовʼя, а не Донбас.)

Так от, у Маріуполі були ті, хто вигравав олімпіади і читав українську літературу з дитинства, і не мав проблем з українською. Були ті, хто читали українську літературу, навчалися в українських школах і класах, слухали українську музику. Але я вважаю цих людей "щасливим винятком" з правил, бо у мене було інакше.

Я люблю розповідати, що мої бабуся і дідусь говорили українською, хоч народилися і все життя прожили біля Маріуполя. Бо вони жили в українському селі, де мова і традиції попри все зберігалися. Але, на жаль, вишиті рушники, які могли б стати спадщиною, таки вирушили на смітник.

Бабуся в дитинстві мені розповідала казку про Івасика Телесика. Але разом з цим маленька я слухала і читала "большую книгу русских народних сказок" з "кашей из топора". І не тому, що моя мама хотіла її мені купити, а тому що її продавали, вона була доступною. А Івасик Телесик був не на папері, а в памʼяті бабусі і дідуся.

У моєму дитинстві в нашій домашній бібліотеці українською були лиш "Кобзар", "Аліса у дивокраї" і "Кайдашева сімʼя". Вони були рідкістю поруч з тритомниками Пушкіна, Лєрмонтова, Достоєвського, Булгакова, яких видавали і продавали дешево і багато. Мені тоді було важко читати українською, тож довгий час вони стояли на полицях недоторканими.

У школі ми мали української мови і літератури по 3-4 години на тиждень. А російської мови і літератури – по 7-8. Більшість творів ми читали в скороченні з так званих хрестоматій. Переважно прочитували і переказували кілька сторінок, розділів. Твори можна було читати повністю, якщо маєш бажання і час, або влітку як позакласне читання. Я брала стоси книжок з бібліотеки поруч із домом на літо. Російською мовою.

На першому курсі університету у нас був предмет "сучасна українська література". Соромно визнати, але для мене стало відкриттям, що у нас є ця сучасна українська література. Я обʼїздила книгарні міста в пошуках Любка Дереша і Люко Дашвар, Дари Корній. Не знайшла. Звідкілясь довелося замовляти, здається з Клубу сімейного дозвілля. І це перші книжки українською в моєму дорослому віці.

У 2015 році я переїхала до Києва. Перший похід в книгарню мене приголомшив: стільки красивих книжок – і всі українською, які красиві обкладинки, які гарні видання – без одруківок і помилок. Тоді я почала читати українською і трохи говорити українською. Досі неідеально, але мені начхати.

Чи ображає мене коли східняків, до яких я себе зараховую, називають "російськими щелепами"? Так. Бо від цього віє оцим "це через вас почалася війна, "це ви накликали "освободітєлєй".

Але хіба є неправда в тому, що нас зросійщували довго і багато? Що у нас не було нормального доступу до української літератури і літератури українською?

За моїми субʼєктивними спостереженнями, навіть коли вже війна тривала, на книжкових полицях в Маріуполі не було співвідношення 50 на 50 українською і російською мовами. Російської завжди було більше. І так, я прочитала "Тигроловів" у школі, але чи зрозуміла я щось? Чи зі мною викладач поговорив про Багряного, чи розповіли мені історичний контекст? Ні.

Вже після переїзду до Києва, мені було заздрісно, що я не навчалася в Могилянці чи Шевченка. Мені було соромно і незручно, що я багато чого не знала, мені доводилося заповнювати власні пробіли в українській літературі. Я досі це роблю, досі багато не знаю. Але вже не соромно, бо прийняла, що народилася там, де народилася. Я вже така, яка є, з таким бекграундом, такою освітою, такими книжками. І що брати з полиці зараз, залежить лише від мене.

І якщо завдяки Еммі комусь на сході, на півночі чи півдні попаде вперше до рук книжка українською, в гарній обкладинці від якісного видавництва, то це вже добре, мені немає чого ображатися.

Оригінал