Кіно та сигарети. Що втратили фільми разом із тютюновим димом

Днями відзначали Всесвітній день без тютюну, започаткований Всесвітньою організацією охорони здоров’я, аби привернути увагу прогресивної громадськості до смертельно небезпечних наслідків паління. Цього року офіційною темою кампанії ВООЗ стало «викриття привабливості куріння». Треба визнати, що кінематографісти в цьому сенсі добряче зіпсували собі карму. Адже саме кіно зробило цей процес по-справжньому привабливим: важко уявити образ класичної кінозірки без сигарети. Але зрештою чиновники таки перемогли, а от кіно програло.

У чому саме, спробувало розібратися ZN.UA.

Натура, що пішла

Історія тютюнового диму на екрані — це історія про те, як кінематограф поступово втрачав одну зі своїх головних візуальних і психологічних текстур. Історично до диму в кадрі ставились як до повноцінного художнього інструмента, а не шкідливої звички. Сьогодні, коли студії забороняють палити у фільмах із рейтингом, нижчим за R, помітно, наскільки збідніла екранна атмосфера й ритміка.

Зникнення сигаретного диму з екрана — це тектонічний зсув у самій кіномові. Звісно ж, не настільки глобальний, як перехід від німого кіно до звукового або від чорно-білої плівки до кольору. В історії кінематографа це можна порівняти зі зникненням чоловічого класичного капелюха-федори в 1960-х.

Капелюх був не просто елементом костюма, а важливим композиційним компонентом мізансцени. Недарма в сучасних стилізаціях під гангстерське кіно (як, наприклад, у «Перехресті Міллера» братів Коен або «Проклятому шляху» Сема Мендеса) його символізму приділено таку пильну увагу.

Кожен жест, коли герой насував федору на лоба або знімав (чи капелюх із нього знімали силоміць, чи герой демонстративно одягав його в приміщенні тощо), завжди мав певний підтекст: зміну статусу, агресію, вразливість, потайливість. Коли капелюхи вийшли з повсякденного вжитку, кримінальне кіно, детективи й трилери позбулися виразного елемента візуальної психології.

Нуарний дим

Та повернімося до наших димних справ. Чорно-біла плівка вимагала контрасту й глибини, тому в 1940-х і 1950-х роках оператори буквально боготворили дим. Згадайте класичні нуари, в яких оператори ставили жорстке висококонтрастне світло. Ми не бачимо променя як такого в чистому повітрі — ми помічаємо лише освітлену ним поверхню. Щоб «проявити» геометрію світла, задимлювали майданчик. Саме промінь прожектора, що пробивається крізь сизий серпанок, і створював ту саму атмосферу нуарного фаталізму, де немає чітких меж між добром і злом.

Водночас сигаретний дим ставав головним художнім засобом на великих планах. Клуби тютюнового диму створювали усередині статичного променя живу турбулентність, змушуючи світло буквально пульсувати біля обличчя героя. У чорно-білому кіно це формувало ілюзію фізичного середовища.

Якщо студійний туман приховував дешевизну декорацій і надавав простору ілюзію багатошаровості, то щільні клуби сигаретного диму ставали для самих героїв ідеальною психологічною маскою. Хамфрі Богарт без сигарети втрачав щонайменше половину своєї загадковості, а для «фатальних жінок» процес прикурювання був одним із головних інструментів спокушання та демонстрації влади.

Мистецтво прикурювати

Сигарета на екрані була психологічним маркером, бездоганним важелем для управління глядацькою увагою і темпоритмом сцени — наприклад, для створення паузи в мізансцені. А ще сигарета давала змогу акторам задавати чіткий ритм діалогу, коли сам процес прикурювання, глибока затяжка та струшений попіл ділили діалог на логічні частки, як метроном розбиває музичну фразу.

Причому пластика цього жесту дозволяє створити додаткові штрихи до образу персонажа. Наприклад, звичка затискати сигарету між великим та вказівним пальцем і ховати її глибоко в долоні може свідчити про те, що герой звик до фізичної роботи просто неба, служив матросом або має досвід окопної війни.

