Союзники з розрахунку: чому Польща та Україна дивляться одне на одного крізь зуби

Є такий тип відносин між людьми, коли обидва кажуть, що дружать, але в очах одного читається «ти мені зобов'язаний», а в очах іншого — «я тобі нічого не винен». Приблизно так зараз виглядають польсько-українські стосунки. Чотири польські аналітики зібралися, щоб поговорити про те, що відбувається між Варшавою та Києвом, — і сказали вголос те, про що зазвичай мовчать дипломати.

Результат — не приємна розмова про стратегічне партнерство, а жорсткий розбір помилок з обох боків.

«Якщо ви програєте — ви помрете. Ми — ні»

Перш ніж говорити про претензії та образи, аналітики позначили головне: Польща і Україна воюють за принципово різні речі.

Альберт Свідзінський сформулював це без дипломатичних пом'якшень:

«Jeżeli Ukraińcy przegrają tę wojnę, to umrą, a my nie. My mielibyśmy trudniej, ale moglibyśmy dalej żyć.»

«Якщо українці програють цю війну, вони помруть, а ми — ні. Нам було б важче, але ми могли б жити далі.»

Для України це екзистенційна боротьба. Для Польщі — питання статусу, безпеки і геополітичного впливу. Різниця принципова: коли ставки різні, різною є і дипломатична агресивність. Той, кому є що втрачати крім життя, торгується жорсткіше. Той, хто воює за виживання, готовий іти на все.

Це пояснює, чому Київ дозволяє собі речі, що дратують Варшаву. І чому Варшава дозволяла собі речі, що дратували Київ.

Польща: з адвокатів — у логістичний хаб

Є один момент у цій війні, який польські аналітики називають переломним. Спочатку Польща виступала головним «адвокатом» України на Заході: саме варшавські дипломати і чиновники першими стукали у двері Брюсселя та Вашингтона з вимогою підтримати Київ. Без польського лобіювання перші місяці могли виглядати зовсім інакше.

Але потім щось змінилося. Яцек Бартосяк пояснює механізм:

«Gdy przekonali Europejczyków, że armia ukraińska jest jedyną armią europejską, która trzyma architekturę bezpieczeństwa, to Polska stała się zbędna, stała się przeszkodą.»

«Коли вони переконали європейців, що українська армія є єдиною європейською армією, яка тримає архітектуру безпеки, Польща стала непотрібною, стала перешкодою.»

Логіка проста і від того не менш болюча: поки Польща потрібна як посередник — вона має вплив. Але коли Україна навчилася домовлятися з Берліном, Парижем і Лондоном напряму, Варшава перетворилася з партнера на транзитний коридор. Великий, зручний, але транзитний.

Конкретний приклад наводить Марек Будзіш: Україна ініціювала так звану «Drone Initiative» — коаліцію з дев'яти країн для спільного виробництва дронів.

«Tak zwana Drone Initiative nie obejmuje Polski. Wymienił 9 państw, w tym gronie nie ma Polski.»

«Так звана Drone Initiative не включає Польщу. Він перерахував там 9 країн, у цьому колі Польщі немає.»

Це не випадкова недогляд. Це система. Польща не є лідером у дроновому виробництві, у кіберзахисті, у технологіях управління полем бою. У всьому цьому Україна вже давно переросла свого сусіда.

Технологічна гордість та її наслідки

Тут виникає незручна правда, яку польські аналітики вимовляють без особливого задоволення. Бартосяк:

«Ukraińcy czują, że mają nad nami przewagę, jeżeli chodzi o rozumienie pola walki, wojsko i przemysł nowych technologii.»

«Українці відчувають, що мають над нами перевагу, коли йдеться про розуміння поля бою, про армію, про індустрію нових технологій.»

І вони мають рацію — принаймні частково. Три роки повномасштабної війни перетворили Україну на найбільш бойово досвідчену армію Європи та один із найбільш динамічних центрів розробки військових технологій у світі. Польська армія, попри значне збільшення видатків, не має цього досвіду.

Проблема не в тому, що Україна це знає. Проблема в тому, як це позначається на стилі відносин. Коли одна сторона вважає себе технологічно і воєнно зрілішою — вона перестає сприймати іншу як рівного партнера. Вона починає дивитися на неї як на постачальника озброєнь і логістики, а не як на союзника, чиєю думкою варто рахуватися.

