Україна, Fire Point і європейські ракетні можливості

Берлін шукає запасний вихід

За даними FAZ і Financial Times, міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус має намір вирушити до Вашингтона, щоб переконати адміністрацію Трампа виконати угоду про постачання крилатих ракет Tomahawk. З формального погляду питання ще не вирішено: Вашингтон досі не відповів на німецький запит, поданий у липні 2025 року. Під питанням залишається і сама поїздка — німецькі представники «зазнають труднощів» у комунікації по лінії посольство — Пентагон, що розцінюється як наслідок «погіршення відносин».

Не чекаючи дипломатичних результатів, Пісторіус здійснив несподіваний візит до Києва, де зустрівся зі своїм українським колегою і — як повідомляє німецька преса — обговорив можливість отримання українських ударних можливостей великої дальності. Міністр заявив пресі: «Ми робимо акцент на спільній розробці найсучасніших безпілотних систем різної дальності, передусім у частині ударів на великі відстані. Таким чином ми зміцнюємо безпеку наших країн».

Фактично йдеться про пошук альтернативи американським Tomahawk. Подібний крок анонсували раніше представники ХДС — він не став несподіванкою. Під час берлінського візиту президента Зеленського і міністра Фьодорова було підписано низку угод, зокрема два договори про технологічне співробітництво між Diehl Defence та українськими компаніями Fire Point і «Луч». Безперечно, йдеться про ракетні системи. У німецьких ЗМІ з'явилися відомості про «технологічне партнерство» Diehl Defence з Fire Point — конкретно про співпрацю у розробці ракети IRIS-T SLX з дальністю до 100 км.

---

Логіка німецької стратегії

Важливо правильно розуміти характер дій Берліна. Німеччина не будує альтернативу співпраці з Америкою — вона як і раніше вважається пріоритетом. Однак виробничі обмеження та політичні розбіжності спонукають її шукати запасні шляхи отримання можливостей, які раніше мали забезпечити Сполучені Штати.

Принципово важливо й інше: переговори не зводяться до комерційних угод. Акцент робиться на технологічному партнерстві — тобто на спільній розробці продукту, а не обов'язково на створенні спільних підприємств, хоча і такий варіант не виключається.

Вимоги політики стримування Росії, в лавах якої дедалі голосніше лунають заклики до превентивних ударів по об'єктах на території країн НАТО задля завершення війни на українському театрі на російських умовах, — а також втягнутість США в конфлікт на Близькому Сході, що тягне за собою підвищену витрату крилатих ракет, — зобов'язують серйозно замислитися про європейські можливості в галузі ударів великої дальності.

---

Американські арсенали: виснаження запасів

Перше ключове питання — «американська проблема»: яке підґрунтя рішення адміністрації Трампа вийти з угоди, підписаної з Берліном у 2024 році. Тут неминуче доводиться звернутися до стану американських ракетних запасів і виробничих можливостей оборонної промисловості.

Аналітичний центр CSIS вивчив витрати семи найважливіших типів ракет американських збройних сил. Дані відображають ситуацію на кінець квітня — тобто до можливого поновлення бойових дій в іранському конфлікті, які здатні змінити картину.

До початку конфлікту запаси Tomahawk оцінювалися в 3 100 одиниць. Витрати перевищили 1 000 ракет, а темп виробництва становить близько 47 одиниць на місяць. За даними виробника, завдяки інвестиціям у виробничі потужності цей показник має зрости до 1 000 ракет на рік. Однак контракти між Пентагоном і RTX розраховані на сім років, що зобов'язує до обережності в оцінках здатності виробника одночасно поповнювати американські запаси і виконувати великі експортні замовлення.