Сама манера прикурювання в кадрі може стати предметом для окремого дослідження. Згадайте, як нахабно клацав кришкою своєї запальнички Zippo Брюс Вілліс у екшенах 1990-х років, перш ніж зацідити комусь по пиці. Або коли два персонажі нуару по-змовницьки дають один одному прикурити, позначаючи в такий спосіб установлення між ними зв’язку, прихованого від інших героїв.

Можна ще згадати, як сигарети давали змогу обходити цензуру. В епоху Кодексу Гейза, коли на екрані було заборонено показувати відверту пристрасть, сигарета стала головним легальним провідником еротизму в романтичних комедіях Голлівуду. Сцена, коли жінка прикурює від запальнички, яку люб’язно простягнув чоловік, стала метафорою поцілунку. А коли персонаж підкурює одночасно дві сигарети й передає одну героїні — це вже сприймалось як чистий секс.

Ну, а зі сцени, коли втомлені коханці закурюють у ліжку, знущався ще Вуді Аллен у 1970-х роках, настільки банальним став цей візуальний троп після скасування цензури.

Позбувшись сигарети, актори втратили виграшний атрибут, що задає ритм руху в кадрі, й кінематографу довелося наново вигадувати, чим зайняти руки персонажів. На жаль, найчастіше — смартфоном. Що, звісно ж, є доволі логічним: коли герой на екрані скролить свій телефон, його дії так само транслюють залежність.

Але якщо сигарета в класичному кіно була інструментом комунікації, то смартфон — це засіб тотальної ізоляції. По-перше, коли глядачі не бачать очей актора, його персонаж візуально «вимикається» зі сцени. По-друге, скролінг ідеально вписується в концепцію цифрового автоеротизму. А це щось абсолютно протилежне двом запаленим у кадрі сигаретам.

Що, звісно ж, ідеально відображає та коментує наш час. Але суттєво збіднює кадр.

Сенс життя за «Філіп Морріс»

Як і будь-яка інша справа, небезпечна для здоров’я та життя, куріння набуло в кіно романтичного забарвлення. Сигарета символізувала свободу, бунт та екзистенційну тугу героїв.

Іконічні образи Жана-Поля Бельмондо в годарівському «На останньому подиху» або Збігнєва Цибульського в «Попелі і діаманті» Анджея Вайди неможливо уявити без сигарет. Утім, якщо вам просто зараз гостро захотілося закурити, саме час згадати про те, що в основі одного з найпереконливіших візуальних міфів XX століття лежить брудна, токсична й справді смертельно небезпечна хімічна звичка. Яка звела в могилу щонайменше двох великих режисерів сучасності, котрі за життя не випускали сигарети з рук: Сейдзюна Судзукі та Девіда Лінча.

На думку професора Корнелльського університету Річарда Клайна (свою книгу «Сигарети — це піднесено» він, власне, написав, коли намагався кинути палити) саме через усвідомлення смертоносності сигарети куріння в кадрі стало таким кіногенічним аж до магнетизму. За Клайном, кіно не приховувало небезпеки тютюну, а навпаки, показало процес куріння як щоденний акт загравання зі смертю.

Коли ми стежимо за тим, як тліє сигарета в кутику рота Алена Делона в «Самураї», ми розуміємо, що так само невідворотно спливає час життя Жефа Костелло. І від цього видовища практично неможливо відірватися. Як не можна забувати про те, що першочергове завдання кіно — обманювати глядача.

Великий французький семіотик Ролан Барт нагадує: кіно зробило куріння настільки органічною частиною чоловічого бунту або жіночої сексуальності, що глядач перестав бачити комерційний продукт за образами мужності, інтелекту або свободи. І, звісно ж, за кадром залишилися кашель, неприємний запах та онкологічний діагноз.

А відомий філософ Славой Жижек, який чимало писав про кіно, вважає, що провина кінематографа значно глибша за рекламу куріння — причому байдуже, чи то естетична мотивація керувала режисером, чи банальний продакт-плейсмент. За Жижеком, кіно пов’язало процес вдихання отруйного диму з базовими людськими потребами — пошуком сенсу буття, бунтом проти системи та безстрашним прийняттям власної смертності. А вибити з голови гарну філософську метафору набагато складніше, ніж кинути шкідливу звичку.

Тим більше, як ми знаємо, немає нічого простішого, ніж кинути палити, — кожен завзятий курець кидав разів зо двадцять.