Елбридж Колбі: якби я був у Кремлі, я закінчив би цю війну вже зараз

Елбридж Колбі - заступник міністра оборони США з питань політики, людина в Пентагоні, якій платять за те, щоб вона думала на кілька кроків наперед. Улітку 2025-го газети зробили його обличчям затримки постачання зброї Україні; тут він каже, що таких повноважень у нього немає, і радить Кремлю домовлятися, поки момент є. 23 липня він дав Россу Даутхету велике [інтерв'ю The New York Times](https://www.nytimes.com/2026/07/23/opinion/us-defense-geopolitics-elbridge-colby.html) про НАТО 3.0, Європу, Китай та Іран. Його слова в скороченому викладі.

Вашингтон оцінює альянс за ринковою ціною

Елбридж Колбі: Не візьмуся говорити від імені президента, але моє бачення того, що ми робимо, спирається на гнучкий реалізм і здоровий глузд. Це неідеологічний підхід, який перекалібровує й переоцінює речі з огляду на ситуацію, яка існує насправді. Якщо подивитися на світ, який лишив по собі президент Байден, у ньому був потенціал для одночасних конфліктів, до яких нам треба було готуватися - і готуватися реалістично та стійко.

Перша складова - модернізація наших збройних сил. Ми проштовхуємо дуже суттєве одноразове вливання коштів в оборонно-промислову базу, щоб вивести виробництво на зовсім інший рівень, і це узгоджується з програмою реіндустріалізації всередині країни. Саме тому ми домагаємося бюджетного запиту на 1,5 трильйона доларів і саме тому тиснемо на союзників, щоб вони нарощували не лише власні спроможності, а й власну оборонно-промислову базу. Друга складова - принципово інший і значно розумніший підхід до союзників і партнерів: домогтися, щоб вони самі активізувалися і робили свою частину роботи так, як це відповідає їхнім власним інтересам. Це видно на прикладі Польщі, Німеччини, скандинавських країн.

Дехто каже, що ця адміністрація ізоляціоністська або що вона знущається над союзниками і жорстока до них. Хіба це жорстоко - просити німців, японців чи французів витрачати стільки ж, скільки витрачають американці? Я не вважаю це жорстокістю. Я вважаю це справедливістю. Якщо послухати європейців або генерального секретаря Марка Рютте, вони скажуть вам, що десятиліття чи два просто ігнорували ввічливі натяки, які їм посилали, і в певному сенсі це було не так уже й божевільно - адже жодних наслідків не було.

На структурному рівні ця адміністрація робить інакше: ми чесно рахуємо, скільки коштує партнерство зі Сполученими Штатами - і з погляду доступу до таких речей, як штучний інтелект чи енергія, і з погляду важелів впливу на розподіл витрат чи тарифи. Якщо звести це до однієї фрази здорового глузду, то вона така: більше ніхто не може вважати Сполучені Штати чимось самоочевидним. За часів міжнародного порядку, заснованого на правилах, був період, коли Америку саме так і сприймали. Президент - майстерний перемовник, він родом із Нью-Йорка. Хтось дуже влучно сказав мені: президент наполягає, щоб ми оцінювали все за реальною ринковою ціною.

НАТО 3.0: Європа бере оборону на себе

Президент дуже чітко дав це зрозуміти, і міністр оборони Піт Гегсет роками чітко про це каже: стосунки з НАТО незбалансовані, і нам треба це виправити. Зараз у нас чудовий генеральний секретар - Марк Рютте. Йому дістається чимало критики, але він робить те, що потрібно: бачить ситуацію такою, якою вона є, і працює з нами протягом цього перехідного періоду до НАТО 3.0.

НАТО 3.0 - це концепція, про яку ми говорили ще в лютому, і відтоді її підхопили і альянс, і його керівництво, і європейські лідери. По суті, це концепція, за якою Європа бере на себе основну відповідальність за власну конвенційну, тобто неядерну, оборону. Довго існувала думка, що президент Трамп і його адміністрація відмовляються від порядку, збудованого після Другої світової війни, - і це просто неправда. Насправді ми відходимо від порядку, який склався після холодної війни: від світу "кінця історії", від ілюзії ліберального міжнародного порядку, від неконтрольованої вільної торгівлі, яку неможливо збалансувати і яка веде до деіндустріалізації Америки.