Ракет JASSM перед війною з Іраном налічувалося 4 400 одиниць, у ході конфлікту було витрачено понад 1 000. Темп виробництва, за оцінкою CSIS, становить близько 48 одиниць на місяць. Плани Lockheed Martin передбачають випуск 396 ракет у 2026 році з виходом на рівень 860 одиниць (включно з протикорабельними ракетами LRASM) за умови розширення виробничих ліній. Показово, що американські ВПС мають намір закупити до 2031 року 4 300 таких ракет, а загальні армійські плани передбачають формування арсеналу в 11 000 одиниць. Реалізація таких амбіцій без стрибкоподібного нарощування промислових потужностей ризикує зірвати графік поставок союзникам.

Ситуація з ракетами PrSM і THAAD ще гірша — через значно менші довоєнні запаси. Перших на складах було 90 одиниць, витрати оцінюються в 40–70 штук. Других налічувалося 2 300, але витрати склали, за оцінками, від 1 040 до 1 430 одиниць при виробничому темпі 43 одиниці на місяць. Навіть якщо вдасться зняти політичні розбіжності, доступність цих систем для Європи визначатиметься передусім зростаючими потребами самих американських сил.

---

Три шляхи для Європи

Чим же розпоряджається Європа як альтернативою? Це питання про реальні можливості континенту — більшість країн якого входять до НАТО — у частині досягнення здатності до ракетних ударів на велику глибину. Проблема особливо гостра у випадку, якщо США не захочуть або не зможуть розмістити власні системи на європейській території.

Фабіан Гофман, відомий експерт з Університету Осло, вважає, що «у Європи три шляхи». У порядку, запропонованому аналітиком: придбання систем української розробки; придбання готових ринкових рішень (не українських); прискорення власних програм розвитку ударних можливостей.

На думку Гофмана, «якщо європейські держави вважають дальність ураження пріоритетом і хочуть швидко отримати можливості, порівнянні з Tomahawk (1 600 км), українські виробники дронів великої дальності можуть виявитися єдиною реалістичною альтернативою в найближчій перспективі».

---

Український арсенал: можливості та обмеження

Серед українських виробників у сегменті дронів великої дальності (1 500 км і більше) — передусім приватна компанія Fire Point і державний «Укроборонпром». Йдеться про FP-1 і літак-камікадзе Антонов Ан-196 «Лютий».

Їхні бойові частини суттєво скромніші, ніж у Tomahawk, здатного нести 454 кг вибухівки. Каталожні дані FP-1 — корисне навантаження 60 кг, FP-2 — 105 кг, однак у другому випадку приріст потужності досягнуто за рахунок радикального скорочення дальності до 200 км.

Українські системи значно повільніші за Tomahawk, мають меншу кінетичну енергію — а отже, здатні вражати «м'які цілі» на кшталт нафтопереробних заводів, але не укріплені об'єкти і підземні склади. Як зазначає Гофман, «європейським державам доведеться прийняти компроміси» у частині швидкості, живучості та ефективності ударів.

Це очевидно. Але в українських систем є одна незаперечна перевага перед американськими Tomahawk: вони доступні просто зараз — тоді як заокеанські рішення недоступні. Саме це докорінно змінює розрахунки в галузі стримування. Політика в цій сфері не може зводитися до порівняння каталожних характеристик — необхідно шукати найкращі з наявних рішень.

Щодо політичних умов поставок — ні американці, ні українці не ділитимуться своїми розробками з альтруїзму. Однак Київ, залежний від фінансової допомоги країн ЄС і «коаліції охочих», перебуває нині в слабшій переговорній позиції, ніж Вашингтон. З погляду європейських столиць це теж важливий аргумент.

Гофман також вказує на перспективність інших українських крилатих ракет — Mars, Peklo, Palyanitsa з дальністю від 500 до 800 км. Щодо більш важких програм — крилатої ракети «Фламінго» і перспективних балістичних ракет FP-7 і FP-9 — експерт застерігає: «це не зрілі програми», а їх придбання пов'язане з підвищеними ризиками і вірогідно затяжними термінами поставок.