Польща: допомогла від душі, а потім образилася

Тут польські аналітики б'ють і по своїх. Альберт Свідзінський формулює, мабуть, найважче визнання:

«Polska nie potrafiła przeprowadzić konwersji naszej kluczowej roli na zyski polityczne.»

«Польща не зуміла провести конверсію нашої ключової ролі у політичні дивіденди.»

Польське суспільство зробило фантастичний внесок у підтримку України: мільйони біженців, зброя, допомога на всіх рівнях — від урядового до волонтерського. Але польська держава не змогла перетворити цю ключову позицію на конкретні політичні здобутки.

Свідзінський проводить важливу межу:

«Altruizm nie powinien być nakierowany na zyski. Państwo powinno koncentrować się na konkretnych uzyskach.»

«Альтруїзм за своїм принципом не повинен бути спрямований на прибуток. Держава має зосереджуватися на конкретних здобутках.»

Це не цинізм. Це різниця між громадянським суспільством і державними інституціями. Пересічний поляк, який приймав у себе українського біженця, не зобов'язаний думати про геополітичні дивіденди — він просто робив добру справу. Але уряд і міністерство закордонних справ — це не волонтерська організація. Їхнє завдання — конвертувати позицію країни у вплив. Цього зробити не вдалося.

Будзіш ставить риторичне запитання, яке звучить як звинувачення:

«Gdzie zniknął nasz minister spraw zagranicznych?»

«Де зник наш міністр закордонних справ?»

У момент загострення відносин — мовчання. Пасивність там, де потрібна була ініціатива.

Зеленський: натурщик серед «old money»

Окремий блок дискусії присвячений тому, як Україна вибудовує свою дипломатію на Заході, — і тут оцінки неоднозначні.

Свідзінський використовує влучну метафору. Він порівнює Зеленського з людиною без манер, яка потрапляє в суспільство старих грошей та вищого класу:

«Zełenski pojawia się w roli naturszczyka, którego brak manier jest powiewem świeżości przy tym spętanym konwencjom towarzystwie.»

«Зеленський з'являється в ролі натурщика, чий брак манер є подихом свіжості та природності для цього скутого конвенціями товариства.»

Це справді ефективна стратегія: неформальний президент у хакі на тлі застебнутих на всі гудзики лідерів ЄС. Він виглядає справжнім, живим, незаскриптованим. Захід це купує.

Але Будзіш виходить на більш тверезу оцінку:

«Ukraina wojny jeszcze póki co nie wygrała, a zachowuje się jakby już rozdawała karty, nie tylko w naszej części Europy, ale w ogóle w całej Europie.»

«Україна ще поки що не виграла війну, а поводиться так, ніби вже роздає карти не лише в нашій частині Європи, а й взагалі у всій Європі.»

Тактична ініціатива — ще не стратегічна перемога. Уміння успішно виступати на форумах і збирати обіцянки підтримки не дорівнює тому, що ця підтримка буде незмінною. А горизонт планування — ось де виникає питання.

Берлінська ставка: великий ризик Києва

Один із найгостріших блоків дискусії — про те, на кого Київ робить стратегічну ставку. Оцінки аналітиків однозначні: орієнтація на Берлін і Париж як на головних спонсорів і гарантів — ризикована стратегія.

Марек Стефан пояснює чому:

«Rosja nie jest Związkiem Radzieckim... stawka ryzyka jest absolutnie inna między Europą Zachodnią, Europą Środkowschodnią a Ukrainą.»

«Росія не є Радянським Союзом... ставка ризику абсолютно різна між Західною Європою, Центрально-Східною Європою та Україною.»

Для Франції чи Німеччини Росія — це проблема, але не екзистенційна загроза. Танки Путіна не дійдуть до Берліна. Тому політичний клас Берліна або Парижа завжди матиме спокусу «домовитися» — просто тому, що для них ціна компромісу значно нижча, ніж для Польщі чи України.

Будзіш попереджає про ефект раптової зміни настрою:

«Poczucie triumfu może szybko zamienić się w poczucie porzucenia, zdrady i osamotnienia.»

«Відчуття тріумфу може дуже швидко перетворитися на відчуття покинутості, зради та самотності.»

Посилення AfD в Німеччині та партії Ле Пен у Франції — це не абстрактна загроза. Якщо ці сили прийдуть до влади або суттєво впливатимуть на неї, вся архітектура підтримки, яку будував Київ, може похитнутися. І тоді виявиться, що Польща — яку обходили як «непотрібну» — насправді була єдиним сусідом, у якого справді немає альтернативи безпеці України.