У багатьох сенсах ми повертаємося до логіки часів холодної війни. Наприкінці холодної війни, у 1988 році, Західна Німеччина мала 12 регулярних дивізій. І це була країна розміром у дві третини нинішньої Німеччини - тієї самої, яка ще донедавна не мала практично нічого. Тепер, за останній рік чи близько того, у німців справи йдуть чудово. Це повернення до базових речей - розбудови військової готовності.

І не обов'язково заглиблюватися в усе політичне питання про те, що насправді думає Володимир Путін. Військовий потенціал Росії можна побачити й так. Росія нарощує свою армію, і європейські союзники відчувають загрозу. Тож зосередьмося на нарощуванні військового потенціалу, а не на теологічних суперечках навколо тієї чи іншої підсумкової декларації саміту НАТО - так само, як президент дуже успішно робить в Азії: сильно й чітко, але без зайвого галасу.

Німці зараз нарощують спроможності. Фіни дуже сильні. Поляки - молодці. Польща - зразковий союзник. Навіть шведи, норвежці. Ми сподіваємося, що британці за нового уряду компенсують те, чого бракує, але поки цього недостатньо. У французів сильна, боєздатна армія, і їм треба витрачати більше. Так, бюджетна ситуація складна, але труднощі є в усіх. У Європі таких вистачає. Справді. Але європейці в цьому не унікальні. Американці теж ідуть на жертви.

Це та сама логіка, яку ми закладаємо в НАТО 3.0. Ми не кажемо, що ви завжди маєте робити все, що ми скажемо. Ми кажемо, що вам треба нарощувати спроможності і допомагати нам у таких речах, як операція Epic Fury, коли це відповідає і вашим власним інтересам, - адже начебто вас теж має турбувати іранська ядерна загроза. Якщо у вас достатньо розвинена армія, щоб впоратися зі сценарієм НАТО, ви краще впораєтеся і з операціями на Близькому Сході. Усе це пов'язано між собою.

Що ж до чисельності американських військ у Європі - вона є похідною від усього цього.

Українці тримають оборону, а важка робота тепер у Москви

Структурний аргумент, який я весь час наводжу, полягає в тому, що Європа могла і була готова взяти на себе основну відповідальність за власну конвенційну оборону - і це сталося. Європейці взяли на себе це зобов'язання, і тепер витрачають кошти, щоб його виконати. Два роки тому від такої новини в багатьох би стався шок. Були прямі переговори між Сполученими Штатами і Росією, дуже тісні контакти з Україною, а також велика підготовча робота - і навколо коаліції охочих, і навколо того, як може виглядати мирна угода чи припинення вогню. Гадаю, ми в непоганій позиції. Але з погляду Міністерства війни [нинішня назва Пентагону] тут ідеться насамперед про те, що європейці нарешті беруть на себе відповідальність за те, що вони самі можуть робити набагато масштабніше.

Чи здивувала мене стійкість українського опору? Я б не сказав, що здивувала, але українці вже чотири роки ведуть дуже стійку й гідну поваги оборону. Вони втратили величезну кількість людей. Вони дуже ефективно пристосовуються - і в технологіях, передусім у застосуванні дронів, і в самому веденні бойових дій. Вони намагаються не пропускати ворога й оборонятися, а росіяни намагаються захопити територію, і саме це ставить Росію у складніше становище.

Наразі українці в дечому навіть покращили свої позиції. Ситуація й далі значною мірою залишається війною на виснаження, і обидві сторони обстрілюють міста, а це - трагічні втрати серед цивільного населення.

Гадаю, якби я був у Кремлі, я порадив би: зараз слушний час, щоб закінчити цей конфлікт. У вас є президент Трамп - людина, яка щиро зацікавлена в мирі. Будьмо раціональними. Домовмося. Це був би мудрий підхід.