---

Готові рішення з ринку: ілюзія «з полиці»

Широко обговорювана опція — американські ракети AGM-158B JASSM-ER (дальність 1 000 км), які має намір придбати Польща. Вони лише теоретично є рішенням «з полиці»: останні відомості пов'язують початок виконання польських, фінських і нідерландських замовлень з відкриттям нового заводу виробника у Флориді — запланованим на 2032 рік.

Південнокорейські ракети Chunmoo MLRS (дальність 500+ км) також передбачають тривалі терміни поставок з огляду на нинішню геостратегічну кон'юнктуру — хоча Польща, що закупила 290 пускових установок і вже отримала 117 з них, тут у кращому становищі, ніж більшість європейських союзників.

Ізраїльські ракети — скоріше теоретична, ніж практична опція. Війни виснажили місцеві запаси, і власні потреби промисловість покриватиме в першу чергу. Крім того, такі системи, як Arrow (Хец), яку має намір придбати Німеччина, створюються за значної участі американських партнерів — що відтворює той самий «політичний ризик», що й у випадку з Tomahawk.

---

Власні європейські програми: спізнились на десятиліття

На думку Гофмана, найкраща власна опція — прискорення програми Land Cruise Missiles у рамках концепції Deep Precision Strike, що базується на французьких корабельних ракетних розробках. Навіть у разі успішного «прискорення», за його оцінкою, до будь-яких відчутних результатів до 2028 року не дійти.

Між тим проект ELSA, що об'єднує сім країн, у грудні минулого року вже відставав від графіка на 18 місяців. Прискорення малоймовірне: чотири з семи учасників запустили власні національні програми ракетного озброєння великої дальності, що де-факто означає зміну пріоритетів.

У листопаді 2025 року Швеція разом з Нідерландами розпочала співпрацю з британською GKN Aerospace: та має створити реактивний дрон великої дальності, порівнянний з Barracuda-500 Anduril з потенційним радіусом дії до 2 000 км. Однак навіть за найамбітнішого графіка перші результати очікуються не раніше 2028 року.

Британський проект Brakestop (Project Mirrors), спроектований за зразком української «Паляниці», передбачає дрон-ракету з дальністю близько 600 км. Спочатку серійне виробництво планувалося запустити наприкінці 2025 року, однак проект набрав 18-місячне відставання і в оптимістичному сценарії вийде на серію наприкінці 2026-го.

Другий британський проект — British Nightfall: балістична ракета з тією ж дальністю 600 км. Восени 2025 року час на створення прототипів оцінювався в 9–12 місяців — про серійне виробництво говорити ще не доводиться.

Британський аналітичний центр IISS, що проаналізував європейські програми (включно з турецькими) у листопаді 2025 року, констатував: за винятком турецької ракети Kara Atmaca (дальність 400 км) жодна з них не дає підстав для оптимізму — системи не з'являться раніше кінця десятиліття або в період 2030–2035 років.

Рафаель Лосс з Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) на початку травня дійшов схожих висновків: германо-британська угода про спільну розробку ударних систем, укладена в березні 2026 року, дасть результати не раніше середини 2035-го; французькі плани в цій галузі теж не принесуть відчутних плодів раніше.

Серед реалістичних опцій Лосс називає співпрацю з Туреччиною або Південною Кореєю і — як перспективну можливість — кооперацію з Україною. Його підсумкову оцінку з останнього пункту варто навести повністю: «Україна своєю чергою має таку, що розвивається, — але саме розвивається — виробничу базу крилатих ракет. Такі програми, як "Фламінго", дають попередні результати при характеристиках нижче заявлених. Тим не менш перевірена в бою зброя України великої дальності (або її еволюції) може стати частиною майбутнього "висококо-низького поєднання" європейських ударних можливостей».