Горизонт у пів року — не стратегія

Будзіш задає дошкульне питання щодо дипломатичних кроків Зеленського — зокрема, його готовності до прямих переговорів і певної відкритості до фігур на кшталт Романа Абрамовича як посередника:

«To jest kalkulacja o horyzoncie planowania co najwyżej półrocznym, a to nie jest horyzont myślenia strategicznego.»

«Це розрахунок із горизонтом планування щонайбільше пів року, а це точно не є горизонтом стратегічного мислення.»

Уміння виживати тактично ще не означає, що є бачення на десять років уперед. А геополітика — це не тільки про те, хто переможе у наступній битві, але й про те, якою буде архітектура безпеки після того, як зброя замовчить.

Периферизація, яку зробили самі собі

Якщо Україна отримала від аналітиків свою порцію критики, то Польща отримала не меншу — і, мабуть, болючішу.

Бартосяк:

«W toku wojny pogłębiliśmy swoją peryferyzację poprzez naszą postawę strategiczną.»

«У ході війни ми поглибили свою периферизацію через нашу стратегічну позицію.»

Польща чекала на рішення Вашингтона. Польща давала без умов. Польща не сформулювала власних вимог до партнерів. І в результаті перетворилася з регіонального лідера на слухняного виконавця.

Це не вина України. Це вибір польської еліти — або радше її відсутність.

«Завдати болю» — найнебезпечніша теза

Найбільш радикальна пропозиція в дискусії належить Свідзінськомy. Він говорить про те, що єдиний спосіб вирівняти стосунки — примус:

«Sposobem na zmianę takiej relacji jest zadanie bólu drugiej stronie. Nie ma innego sposobu.»

«Способом змінити такі відносини є завдання болю іншій стороні. Іншого способу немає.»

Мова про те, щоб Польща використала свій логістичний важіль — зокрема, хаб у Ясьонці, через який проходить критично важливий потік озброєнь в Україну. Заблокувати — або хоча б погрозити заблокувати.

Це вкрай ризикована ідея, і самі аналітики це розуміють. Такий крок підірвав би відносини зі США, поставив би під удар східний фланг НАТО і зробив би з Польщі країну, яка саботує підтримку союзника у стані війни. Але сам факт того, що польські стратеги взагалі обговорюють такий сценарій, — це симптом. Симптом того, наскільки глибокою є криза довіри.

Що з усього цього випливає

З цієї дискусії можна зробити кілька висновків, які стосуються обох сторін.

Для України. Польща — не просто транзитний коридор. Це країна, яка граничить з трьома державами-членами НАТО, яка тримає ключову логістику, і яка при всіх своїх слабкостях є єдиним сусідом з принципово спільними стратегічними інтересами: обидві країни живуть у світі, де сильна Росія — це екзистенційна загроза. Ігнорувати Польщу або сприймати її лише як «хаб» — короткозора стратегія.

Для Польщі. Допомога без умов — не доброчесність держави, а управлінська помилка. Конвертувати ресурс у вплив — це не цинізм, це робота уряду. Пасивне очікування вдячності та рішень із Вашингтона зробило Польщу об'єктом чужих стратегій, а не суб'єктом власної.

Для обох. Захід — не надійна страховка. Берлін і Париж мають свої інтереси, свої внутрішньополітичні тиски і свої межі толерантності до витрат на чужу безпеку. Якщо у Центрально-Східній Європі не буде власної регіональної архітектури безпеки — кожна країна регіону залишиться вразливою поодинці.

Марек Стефан сказав коротко і точно про те, як успіх перетворює нарратив на реальність:

«Źródłem sukcesu polityki historycznej jest przede wszystkim odniesienie sukcesu tu i teraz.»

«Джерелом успіху будь-якої політики є насамперед досягнення успіху тут і зараз.»

Це стосується не лише історичної пам'яті. Це стосується і союзів. Країни, які сьогодні програють — стають незручними партнерами завтра. Країни, які перемагають, — диктують умови.

Польща і Україна потрібні одне одному. Просто обом потрібно перестати це заперечувати — кожна по-своєму.

Матеріал підготовлено на основі відеодискусії аналітичного центру Strategy&Future за участі Яцека Бартосяка, Марека Будзіша, Альберта Свідзінського та Марека Стефана. Цитати наведено мовою оригіналу (польською) з авторським перекладом українською.