Чому цього досі не сталося? Спробувати зрозуміти, що насправді думають інші глави держав, - завжди ризикована справа. Якщо подивитися на те, що президент Путін казав публічно, він твердо тримається тієї мети, яку поставив собі в цій війні. У своєму інтерв'ю Такеру Карлсону він продемонстрував глибоке історичне бачення цього питання. Ця адміністрація не пропутінська. Вона каже: якщо ти хочеш укласти мир із великою державою, тобі доведеться зважати на те, як вона мислить, і на те, що в неї справді багато сили, - і виходити саме з цього. Коли ми вели переговори з комуністами у В'єтнамі чи Кореї, або з Китаєм, ми мали справу саме з таким мисленням.

Ми не можемо просто клацнути пальцями, щоб так сталося, але це шляхетне прагнення, і, гадаю, на структурному рівні ми створюємо умови, щоб зробити це реалістичним і життєздатним. І, звісно, українці заслуговують на велику похвалу за те, що зуміли підірвати здатність росіян просуватися вперед.

Звинувачення проти мене не витримує перевірки

Минулого літа мене особисто звинувачували в тому, що я затримав постачання зброї Україні. Ця конкретна історія - неправда.

Міністр розіслав меморандум. По-перше, і це дуже важливо: я не входжу в командну вертикаль, тож не можу нікому нічого наказувати. У мене немає такої влади. Було б абсурдно, якби я її мав. Мені, найпевніше, просто сказали б: дякуємо, ви вільні.

Тоді ми намагалися діяти продумано, і це взагалі характерна риса цієї адміністрації. За адміністрації Байдена багато зброї просто йшло зі складів, і ніхто до пуття не знав, що відбувається. Ми ж кажемо: у нас є глобальні потреби, і за ними стоїть стратегія, у нас дуже потужні запаси, і ми будемо діяти в цьому питанні продуманіше. Деяким військовим структурам поставили завдання вибудувати новий механізм передачі озброєнь Україні. Я не знаю точно, що саме сталося, але десь виник збій, який зрештою виправили.

Найкращий доказ - це реальні результати. Я брав участь у засіданнях Контактної групи з питань оборони України і говорив там точно те саме, що кажу зараз. Я особисто затверджував не одне постачання боєприпасів Україні. Ми намагалися змінити рамку так: на це треба дивитися зі здоровим глуздом, за принципом "Америка передусім". Ми хочемо мати змогу підтримувати Україну, але маємо й розуміти, що ми робимо. Найголовніше, як казав президент, ми хочемо передати відповідальність тим, для кого ставки в цій справі найвищі і хто найбільше в цьому зацікавлений. Європейці постійно говорять, наскільки це важливо, і багато в чому ми з ними згодні, але вони можуть робити набагато більше. І, власне, вони це роблять. Ми хочемо, щоб і Європа, і українська оборонно-промислова база стали більш самодостатніми.

Ілюзія "середніх держав" і проблема Канади

Багато хто каже, що союзники озброюються не через НАТО 3.0, а на випадок, якщо Америка перетвориться на неконтрольовану наддержаву. Я вважаю таке формулювання упередженим. Але подивімося на суть. Виходить, що політика цієї адміністрації підштовхує наших союзників більше витрачати на власну оборону, брати на себе більше відповідальності і знімати частину тягаря з американців. Мені це видається непоганим результатом.

Була ситуація, коли союзники і партнери сприймали Сполучені Штати як щось самозрозуміле. Це не означає, що треба піти в цілком протилежному напрямку і повністю вийти з усього. Це означає, що країнам тепер доводиться прораховувати - і тарифи, і оборону. Моє відчуття щодо союзників таке: їх треба заспокоювати рівно настільки, щоб вони не розвалилися і не перекинулися на інший бік, і водночас тримати їх достатньо напоготові, щоб вони робили свою частину роботи. Це просто природна людська поведінка. І якщо копнути глибше, виявляється, що Німеччина нарощує армію не для того, щоб відпливти до Південно-Східної Африки і відновити там колоніальну імперію. Німеччина нарощує спроможності, щоб брати на себе більше відповідальності в межах НАТО 3.0, а це ставить нас у вигіднішу позицію. Не забігаючи наперед щодо жодних рішень, думаю, що ми залишимося пов'язаними з НАТО, тож те, що дедалі спроможніші держави беруть на себе більшу частину тягаря, - це добре. Я б сказав, що президент Трамп і підхід, який ми зараз застосовуємо, - це порятунок НАТО, бо тільки так альянс і виживе.