---

Fire Point: супутники, скандали та стратегічна ставка

За даними Financial Times, Fire Point вивела на орбіту два супутники і в 2027 році планує розширити угруповання «на кілька десятків» апаратів. Це пов'язано з проектом Freya — створенням європейської системи протиповітряного захисту, анонсованої головним конструктором і власником компанії Денисом Штілерманом. В інтерв'ю британському виданню він сформулював ключову ідею: «Ми продаємо не просто зброю і не просто безпеку — ми продаємо незалежність у сфері безпеки».

Виробничі потужності щодо крилатої ракети «Фламінго» Штілерман оцінив у 200 одиниць на місяць, запевнивши, що вузьке місце у вигляді виробництва двигунів «незабаром буде усунуто». Для прискорення і нарощування виробництва компанії потрібні, за його словами, «замовлення і гроші».

Між тим проекти Fire Point — зокрема будівництво заводу твердого палива спільно з урядом Данії — виявилися «заморожені». Це пов'язано з новим витком «скандалу Миндича»: були оприлюднені записи розмов, у яких цей підприємець, нині перебуваючи в Ізраїлі, розмовляє з тодішнім міністром оборони Умєровим так, ніби є головним бенефіціаром компанії.

З'явилися також неперевірені відомості про те, що запис був опублікований напередодні зустрічі представників європейських урядів з керівництвом Fire Point щодо програми Freya — що призвело до перенесення переговорів на невизначений термін. Ситуацію додатково ускладнили матеріали українського Центру протидії корупції про російські зв'язки і ділові контакти Штілермана в період його роботи в Росії.

---

Технологія проти біографії: як оцінювати ризики

Українська дискусія навколо Fire Point заслуговує на окремий докладний розгляд — тим більше що польські ЗМІ висвітлюють її, на мій погляд, однобоко. Однак справжня проблема — не вона, а питання про можливість отримати технологію, єдиним власником якої в Європі сьогодні є ця українська фірма.

Якщо розглядати співпрацю з Fire Point у категоріях злиттів, входження в капітал або спільних підприємств — можливі зв'язки і ділове минуле Дениса Штілермана, безперечно, мають бути взяті до уваги. Але це передусім питання про прийнятність ризиків — зокрема репутаційних — для потенційних ділових партнерів компанії, якими, судячи з позиції самої Fire Point, будуть приватні структури.

Наскільки ж це значимо, якщо мета — отримати технологію, брати участь у доопрацюванні конструкції і самостійно (або в рамках спільної структури під національною юрисдикцією) виробляти ці системи? Мабуть, не надто значимо. Саме з цієї логіки, судячи з усього, виходив прем'єр-міністр Норвегії Йонас Ґар Стьоре, який у лютому — вже після публікації «плівок Міндіча» — відвідав штаб-квартиру Fire Point і провів переговори з власником компанії.

---

Вибір без вибору

Необхідно чесно описувати ситуацію. В умовах обмежених американських можливостей щодо поставок систем великої дальності та відставання власних європейських програм співпраця з Україною — єдина реалістична опція сьогодні.

Її можна не використовувати. Але альтернатива — послаблення стримування, змирення з дефіцитом безпеки і «прогалиною в можливостях». Ця асиметрія здатна буквально провокувати Росію на реалізацію загроз, які формулює, наприклад, Карaганов — в інтерв'ю Дізену він заявив, що схожої позиції дотримується більшість російської стратегічної еліти. Тим більше якщо союзники по НАТО проводитимуть різну політику: одні — співпрацювати з українськими структурами, інші — відмовлятися від цього з «етичних» або політичних міркувань.

Варто також дати українській владі можливість самостійно вирішити всі спірні питання, а зусилля польського державного апарату спрямувати на придбання технологій, їх спільний розвиток і суворе дотримання всіх процедур — прозорості закупівельної політики, фінансування та контррозвідувального захисту.

Вести ж відсторонені дискусії про те, чи варто взагалі починати співпрацю з українськими компаніями — якщо американські рішення недоступні, а українські доступні, хоча й складні, — означає заходити в глухий кут.