"Боже, які тортури": як гуцули вбирають молоду перед весіллям

Гуцули приділяють особливу увагу своєму вбранню, прикрашаючи його яскравими деталями, металевими оздобами та різноманітними аксесуарами. Така ж увага до деталей була й у весільному строї, де одним із головних елементів виступало чільце нареченої.Про традицію носіння головного убору розповіли на YouTube-каналі ART ПерсонА. У ролі кнігині (Gazeta.ua - гуцульської нареченої) - українська журналістка, казкарка, дослідниця Гуцульщини та уродженка села Буковець Верховинського району Івано-Франківської області Уляна Маляр. Ведучим випуску став Олександр Литвиненко.Краєзнавець Павло Рибарук розповів про головну прикрасу гуцульської нареченої. Він зазначив, що воно нагадувало діадему, носилося на чолі та, за словами етнографів, походить ще з візантійських часів. "Це дуже унікальна річ, тому що вона лежить в основі складної церемонії вбирання молодої перед весіллям. Для нареченої нелегко його носити, адже воно фізично важке. Дуже красиве зверху і трохи прикриває очі", - сказав Рибарук.За його словами, жіноче чільце було більшим за чоловіче. Якщо чоловіче використовували як невелику прикрасу до шапки, то жіноче ставало головним елементом весільного образу. Кожна жінка забирала своє чільце у могилу.Основу убору виготовляли зі шкіри або кори, обшивали тканиною та покривали золотою чи срібною фольгою. Прикрасу оздоблювали лелітками та намистинами. У волосся молодої вплітали бовтиці та оздоблювали їх іншими традиційними прикрасами.Весілля традиційно справляли після завершення різдвяного циклу. Сорочку та рушник на свято дівчина вишивала сама, кожна прагнула мати неповторний образ. Окремою частиною обряду було вбирання кнігині. Для цього запрошували жінку, яка вміла професійно вбрати молоду. Під час заплітання музики співали та грали жалісних пісень, а сам процес тривав довго та вимагав чимало терпіння."Боже, які тортури", - пожартувала Уляна Маляр, коли їй заплітали волосся.