Я конкретно заперечував саме ідею "середніх держав". Якщо країни в такому становищі роблять щось контрпродуктивне чи марнотратне, вони, найімовірніше, опиняються в ще більшій небезпеці. Якщо ти така країна, як Польща чи Південна Корея, і стикаєшся з тим, що вважаєш доволі серйозною загрозою, і береш участь в ініціативі оборонної промисловості "середніх держав", яка не спрацьовує або дає набагато гіршу продукцію, - платити за це доведеться тобі. Стратегія "середніх держав" спирається на хибне розуміння міжнародних відносин: нібито держави приблизно однієї "вагової категорії" природно матимуть підстави об'єднуватися і працювати разом.

Ми справді заохочуємо середні держави працювати одна з одною, і не лише з нами, але зосереджуючись на чомусь конкретному й специфічному, і водночас використовуючи можливості Сполучених Штатів. Можуть бути ситуації, коли ви не купуєте американську систему озброєнь. Але загальний підхід має бути побудований так, щоб середні й менші держави брали на себе більше відповідальності заради реальних бойових спроможностей. У сфері оборони F-35 - це, по суті, найкращий винищувач п'ятого покоління з наявних. Канада понад рік порівнювала F-35 з Gripen, шведським літаком, і Gripen виявився набагато гіршим. У Канади є зобов'язання перед NORAD [NORAD - об'єднане американсько-канадське командування повітряно-космічної оборони Північної Америки]. Американці опиняться в більшій небезпеці, якщо Канада обере гірший літак - той, який, можливо, навіть не зможе так само ефективно підтримувати зв'язок.

Ми постійно повторюємо, що хочемо партнерства, а не залежності. Якщо вірити європейцям на слово в тому, що вони переймаються загрозою війни на своєму континенті, то вони не можуть марнувати час на непевну, неперевірену співпрацю з країнами, які можуть зрештою розвалитися або видати гіршу техніку. Вони подбають про те, щоб отримати найкраще.

Щодо Канади і Гренландії - скажу прямо. За президента Трампа ми відновлюємо доктрину Монро, точніше, "поправку Трампа" до доктрини Монро. Щодо Гренландії триває продуктивний дипломатичний трек, і важливо, щоб питання вирішилося так, як влаштує і президента, і нас. Президент наголошував, що по суті саме Америка відповідає за безпеку Гренландії, і Сполучені Штати - єдина країна, здатна реально цю безпеку забезпечити. Щодо Канади ми кажемо: наша безпека взаємопов'язана, а Канада фактично демілітаризувалася після першого уряду Трюдо, Трюдо-батька, і це напряму позначається на безпеці американців у світі, який може стати небезпечнішим. Усе, чого ми очікуємо від канадців, - це, по суті, поводитися як німці чи поляки: використовувати зрослі оборонні бюджети, щоб купувати реальні бойові спроможності, які закривають спільні потреби. Це не просто приємний бонус. Це стосується безпеки американців.

Що ж до того, що президент публікує карти, де майже вся Північна Америка вкрита зорями і смугами, я не берусь тлумачити, що саме він мав на увазі, але не думаю, що те, що робимо ми, якось відрізняється від того, що робить він. Наскільки я розумію, він дає зрозуміти: Сполучені Штати мають бути в безпеці, а наші інтереси в цій півкулі мають поважати. Коли він про це говорив, він казав, що в канадців неймовірно вигідні торговельні умови і що їх треба переглянути. У своїй промові в День інавгурації він чітко дав зрозуміти, що повертається до доктрини Монро, до Тедді Рузвельта, до сильної, наполегливої і відвертої заяви про американське домінування, принаймні в цій півкулі, і що він веде переговори з усіма, аби це відображалося на практиці. Я цим пишаюся.

Китай: ставка на недопущення

Слова і дії - це різні речі. Наша політика, як її сформулював міністр, сильна і чітка, але без зайвого галасу. Судіть про те, що робить Міністерство війни, за діями, а не за тим, що ми називаємо "розпусканням хвоста". Це принциповий розрив із попередньою адміністрацією, коли президент Байден міг ляпнути щось про Тайвань без підготовки.

Наша позиція, як її викладено в Стратегії національної безпеки, полягає в тому, що ми матимемо потужну оборону, побудовану на принципі недопущення, вздовж першого ланцюга островів - гряди, що тягнеться паралельно материковому узбережжю Азії, - і працюватимемо із союзниками й партнерами, щоб забезпечити саме такий результат. На практиці недопущення означає позбавити суперника рівня великої держави можливості захопити і втримати ключову територію визначеного союзника чи партнера. Наша мета вздовж першого ланцюга островів - не зміна режиму, не окупація чиєїсь країни і не її "умиротворення". Ні. Це морська та повітряно-космічна оборона вздовж архіпелагу, а це саме те, у чому Сполучені Штати сильні. Треба зробити так, щоб у кожного, хто про це думає, були всі підстави вважати, що така спроба провалиться.

Я цілком впевнений, що не хитрую і не лукавлю, коли кажу, що наша позиція вибудувана заради стратегічної стабільності, статус-кво і балансу сил. Це не той тип спроможностей, які можна розумно застосувати для агресії. Тож якщо кожен просто лишиться на своєму боці, усе буде гаразд. Це дуже реалістична мета. Це непросто, тому ми й приділяємо цьому стільки уваги, але це досяжно. Це узгоджується з політикою президента щодо Китаю: ми й поводимося, і говоримо про Китай з повагою. Це відрізняє нас від деяких представників попередньої адміністрації президента, які говорили про зміну режиму в Китаї. Ми про таке не говоримо. Про це взагалі ніхто не говорить.

Я завжди був реалістом. Я точно не ізоляціоніст, але водночас і не супер'яструб. Пам'ятаю, як сперечалися про те, чи випередить колись китайська економіка американську за номінальним ВВП. Я думав, що так і буде, і відтоді змінив свою думку. Це величезна заслуга президента - він забезпечив зростання американської економіки, і наші структурні економічні проблеми порівняно з китайськими виглядають значно керованішими. Урок для оборони - реіндустріалізація: нам треба повернути промислові потужності назад у країну, тому що військового виробництва без промислової бази просто не існує.

Над цим ми теж працюємо разом із союзниками. Президент встановив новий глобальний стандарт - 3,5 відсотка [ВВП] на суто оборонні витрати. Південна Корея взяла на себе таке зобов'язання. Австралійці витрачають чимало. З Японією і Австралією ми ведемо набагато відвертіші розмови про те, з якими сценаріями вони можуть зіткнутися, і сигнал, який зчитують, такий: о, ці люди справді налаштовані серйозно, вони справді готуються до можливого конфлікту саме для того, щоб його уникнути. Погляньте на Німеччину - історична зміна за останні пару років. Там кажуть: американці розповідають нам, що ми маємо вміти робити.

Іран і почуття міри

Чого ми досягаємо в Ірані? Ми не даємо Ірану отримати ядерну зброю - це почалося з операції Midnight Hammer і триває в нинішній операції, - і ми суттєво підірвали здатність Ірану проєктувати військову силу в регіоні. Дрони й ракети залишаються проблемою. Але військово-морські й повітряні сили Ірану суттєво ослаблені, так само як і значна частина його оборонно-промислової бази.

Я б не назвав це патовою ситуацією і не думаю, що дипломатію відкинули. Державний секретар Марко Рубіо казав, що іранці виходили на контакт; питання в тому, чи серйозно вони налаштовані. Є варіанти ескалації, які не означають повторення В'єтнаму чи Іраку, - і військові, і невійськові, - які матимуть серйозний ефект і вже є в наявному арсеналі, якщо президент вирішить, що це правильний крок. Він не в пастці. У нього є варіанти.

І людям потрібна ширша перспектива. У В'єтнамі загинуло 58 тисяч американців. Після операції Iraqi Freedom в Іраку одночасно перебувало понад 100 тисяч військовослужбовців сухопутних військ. Загибель кожного американського військового - трагедія, і я ставлюся до цього з усією серйозністю, але людям хочеться black pill, як це називає молодь, - найчорнішої версії там, де ширша картина насправді обнадійлива.

Не вірю я й у твердження, нібито війна з Іраном стала несподіваним подарунком для Пекіна. Китай виходить із цієї ситуації аж ніяк не у виграшному світлі. У довгостроковій перспективі жодна країна не залежить від близькосхідної нафти більше за Китай. Тим часом американська нафтогазова галузь переживає справжній бум. Я б ні на що не проміняв наші позиції.

Самою дружбою дивізій не утримаєш

Щодо дружби і теплих почуттів - у мене є аналогія, яку я використовую в розмовах з європейцями, бо вона їм підходить. Уявіть альянс як приватний бізнес. Скажімо, ми разом володіємо бухгалтерською фірмою, і ми - двоюрідні брати. З часом один з партнерів, Сполучені Штати, починає працювати феноменально добре, а частки в бізнесі залишаються більш-менш незмінними. І інші партнери кажуть: гей, пам'ятаєш, як ми разом каталися на лижах? Пам'ятаєш старі добрі часи? Зрештою в такому партнерстві доводиться сідати за новий стіл переговорів. Це знову те саме - оцінювати все за реальною ринковою ціною. І це не банальний приклад: він справді знаходить відгук у багатьох європейців.

Це дружба, мабуть. Але зрештою йдеться про те, що ми ставимо під загрозу життя американців, про загибель багатьох американців, про величезні американські гроші, і про те, що кожен в Америці платить суттєво більше за оборону. Це має спиратися на щось фундаментальніше, ніж дружба. Згадаймо дружбу Вінстона Черчілля і Франкліна Рузвельта: Рузвельт торгувався дуже жорстко. Саме Дуайт Ейзенгауер згорнув Суецьку операцію 1956 року. Британці, звісно, були набагато кращі за більшість інших, і живий зв'язок спільної пам'яті тут має значення.

Я мав честь представляти нас на міжнародній церемонії в День Д, між пляжами Суорд і Джуно, і бельгійський військовий аташе взявся читати нам моралі про Америку та ізоляціонізм. Я обернув цей аргумент проти нього. Нам потрібні та Британія і та Канада, які воювали чотири роки в Першій світовій війні і шість років у Другій світовій, коли ми самі приєдналися останніми. Вони матимуть значно більше морального права повчати нас, якщо вони витрачатимуть стільки ж, скільки ми, якщо вони будуть готові розбудовувати військові спроможності, і якщо їхні економіки зростатимуть настільки, щоб до цих країн ставилися серйозно. У повітрі витає якесь відчуття привілейованості - мовляв, американці, звісно ж, будуть поруч. Ні. Зміцнювати власну оборону - їхній обов'язок, і, гадаю, це навіть послуга їм самим. Якщо вам здається, що ми жорсткі, погляньте на деякі альтернативи. Це та жорсткість друга, яка йде на користь.

Реалізм, як і будь-що інше, не пояснює людську поведінку повністю, тому я й кажу "гнучкий". Наша робота тут, на відміну від академічної науки, полягає не в тому, щоб довести якусь теорію, а в тому, щоб робити те, що має сенс для Америки і, чесно кажучи, для наших союзників. Після завершення холодної війни система настільки перекосилася в один бік і настільки відірвалася від реальності, що знадобилося фундаментальне перекалібрування. Але так не триватиме вічно. За десять років у Німеччини, сподіваюся, буде по-справжньому сильна армія і раціональніша економіка. Сподіваюся, Канада зможе виконувати свої зобов'язання перед NORAD. І тоді людям буде що нам відповісти: дивіться, я роблю свою частину. Мене це не надто турбує - можливо, тому що я доволі послідовний реаліст, а історично країни схильні йти туди, де лежать їхні інтереси, особливо коли на кону виживання чи фундаментальний добробут.